d2den

Я був в цьому палаці. По суті це музей - платна екскурсія і т.п. Тож мене здивувало, що за гроші можна і музей віддати під розваги. Наступним буде Версаль ...

Якось важко вкладається в голові таке. Чи не фейк раптово? Це ж обмеження однієї з фундаментальних свобод - свободи пересування. Не може бути такого, щоб бодай невелика частка суспільства не обурилася. І не схоже це на стиль Кремля - Росія ж найдемократичніша країна в світі, тому такі речі Кремль зазвичай робить тишком-нишком. Тобто спочатку вимагати довідку з місця роботи про дозвіл на виїзд, потім таку ж від жеку, потім від екологічної служби, потім від санітарної і так далі. З огляду на все це громадянин сам вирішить взагалі нікуди не рипатися...

Та нестримна істерія, що брудним потоком щорічно виливалася на нас з кремлівської пропагандистської каналізації спотвореними спогадами, брехливим фільмами, жахливими концертами змішала правду про війну з вигадками про неї настільки, що сьогодні всі ми згадуємо зовсім не ту трагедію, а якусь іншу, віртуально-іграшкову війну. І граємося в неї, хто як вміє - хтось, як на плейстейшені, створює видовищні картинки, а хтось просто пересуває ветеранів, як олов'яних солдатиків. Як же насправді ми мусимо сприймати ту війну сьогодні, коли вона вже остаточно відійшла в історію, а рани давно загоїлися? З точки зору історичної науки тут все зрозуміло - факти документовані, послідовність подій визначена, тому в частині історичного фактажу москальські маніпуляції вкрай неефективні і спрацьовують лише на дрімучих невігласах. Тож головний пропагандистський наголос Кремля робиться на тому, що вітчизняна війна була начебто актом видатного, усвідомленого об'єднання радянської влади і народу у визвольній боротьби проти загарбників. Щороку московськими ідеологами підживлюється міф про те, що війна проявила, витягла з глибин свідомості саме ту, вічно притаманну російському народові, фундаментальну "скрепу" - сакральну нерозривність народу і влади. Мейнстрімом всіх радянських, а потім і російських пропагандистських витворів на тематику другої світової проходить абсолютна ментальна спорідненість народу із владою, сприйняття радянської влади народом, як мудрого поводиря і захисника, здатність народу на самопожертву заради влади. А що ж було насправді? Як радянське суспільство в своїй переважній більшості тоді сприймало події 39-45 років? Саме відповідь на це питання, а не хронологія поразок та перемог, дає ключ до розуміння того, яким має бути наше ставлення до Другої Світової сьогодні. Цю відповідь ми не знайдемо у мемуарах радянських маршалів, бо вони були представниками влади. Не дуже допоможуть нам і спогади простих солдатів, адже зазвичай мотивація дій солдата значно спрощена - після втрати товариша бажання помсти стає переважним, незалежно від того, хто по інший бік протистояння. Тому потрібну відповідь слід шукати саме в свідченнях цивільних людей, які пережили окупацію. Цивільних, по долі яких пройшовся безжалісний каток війни. Саме їх враження, переживання та сподівання, їхнє сприйняття тієї реальності дозволить нам побудувати правдиву картину війни і ставлення до неї. Одним з таких свідків є корінна ленінградка Лідія Осіпова, яка знайшла в собі сили вести щоденник, адже за радянських часів документувати власні думки було життєво небезпечно. На щастя, її щоденник пережив і війну, і Радянський Союз і став доступним на широкий загал:http://militera.lib.ru/db/osipova_l/01.html Цей щоденник є джерелом безцінної інформації, я його перечитав на одному подиху. Завдяки йому в моїй голові склалися ті логічні "пазли", що ніяк не пасували один до одного. От подумайте самі. З 1917-го по 1941-й наше населення прожило 24 роки - майже саме стільки пройшло часу від розпаду СРСР до сьогодення. Тож нам легко уявити себе на місці наших пращурів - вони, як і ми зараз, добре пам'ятали дореволюційні часи і за ці 24 роки аж ніяк не могли сприйняти і схвалити владу більшовиків. Адже на відміну він нас, тому поколінню від нової влади за 24 роки дісталася війна з більшовиками, комуністичний терор, експропріація, націоналізація, колективізація, депортація, два голодомори, політичні переслідування, репресії. Важко було знайти родину, яка б не постраждала від влади більшовиків Саме тому, без усяких сумнівів, люди в абсолютній більшості сприймали німецькі війська, що зайшли на територію СРСР, як визволителів. Всі свої надії на майбутнє вони щиро пов'язували із швидкою поразкою совдепії. Акцентую - мова не йде про якихось там колабораціоністів, мова йде про переважну більшість громадян СРСР. Зверніть увагу: тоді інтернету не було, про злочини нацистів наші громадяни не знали, навіть навпаки - радянські газети давали про нацистів тільки позитив, адже більшовики до 41-го були найліпшими друзями Гітлера. Читаю щоденник Осіпової і бачу всьому цьому підтвердження: "Неужели же приближается наше освобождение? Каковы бы ни были немцы — хуже нашего не будет." "Но нужно смотреть прямо правде в глаза: мы все, вся Россия страстно желаем победы врагу, какой бы он там ни был. Этот проклятый строй украл у нас все, в том числе и чувство патриотизма." "Бомбят, а нам не страшно. Бомбы-то освободительные. И так думают и чувствуют все. Никто не боится бомб." Нарешті, відчуйте глибину трагедії радянських громадян. По-перше Сталін вистояв, не капітулював, поховавши всі надії населення на визволення від більшовиків. Ніхто не очікував, що йому вдасться переламати хід військових подій виключно людським матеріалом - недосяжною для інших диктаторів спроможністю перетворювати власних людей в гарматне м'ясо. По-друге, ті патріоти, що пішли до лав німецької армії наближати падіння сталінського режиму стали міжнародними злочинцями з фашистським клеймом. Ну й по-третє, величезна кількість населення несподівано для себе потрапила під вбивчу машину гітлерівського нацизму. Прочитайте щоденник Лідії Осіпової і ви переконаєтеся, що ритуальні танці одного диктатора на кістках іншого - це не те, про що мріяли наші пращури. Кінець війни разом із радістю з припинення масових смертей приніс їм нестерпну біль від втрати сподівань на падіння сталінського режиму. І тому ми просто не маємо права сьогодні цю подію сприймати по-іншому.

Сьогодні в Казахстані відбулися президентські вибори. Не можу оминути цю подію - за останні п'ять років двічі подорожував Казахстаном на позашляховику, побував в Астані і в загублених аулах, на алтайських пасовищах і на вмираючому Аралі, на безкрайніх степах і в національних заповідниках. Перше, друге, десяте й саме останнє враження від казахів - вкрай позитивне. Дуже привітливий, відкритий народ, без жодних проявів неповаги або агресії. Серед казахів якось відчуваєш себе в безпеці, наприклад, немає жодного остраху коли стикаєшся з групою місцевих хлопців в загублених цивілізацією місцях (чого ніяк не скажеш про російську глибинку). Толерантність, терпимість і повага казахів до інших проявляється скрізь. Коли під'їхали до алтайської прикордонної застави, щоб отримати перепустку, офіцер вийшов з будки і десять метрів пройшов до нас стройовим!!! кроком, приклав руку під козирок, представився і привітався. Як це контрастувало з відношенням до нас на російському боці Алтаю, ви б тільки бачили! В печерній мечеті Шакпак-Ата ми зустріли місцевих паломників, які справляли обряди - люди їдуть кілометрів з триста, щоб потрапити в це святе для казахів місце. Я спитав, чи не завадимо ми їм своєю присутністю, чи можемо ми тут все фотографувати? На що отримали позитивну і вкрай дружелюбну відповідь. Одразу згадав "святе джерело" в одному з "посадів" Росії (здається то був "Сергієв Посад" ), де ми спробували відновити запаси води: "понаєхалі тут !" - лунало в спину від озлоблених тіток в щільно затягнутих хусточках. Навіть ДАЇ-шник взяв хабара за перевищення швидкості якось по-доброму, під приводом врятування мене від купи проблем (поїздка в райцентр для сплати штрафу і т.п ). Знаєте, як казахи здоровкаються? Казах подає вам праву руку, а коли ви її стиснули, долонею лівої руки він лагідно накриває це рукостискання, підкреслюючи, що ви для нього особливий. Для мене це виявилося більш емоційним, ніж формальна імітація поцілунку французами. Втім, ментально казахи принципово різняться від нас - вони цілком комфортно відчувають себе в системі соціальної кастовості. Якщо народився в сім'ї пастуха, то й не шукай іншої долі - бути тобі пастухом чи різноробочим. А от якщо твої батьки чиновники - твоє майбутнє тільки в державних структурах. Навіть корупцію вони сприймають по іншому - вони її розуміють, як право, що надається за сумлінне служіння державі, і тому вона не викликає суспільного обурення. Кастовість казахи завжди підкреслюють зовнішніми атрибутами - керівник будь якого рангу обов'язково в чорному костюмі з білою сорочкою і в лакованих туфлях, навіть якщо на дворі спека в 40 градусів або йому доводиться залізти в багнюку, щоб дати вказівки робітникам, які ремонтують прорвану каналізацію. На заправці казах середніх літ, побачивши українські номера на авто, звернувся до мене: - Ну тепер у вас нарешті буде порядок і спокій. До влади прийшов Янукович, а він друг Москви, не те, що націоналіст Ющенко. Відповідаю: - Насправді ми, українці, вважаємо це кроком назад в розвитку нашої країни, але сподіваємося, що переживемо й такого президента. - А чим вам не подобається Янукович? - Розумієте, в нас інші люди та інші цінності, ніж в Росії. І дуже різняться від ваших, між іншим. От скажіть, за конституцією скільки термінів мав би бути президентом Назарбаєв? - За конституцією - два - І що, вас ніяк не турбує, що він править вже в четвертий термін поспіль? В сучасному українському суспільстві таке навіть уявити не можливо ... І тут казах видав фразу, яка дуже влучно характеризує переважну більшість його співгромадян: - То нехай править, якщо людина хороша. Такий настрій пронизує все казахське суспільство, його прояви відчуваються на кожному кроці. Від білбордів, на яких Назарбаєв веде в щасливе майбутнє чи то школярів, чи то доярок, чи то пастухів і до всенародного шанування дня народження Нурсултана Абішевича під виглядом святкування Дня Столиці (Астана була офіційно відкрита навмисно саме в день народження президента). - Скажіть будь-ласка, чи зможемо ми цією дорогою потрапити на півострів Мангишлак (відомий заповідник в Каспійському морі)? - питаємо вже немолоду працівницю книжної крамниці в Актау, вивчаючи щойно придбану мапу місцевих доріг. - Минулого року - без проблем, але зараз не впевнена. Справа в тому, що цьогоріч півострів подарували Назарбаєву. - Хто подарував? - від несподіванки спонтанно вирвалося з нас. Від цього ідіотського питання жіночка явно потрапила в нетривалий ступор: - ...Так, цей, ну як його, народ і подарував ... А ми тут, в Україні, стурбовані відчуженням якогось там Межигір'я - це просто дрібнота якась в порівнянні з казахськими масштабами. Цілком зрозуміло, чому Янукович, як на зразок, нам вказував на Казахстан - вдячний народ дарить президенту спочатку Астану, потім цілий півострів, а окрім того просить як найдовше бути при владі. Звісно, Назарбаєву значно легше за наших президентів - величезна територія, як скарбниця, до країв заповнена нафтою, газом та корисними копалинами, і в той же час, з дуже малим соціальним навантаженням - всього 12 мільйонів населення. Як в таких умовах не побудувати власний Дубай? От на місці Целінограду і виникла Астана, яку вдячні казахи "подарували" керманичу на черговий день народження. Втім, на відмінність від Дубаю, нова столиця ще більш підкреслила разючу прірву між соціальними прошарками населення - іноді просто гнітючі умови життя рядового населення сильно контрастують з нестримною розкішшю столичної еліти. Спитаєте що ж там буде далі? А далі буде новий термін Нурсултана Абішевича і новий "віток розвитого соціалізму". Потім іще новий президентський термін і так далі - доки смерть не розлучить вдячний народ із своїм керманичем, або доки "вєжлівиє люді" не прийдуть рятувати "руській мір" від навали "казахських фашистів". Втім, казахи струрбовані своїм майбутнім в дещо іншому розумінні - Назарбаєв не має прямого нащадка чоловічої статі. Чи сприйме суспільство дочку Назарбаєва в якості нащадка престолу? Чи Нурсултану Абішевичу треба буде дочекатися доки онуки будуть здатні взяти не себе тягар державного керівництва? Майбутнє покаже.

Звісно грів. Оцінити ці втрати складніше - я припустив, що вони враховані в ККД газового пальника.

Звісно, розрахунки приблизні. Витрати на нагрів повітря рахував наступним чином: 1. Коефіцієнт передачі тепла сталь-повітря = 7,9 вт/м2*К 2. Площа віддачі тепла моєї каструлі 0,17 м2 (дно не рахував, воно не віддає тепло) 3. Температура повітря в приміщення в мене була 21 град. Спочатку (3 14 по 21 градус) повітря гріло каструлю з початковим температурним градієнтом 14-21=-7 град а потім (з 21 до 70) - навпаки, до градієнту 70-21 = +49 град. Тож середній градієнт (якщо припустити процес лінійним) складає (-7+49) /2=21 град. 4. Таким чином протягом 20 хвилин (1/3 години) з середнім температурним градієнтом 21 градусів втрати тепла складуть 0,0084 квт*год, що дорівнює 7,2 ккал. Цей приблизний розрахунок зроблений для того, щоб переконатися, що втрати несуттєві і ними можна нехтувати.

В мене не було сумніву, що газ до наших котлів та конфорок доходить розведеним. Інтернет сьогодні тільки про це і говорить - за новими цінами споживати неповноцінну суміш є суцільним абсурдом. Тож вирішив все розрахувати по чесному - на підставі власних дослідів. Газ споживаю в Києві, Шевченківський район. Взяв сталеву каструлю 21*21 см, налив туди 7,6 л. води і поставив на газову плиту. Протягом 20 хвилин нагрів з 14 до 70 градусів і заміряв дані лічильника - на це пішло 0,09 куба. Потім взяв в руки калькулятор: 1. Кількість теплоти на нагрів води склала - 425,6 ккал 2. Кількість теплоти на нагрів сталевої каструлі - 5,2 ккал 3. Кількість теплоти, втраченої на нагрів повітря каструлею - 7,2 ккал 4. Тож загальна кількість теплоти, яку дав мені газ складає - 448 ккал 5. Таким чином теплотворна спроможність газу вийшла - 4710 ккал/м3 6. Згідно ГОСТ СРСР ККД газової плити не повинно бути гіршим за 57% 7. Якщо врахувати саме цю (найгіршу) цифру, то вийде, що теплотворна здатність мого газу складає 4710/0,57= 8263 ккал/м3 8. Знайшов в інтернеті, що київський ТЕЦ-6 якось продекларував теплотворну здатність свого газу на рівні 8240 ккал/м3 Висновок: Збіг розрахунку з реальністю вражає, ніяк не очікував на таке. Виходить, що принаймні в Києві, газ постачається без хитрощів ....

Дякую, В'ячеславе

Спостерігаю за тим, що відбувається в ларьку, через цю камеру: Чи знає хтось, де вона розташована? Покажіть на карті пліз ...

Треба протриматися. Якби ми показали миттєві масштабні реформи в окремій навіть дуже маленькій економічній зоні, нам би повірили і під розвиток цього проекту дали б гроші. Впевнений - ми б протрималися.

Я розповім свій рецепт. Він поки не дуже технічний, більш концептуальний, але з концептуальної точки зору досить простий. Виходжу з того, що 1. Систему не можна змінити її перебудовою - вона проковтне цих будівельників скорше, ніж ті увімкнуть бетономішалку. 2. Систему не можна знищити - вона так само проковтне самих завзятих борців проти неї, а окрім того взагалі без системи країна не може існувати і дня. Висновок такий - системі треба дати померти, залишивши її без харчів. І ось як це втілити в життя. В межах України треба виділити окрему дуже-дуже маленьку економічну зону під назвою "Нова Україна", де запровадити нову систему управління і суспільного життя. Нехай вона охоплює всього 100 тис мешканців - але тут нова поліція, нові суди, нова прокуратура, нова податкова система, тобто абсолютно все нове - нова країна. Навіть нові гроші із своїм курсом до гривні. Як тільки система запрацювала, стала самоорганізованою, показала ефективність, починаємо розширювати її кордони відповідно зменшуючи зону відповідальності Старої України. Таким чином, поступово, нехай протягом п'яти-десяти років, отримаємо Нову Україну - оновлену, ефективну державу.

У фейсбуці вже написав.

Як автор, повідомляю: це відбулося сьогодні і я ще нікуди не доповів. Краще підкажіть, куди повідомляти - здається в сам "Київтранспарксервіс" звертатися немає сенсу...

Сьогодні відвіз гостей на Центральний вокзал Києва й припаркувався саме біля Південного порталу на вулиці Ползунова. Підійшов паркувальник, такий собі мордатий бичок і одразу подумалося, чому такі здоров'яки не в армії, а на такій малокорисній і начебто взагалі непотрібній роботі - зараз послуги паркування сплачуються виключно через паркомат, передплачені талони та мобільний телефон (так стверджує сайт КП "КиївТрансПаркСервіс"). Втім цей паркувальник не байдикував - не встиг я вийти з машини, як він підскочив і запропонував сплатити послугу паркування - 7 гривень. Мені бракувало часу опановувати паркомат, та й ще я забув вдома окуляри. Тож дав 10 гривень в руки паркувальнику з вимогою надати чек про сплату послуги паркування. "Нема проблем" - відповів паркувальник, дав здачі 3 гривні і пішов до паркомата реєструвати послугу. Я якось механічно пішов за ним, адже паркомат був на відстані всього 5-ти метрів, і з-за його спини побачив найцікавіше: Паркувальник щось запхав в купюроприймач і отримав від пристрою 2 документи. Перший він передав мені, а от другий поспіхом сховав в своїй кишені. Така поведінка паркувальника мене насторожила, але розглянути отриманий документ і розібратися в скоєному я зміг тільки вдома, коли озброївся окулярами. З'ясувалося, що я отримав документ під назвою "Службовий чек", який мав би покласти під автомобільне скло. В ньому був зазначений мій час паркування і тариф 7 грн/год. Сайт компанії "КиївТрансПаркСервіс" (http://parkservis.kiev.ua/category/1-godina/) підтвердив, що тариф справжній - вул Ползунова розташована в межах 2-ї територіальної зони паркування. Виникає питання, навіщо паркувальник приховав від мене другий, "Фіскальний чек"? Відповідь проста - він його приберіг для наступного клієнта, який щойно припаркувався поруч зі мною. Якщо цей клієнт попросить у паркувальника чек, останній тільки імітуватиме сплату на паркоматі, а насправді видасть клієнту, в якості підтвердження сплати, саме мій "Фіскальний чек" - сума та ж сама, а невідповідність часу роздрукування чеку ніхто не помітить, адже сплило не більше хвилини. Якби я вимагав від паркувальника "Фіскального чеку", він би його одразу, вибачаючись, віддав. А якщо наступний за мною клієнт спитає, "що покласти під лобове скло?", паркувальник скаже: "Не турбуйтеся - я контролюю паркування, а ви вже все сплатили". От в такий нехитрий спосіб паркувальник з двох клієнтів отримує в другій зоні 14 грн, а сплачує в паркокмат тільки половину - 7 гривень. Взагалі він не відходить від паркомату - якщо ви надумаєте самостійно скористатися пристроєм, він наполегливо запропонує вам допомогу в якості консультанта, а насправді проведе свою шахрайську оборудку. Зупинити це шахрайство просто - достатньо видавати службовий та фіскальний чеки одним документом, не розділяючи їх на два. Вирішив був зателефонувати на гарячу лінію КП "КиївТрансПаркСервіс", але потім засумнівався - а чи не зацікавлене в цьому й само керівництво підприємства?

Треба висунути на кінематографічну премію. А, насправді, якщо таке будуть тиражувати і заповнювати цим телеефір, то років через п'ять саме так будуть кримчани і всі росіяни інтерпретувати ці події.