Байки із склєпа

[Стиви Джи]

Ось вирішив створити на політичному форумі гілку про всяку околополітичну фейсбучно-ЖЖшно-блогірську хєрь, де буду скирдувати всілякі цікавинки.

Кому цікаво- велкам, кому нецкаво- нахуй осьдечки тама знаходиться, за клуеню і три шаги направо.

 

Foshter Mihalych

9 ч ·

 

Є в нас в селі Юрко. Такий собі, знаєте, Юрко - не трудар звитяжний, але й не ледацюга. І руки ніби не з дупи ростуть, але й блоху не підкує.
Але є в нього хист один. Малює як бог.
Ще змалку всі паркани в селі бувало на теми різні розмалює. Участковий з директором школи часто в їхньому обійсті гостювали. Спочатку скаржились, потім з батьком горілку пили, а потім суворо пальцем на Юрка махали. А після того як гості розійдуться, то дупа в Юрка синя-синя робиться, як небо над Маґурою. Ревів Юрко, соплі по лицю розмащував, обіцяв малярство покинути та почати батькові по господарству помагать. Але як де паркан чистий побачить, так одразу за старе й береться.

Закінчив школу Юрко, та подався в школу художню вчитись.
Але професор старий побачив як Юрко олівцем та пензлем вправляється, так його заздрість чорна взяла, то й вигнали його з школи, мовляв, бо зовсім непутящий, а ще імпресіонізму капіталістичному поклоняється.

Вернувсь Юрко з міста, та й в районне ПТУ на слюсаря вчитись пішов.

Отак і жив помаленьку, картоплю ростив, свиней годував, та інколи в зошиті учнівському картини малював. І пив. Так само як і малював - завзято і від усієї душі.

Прознав, про талант Юрків батюшка та й загадав йому церкву розписати. Погодився Юрко - і праця серцю мила, ще й грошима запахло.

За деякий час прийняв батюшка роботу, розплатився сповна, обійняв Юрка як сина і чарку налив. Пили вони горілку, а отець все скаржився, що паства геть дурна пішла - зовсім Бога боятись пререстала - грішать на всі сторони з особливими збоченнями.

- Тю, - каже Юрко, - треба пекло красіве намалювать, то вони і проникнуться.
- То намалюй, сину мій, намалюй! - зрадів батюшка.

Погодивсь Юрко і взяв в бібліотеці книжку Данте Агільєрі. Божественна комедія вроді зветься. Прочитав її і заходився пекло зображать.

Аж тут через село сіпаратісти лугандонські проїжджали. Відпочивать від трудів праведних приїхали. Повітрям подихати, стругів поїсти та кості попарити. Зацікавило їх, шо ж то в церкві таке робиться, шо люди заходять, а звідти хрестячись та ревучи вибігають.

Зайшли, дивляться на риштуванні хлоп сидить і картину малює. Та таку величну і страшну, що в сіпаратістів аж волосся на сраках зашеволилося.

- А шо ви ето такоє рісуєтє? - спитав один.
- Шо-шо, блять, руцькемір їбучий. - відповів п'янючий Юрко.

Вийшли сіпаратісти з церкви, перехрестились і заплакали. І враз українською заговорили як Шевченко. Не той шо ото німий з м'ячем, а той шо корифей. Григорович.

А потім вернулись на схід та в армію добровольцями пішли. Кажуть, так хвацько з наволоччю пекельною борються, що аж гай шумить.

А Юрко... а шо Юрко? Малює Юрко та й усіх ділов. Но після того як роботу батюшці здав, так в селі рівень грішності населення знизився на 50 процентів.

Ото таке блогіри. Файного вам четвергового полудня. І осьо, перечитайте Данте, єслі шось коварне задумали.

[Стиви Джи]

Foshter Mihalych

4 августа в 21:02 ·

 

- О, шановний, а шо то ви тут надумали?!
- О, то є, курва, шо не вишш, курва, сраю туво!
- Ну то ви туво не срайте, курва, бо туткай є пляц до, курва, поцьонгів і діти, курва, ходять і на то сі дивлят! - моментально перейшов на діалект співбесідника, що мирно срав під липу на площі перед вокзалом.
- Ой та шо м мав у сподні насрати? А діти шо, дупу не виділи? Мені онука, курва, все розказує як мама туво задом стає ( то є моя родичка) і тато їй піцика пхає і гарчит! То дітей зара, курва, дупов не злякать.
Дід срав і не думав перериватись на вечерю чи ше шось. Згадавши шось, він закурив і задумавсь:
- Ти, курва, бурудатий такий, мо ксьондз?
- яке блять?!
- Всьо, я згадов, хлопе! Ти є, курва, онука Степана ....ського, шо туво коло Золочева ліс мов!
Я прихуїло закліпав очима і кивнув головою.
- Ну то я, курва, сусід тої Ганки, шо Степан її ше перед войнов вигров!
- Курва!
- Та не кажи, того і сі не вженив! А я з ним в кулгоспі, курва, робив! Ми з твоїм дідом туво кантору колгоспну спалили, але сі, курва, маскірували і ніхто ніц си не подумав.
- Та то є файно, вуйку, але, курва, так ото срати не положено!
- То напиши, курва, на газеті, би м прочитов.

******

Дід випив два по п'ятдесят горілки і я провів його на маршрутку до Львова.

П.С. Дід, що, пардон, справив акт дефекації, мав сто чотири роки. Воював в першу світову, будучи ще пацаном.
В цьому мене радує тільки одне: мій прадід бив йому писка!
А цей дід вже пиздив мого діда.

Сиджу охуївший. Фантастіко просто курва! Їду завтра до діда.

[Стиви Джи]

Вовчик Сірий

3 августа в 22:32 ·

 

Балакав сьогодні з дівчинкою дев'яностих років народження. Пояснив їй, що весь сюжет тої вашої Гри Престолів фантаст Джордж Мартін вкрав у справжнього письменника Роберта Льюіса Стівенсона.

Все звісно почалось з доктора Джекіля, котрий був охочий до курвів. Але боявся пліток і придумав чарівний еліксир, випивши котрого перетворився в злобного карлика Тіріона Ланістера. А Тіріон перебив всі пробірки, злив до клозету реактиви і таким чином знищив свого батька.

А далі набрав армію в Клубі Самогубців і Тенстольському лісі, привів до присяги лицаря-дворушника Даніеля Бреклі, морського душогуба Чорного Пса Клігана і безлику червону жрицю Катріону Драммонд. Підписав союз з лордом Баллантре, змусивши того виступити проти власного брата, зарізав на бенкеті принца Флорізеля Богемського та отруїв вересковим медом адмірала Теона Бенбоу.

А потім зайняв залізний престол на Самоа і втопив 700 тисяч піастрів аби приховати казну від залізного банку. А місце повідомив тільки папузі.

Відчуваю, що дівчинка мене невдовзі зненавидить.

А як ви знущаєтесь зі своїх ближніх, зайчики?

[Стиви Джи]

Вовчик Сірий

22 июля в 22:46 ·

 

Єрусалим 2.0
(старосвітська трагедія в одній дії)

...Єрусалимський палац царя Ірода, перший рік нашої ери. В залі сидять Ірод, римський намісник, супергерой Бетмен, збірна Ісландії з серфінгу, Саша Грей, а також три міфічні богатирі - Бродський, Висоцький і Троцький. Вони п'ють, моляться і люблять одне одного крупним планом на дрожащу плівкову камеру. Раптово двері прочиняються і в зал ввалюється делегація в давньоюдейських одностроях. Гості гупаються на коліна, б'ють чолом і вигукують:

- Слава великому Іроду. Пробачення уклінно просим.

- За що просите, посполиті? - перепитує цар і знаком наказує піднести прохачам по соточці.

- Наших дітей ти наказав убити царю. Всіх немовлят. Аби погубити чоловіка Ісуса - відказує бородатий голова делегації і починає плакати.

- за що ж ви пробачення просите? - кривиться римський намісник і хапається за пульсуючу од болю голову. - Ви божевільні?

- вифлеємські ми - одказує делегат. - І не в царя пробачення просим, а в матерів солдатів, які наших дітей убили. Ви ж знаєте, як важко убити немовля? Вони від цього потім важко страждають, вино розбавлене п'ють, з жінками сваряться, дехто й руки накласти на себе дума. А мами їхні од того страждають. А все через нас і дітей наших.

Лице намісника впродовж цієї промови все більше червоніє і кривиться, наче од нестерпного болю. На останніх словах голова прокуратора вибухає різноколірним конфетті, з неї вискакують веселі покемони і починають бігати залом.

В залі починається метушня і рейвах. Троцький розстрілює покемонів з нагана, ісландські серфінгісти вибираються на столи і позують для жіночого журналу, Бетмен перетворюється на Брюса Вейна і затіває гру в карти з Бродським і Висоцьким за цукрові і чайні концесії. Саша Грей п'є вино, котре в процесі перетворюється в сечу московитського спортсмена, від чого в Саші виростають яйця, борода і майка-алкоголічка. Через бічні двері до залу вривається різноманітна нечисть - мертвий Цой верхи на восьмикласниці, академік Бебик зі зграєю теукрів, знімальна група 17 каналу, блогери, експерти, ружурналісти і продавці кулонів тризуб.

Цар якийсь час меланхолійно спостерігає за цим бедламом, а далі тихо встає з-за столу, бере сховану за троном мітлу, скидає мантію, поправляє старі засмальцьовані джинси та оранжеву двірницьку жилетку, прочиняє потайні двері, виходить на красну площу біля мавзолею і почина замітати. За кілька хвилин до нього підходить мордатий поліціянт і пита за прописку

- Тажикістанома мишельбе, нащальніке - одказує Ірод і демонструє свіжу справдешню прописку.

Мєнт задоволено регоче, маха ручкою і рушає трясти інших азіятів.

А Ірод Великий продовжує змітати сміття з обличчя міста, в котрому він почувається чи не найбільшим праведником і майже святим.

[Кость]

ЛІПЄЦК!!!

[Стиви Джи]

Aug. 2nd, 2016

• 10:53 AM

 

Никаких тут параллелей я проводить не хочу, просто лёгкая фантазия и не более.
Итак, представьте себе, в Германии, в две тысячи мать его шестнадцатом году в КАЖДОМ городе есть улицы и площади, носящие имена деятелей третьего рейха. Станции метро есть, пароходы, библиотеки и театры, названные в честь лидеров национал-социалистической партии. Памятники бронзовые и бетонные в людных местах им стоят, на барельефах исторических зданий густо присутствуют элементы нацистской символики.
На чугунных перилах мостов и на канализационных люках нет-нет, да и мелькнёт весёлая свастика, и проспект Гитлера — никого не удивляет.
И все такие:а что, мол, такого-то? Это же наша история. Не надо бороться с памятниками! Не вы их ставили! Да там всё не так однозначно было! Сейчас просто модно историю перекраивать. А тогда-то, кстати, был порядок! Представляете себе такие разговоры в Германии двадцать первого века?
Или например, что у них по центральным телеканалам идёт что-то, типа «старые песни о всяком» и там, старый заслуженный певец в белокуром парике и форме СС проникновенно поёт про «дойчланд-дойчланд юбер аллес...» и все зрители в такт покачиваются и подпевают, утирая слёзы умиления?
А когда кто-нибудь начинает вспоминать Бухенвальд и Освенцим на него шипят и называют нацпредателем? И говорят — распустилась, пятая колонна, Гитлера на вас нет! И начинают сразу, значит, его нахваливать, вспоминая как промышленность поднял, да детишек на руках носил, да бедным брецели с пивом раздавал по субботам, во какой мужик был! Представляете?
А мороженное какое было нацистское! А? В стаканчике! А колбаски? Сейчас разве такое сделают? Нет! Развалили рейх! Весь мир нас боялся! Жили дружно! А фильмы какие снимали? Ну! Сейчас дрянь одну делают! С нацистскими, старыми добрыми комедиями — разве сравнить?! Да ни в жизнь!
А евреи, ну а что евреи, ну это мы не знаем, это мы не читали, кому это сейчас интересно то?! Чего вообще пристал?! История тебе наша не нравится, сука?! Ну так вали! А я на улице Мюллера родился, и отец мой на ней родился, и дети мои на ней жить — будут! Понял, сука?!!! Ну в смысле шайзе, разумеется.
Представляете себе такое в Германии 2016? Я — не очень. Точнее — очень нет. Нет у них ни площадей ни памятников, ни человеков-параходов, ни проспектов, ни чугунных перил мостов. Ни даже канализационных люков. Лес, говорят, в форме свастики в конце девяностых нашли со спутника. Ну да, было дело. Но где тот лес сейчас? Нету. И кажется мне, по моему скромному мнению, разумеется, что и иных-других вещей и явлений у них нету по причине отсутствия вот этой вот самой истории и памятников, с которыми, почему-то воевать — никак нельзя.
Доклад окончен

[Стиви Джи]

Іван Семесюк

11 ч ·

ЦОЙ і його іспарєнія.

Поступово кристалізується доволі парадоксальна ситуація.

Громадянський конфлікт, справжній, а не штучний і прокачаний московськими спеціалістами, в Україні цілком можливий, в тому числі і на мовному ґрунті (в перспективі). Навіть не на мовному як такому, а на ґрунті лояльності до мови та її сприйнятті як інструменту в принципі.

Символом цього конфлікту цілком може бути Метафізичний Цой.

Як не дивно, на цьому історичному етапі такий конфлікт унеможливлює Московія самим фактом свого існування. Вона настільки огидна в своїх мілітарних зазіханнях, що здатна об'єднати проти себе кого хочеш, навіть деяких рускорокових говнарєй з тих, що не опустилися до відвертого палеоліту, і смушкових гайдамаків з музею банякової слави, що не впали досі у ранній неоліт. Але ясно, що це тимчасове явище.

Говнарь, він хоч і говнарь, але своє специфічне поняття про свободу має. В Московії ж останнім часом атмосфера незатишна навіть для Метафізичного Цоя, і за щире "трєбуют пєрємєн" можна загриміти в теплу лампову ситуацію. Тому Метафізичний Цой "трєбуєт пєрємєн" там, де вони і так відбуваються. Це дуже зручно.

Хуйня в тому, що як тільки гавкнеться Московія, Метафізичний Цой залишиться без грибниці з якої він і стирчить, але йому теж хочеться ще трохи пожити, бажано подовше. Тому він почне заявляти про свої права тут у нас. Зараз він це робить ще не так нахабно як може, це зрозуміло, але він вкрай хитрожопий тому свого не проїбе.

У Метафізичного Цоя не одна голова, а декілька, і одна з них вмостилася у нас, з мощнєйшимі філіалами в Харкові й тому подібних містах. Саме тому, щойно наїбнеться головна голова Цоя (власне московитська) всю повноту влади над трансляцією говнарських смислів перебере на себе наша, місцева.

І не факт, що її можна буде приборкати шляхом переговорів або громадянських натяків. Ми з нєю ще наплачемося.

П.С.

Суть руского рока полягає в пафосі ізначально пройобаної низової ініціативи, коли ти протестно прийшов, а гастроном вже не робе.

Нам що, свого гівна не хватає?

[Стиви Джи]

Богдан Марциняк Волошин

Вчера в 0:31 ·

 

Для дорослих.
Нічна ферма.
Місяць наставив половинку задниці і випукнув міріади зірок на чорний обрус неба. Небо кривилося, але терпіло. Бо без місяця його видко не буде.
Під підлогою чувся ритмічний стук, наче хтось киянкою дерев’яні палі в стіну забивав. Стогнав матрац, скрипіло ліжко, щось повискувало і вило.
- Чуєш, старий. Третього роблять! - альфа-самка повернулась до чоловіка за спиною і своєю лапкою буша так притиснула хлопа до стіни, що старий лось пернув від несподіванки і втратив свідомість.
- А шо я зроблю? Вони жинаті... - прийшовши до тями старий захрипів в широку спину старшої самки. - Мают право.
- Ти шо, курва, не розумієш, шо ми трох дітей не прогодуєм? Ти, блядь, розумієш, шо ми їсти не будем мали шо? - стара різко повернулась до хлопа і в того вивалився синій язик. - Іди їм скажи, шоб кінчали, бо дітей побудять.
Старий синим язиком облизав брови і промичав:
- Діти звиклі, шо їм сі зробит.
- Курва, ні встиду, ні совісти. Ше мені старшого розбудят в коридорі.
- Ніц йому не буде. Йому вже тридцятка. Певно дрочит як все. Скоро сам сі вжене.
Стара знов різко повернулась і зачепила нічними рогами вазонок на підвіконні.
- Куррррва, а я чо про то не знаю? І шо то за одна?
- Стара, посуньсі, бо я зара виригаю... - простогнав старий лось.
Самка гмикнула і відвернулась від чоловіка. Той поволи випустив повітря і тонко пукнув.
- Слухай, а може той...
- Шо?
- Ну, я ті шось запхаю? - несміло прошепотів сиворогий лось.
- Я ті, блядь, запхаю! Відорву і котам викину! Тобі мало двох придурків в хаті?
- Трох. Ше невістка, - поправив.
- Як я її ненавиджу... - стара стиснула кулацюру в перстюнках. - Ото би встала, взяла таборик і ввалила її просто в лице!
- І буде в хаті два трупи. Бо поки вона здохне, тебе встигне задусити. А я буду сироти бавив.
Стара притихла, а чоловік запхав руку в Маріанську западину, що ділила жінчину дупу на дві півкулі. За що негайно був покараний — стара стиснула половинки і той закричав від болю. Йому здавалось, що руку стиснули лещата, якими кристувався доктор Менґеле при операціях на мозку. Стара задоволено зареготала і попустила захват. Чоловік висмикнув правицю з таким лязґом, наче меч Святослава з піхов.
Раптом з-за стіни почувся тонкий безперервний писк, ніби хтось спускав надувну кульку з пищиком. Інтенсивність свистка наростала разом з частотою ударів рогами об ліжко.
- О, кінчає, ропуха. - Стара важко злізла з ліжка і визирнула у вікно. За якусь хвилю все стихло. Лиш дитина заплакала. Потім хряснула кватирка і у світлі ліхтаря блиснув збабчений презерватив, що впав на дерево.
- Нє, не буде третого. Він десь гандон найшов, - втішено зітхнула стара і вмостилась біля затерплого чоловіка, який знов випустив гази.
- Гниди, суки, підараси, комуністи грані! - за вікном верещала синичка Віра, намагаючись викинути з гнізда мокрий презерватив. Їй щойно снилось як вона висиджує великодні крашанки... - Щоб вам роги в сраці виросли!
Скинувши гандон, синичка перехрестилась і сплюнула:
- Курва, піду до буддистів. Буду просити нову реінкарнацію. Бо то не життя...
У вікні навпроти згасло світло і хтось гучно пернув. І це був не місяць.

[Стиви Джи]

Вовчик Сірий

8 ч ·

 

Я часто нудьгую за своїм світлооким піонерським дитинством.

Пам'ятаю, як на великій перерві вчителька Октябрина Вакулівна шикувала нас парами і вела на поїзд. Наш клас соціалістичної біоінженерії був на двохсотому поверсі, а поїзд зупинявся на 195-ому. Ми крокували залитими світлом шкляними коридорами, під Ленінградську симфонію і Бернеса, розглядали завіконні виднокраї Галактичної Комуни і нітилися під простими суворими поглядами портретів Маркса, Гагаріна і Валі Котика. Стрімкі ескалатори мчали нас до перона рожевого мармуру, а сріблястий реактивний потяг за якісь три хвилини доправляв увесь клас до Зразкового Передового Колгоспу імені Муси Джаліля. На вході нас уже чекала червонощока ударниця тьотя Таня, котра однією рукою доїла корову Зорьку, а другою змішувала молочні коктейлі по тому самому радянському ГОСТу.

І ми мандрували тим зразковим колгоспом, годували гігантських бджіл з Альдебарана, підгортали співочі марсіанські баобаби та читали лекції балакучим помідоркам з Юпітера. Двієчник Култухов вирішив з'їсти одного помідора і надкусив йому бочок. Відразу завила сирена, а з кущів вискочив чекіст дядя Саша. Помідорчика відправили в лазарет, а бешкетника - в Закриту Школу. Кажуть та школа десь далеко на Півночі. Я ніколи не любив Култухова.

А після уроків ми любили літати на Місяць. За 30 копійок можна було купити квиток в два кінці і морозиво в стаканчику. Ми відстрілювали Кратерних Антикомуністів з кулеметних веж Периметру, фотографувались на фоні монумента Космоармійців і грали в антигравітаційний футбол. Коли ми програли матч збірній Конотопа наш тренер, дядя Асланбек, дуже розсердився і лаяв нас краснопузою сволоччю. У нас і справді була червона форма, але дядю Асланбека забрали. Сподіваюся, що в закритій школі потрібні вчителі фізкультури.

А на літо нас всіх повезли в табір. Ми шагали в ногу, конструювали роботів, вмивалися вічнохолодною водою з колетивних вуличних кранів, співали Цоя і Лєтова, а ще були закохані в вожату Айгуль. А одного дня в таборі почали пропадати піонери. А за тиждень ланковий Володька знайшов біля покинутого корпуса купу кісток. І помітив, що у гіпсового горніста руки і рот замащені кров'ю. Увечері приїхали чекісти і з'ясували, що 50 років тому цього горніста переробили з пам'ятника Троцькому. Директора, вчителів і вожату Айгуль забрали в Закриту Школу. Всі жаліли вожату Айгуль.

А ще в нашій комунальній квартирі жив ветеран Федотич. Ветеран носив медалі, вуса і газету Правда під пахвою. А ще він щороку ходив у школи і розповідав дітям про свій Подвиг. Одного разу я зайшов до Федотича пограти в шахи. Герой якраз повернувся зі школи і приємно пах одеколоном Лісова Діброва і коньяком Арарат. На двадцятому ході за вікном пройшов чекіст дядя Коля і помахав нам рукою. Федотич плюнув, прозявав офіцера і сказав " я вас, сук комуняцьких, десятками під Сталінградом з машингвера косив". Через 10 ходів я програв партію і пішов до дяді Колі. Товаріщ майор вислухав мене, погладив по голові і подарив імпортну шоколадку. Наступного дня Федотича забрали в Школу сторожем, а нам добавили його кімнату.

А потім невідомо звідки з'явилась Америка і знищила Найкращу Країну на Землі.

І з того самого дня я неприкаяно блукаю вулицями, марно намагаючись повернути вчорашній день. Але заіржавіли сріблясті поїзди, відлетіли у вирій вчені бджоли, а гіпсові горністи більше не їдять дітей, а припадають порохом в забутих неіснуючим богом піонертаборах.

Але повернутися в дитинство усе ж можна. Мені про це розповів старий комуніст Жора з шостої палати.

Для цього достатньо з'явитися у магічній будівлі за адресою Київ - Повітрофлотський проспект - 27, розірвати український паспорт і крикнути "прошу політічєского убєжища". І за неповні 24 години ви опинитеся в країні свого дитинства, БАМу і пломбіру в стаканчіку.

І маленьке прохання. Якщо зустрінете там тренера Асланбека чи вожату Айгуль - напишіть мені. Я люблю історії про Закриту Школу.

[Стиви Джи]

Вовчик Сірий

8 ч ·

 

...смерть знову минула сталкера Анатолія.

В останню мить він кинув змучене тіло убік і огризнувся короткою чергою. Смерть проїхалася на пузі, заляскала кожистими крильми, ображено заверещала і звилася у нічне небо. Анатолій знав - наступного разу вона не схибить.

Сталкер був поранений і знесилений. Боліла прокушена мутантом нога, очі злипалися від утоми, а руки колотились в пропасниці. Два дні тому їх було шестеро. Після бійні в аптеці він повертався один. І по сліду його летів голодний птеродактиль.

Світ згорів у ядерному полум'ї великої війни 30 років тому. Люди забились в метро, підземні переходи і дрімтаун. Відгородились від хижої фауни гермоворотами і установками об'ємного вогню. До найближчого форпосту залишалось якихось 400 метрів. Шансів добігти не було.

Забитись в будівлю і перечекати день теж.

Інструктор Петрович завжди попереджав молодих - не пробувати перечекати день на Троєщині чи в районі Палацу Спорту. На Трої Анатолій ще не бував. А про зруйнований Палац Спорту ходили дуже недобрі чутки. В палаці і навколишніх кварталах жили Блатарі.

До цієї жахливої мутації вочевидь спричинився звідний концерт Радіо Шансон. В день бомбардування на Палац пожаліли ядерної боєголовки і вдарили чимось біологічним. За кілька років прилягаючі квартали виявилися плотно засидженими лютою кровожерною фауною, яка переслідувала сталкерів і плачучими голосами просила закурити чи подзвонити. А найстрашнішим з того звіринця був триметровий і восьмилапий Смотрящий по Шансону. Зустріч з блатарями не переживав ніхто.

Анатолій зітхнув, зібрав волю в кулак і кинувся бігти. Набитий дорогоцінними ліками рюкзак уповільнював його, напівпустий автомат метлявся біля грудей, затиснута в руці граната давала шанс забрати потвору на той світ за собою. Птеродактиль знову заверещав у вишині і каменем полетів униз.

А далі, десь над головою хтось закричав:

- Надя, вали на десять годин. Давай.

Почувся сухий хлопок наче хтось вибив пробку з шампанського. І одразу вереск птеродактиля перейшов у передсмертний хрип. І півторатонна туша мішком гепнулася за плечима Анатолія.

- Вставай, сталкере - почув анатолій - вставай, дерев'яна твоя голова, зараз світать почне. Блатарів побачити хочеш?

Анатолій відкрив очі. Перед ним стояли дві бабці в камуфляжі і з дивною зброєю.

- Я Галя - сказала худа бабця. - Наводчик я. - А ота гладка - Надя. Вона снайпер. Ми з УГ.

- УГ?

- Урбаністична гвардія. Київ від бардака охороняєм. Вставай і пензлюй в метро, розлігся він тут.

- дякую, що спасли.

- Не дякуй. Ми не тебе спасли. Ми Кузьку наказали.

- Птеродактиля чи що? за те що людей жер?

- Яких людей? ну до чого тут люди? в тебе очі є? Асфальт він царапав при охоті. А ми за нього гроші з наших податків платили. Пойняв?

- Пойняв. - кивнув Анатолій. - УГ - це урбаністична гвардія.

 

[Стиви Джи]

Aug. 23rd, 2016

• 2:56 PM

 

Вот сейчас многие интеллигентные люди сокрушаются. Дескать, ужас-ужас чего в образовании то деется! Мол и мракобесие там, и иные какие упрощения с огульными оглуплениями. ЕГЭ там, значит, выхолащивает! Прочие методики — угнетают! Страшно представить, одним словом, это кто же у нас такой на основании таких то образований в итоге вырастет то.
А тут ещё и телевизор и прочие прохожие — тоже, нет-нет, а и влияют! Одним словом — пресквернейше всё окрест и всячески ввергает в уныние.
А я, когда такое слышу, сразу вспоминаю, как сам был школьником. В каждом классе у нас портрет Ленина наличествовал, в журнале «Мурзилка» некролог на Брежнева пропечатывали, всякие эти ваши звеньевые звёздочек, с тряпошными нашивками на рукаве, отряды и строевые песенки про «шёл отряд по берегу, шёл из далека, шёл под красным знаменем командир полка», и трогательные рассказы про маленького Володеньку Ульянова, который то чернильницу съест, то ещё чего похлеще учудит, шельма, и все эти уроки пения, с полоумной Зинаидой Михайловной, женщиной старой, седой, учительствовавшей ещё при Сталине и относящейся к урокам пения как акту глубочайшего самопожертвования и отречения от всего мирского, все эти расцветали яблоки и груши, которые мы, третьеклашки, истошно голосили перед ветеранами на линейке в честь девятого мая, и как я, всегда стесняясь петь, пел под фонограмму, просто разевая рот, и как Зинаида Михайловна делал мне такие страшные глаза, что я до сих пор не понимаю, как я тогда сдержался, и не подпустил жидкого в штанину по ноге, и клятва октябрёнка и пионера на заднике тетрадок, и лоховская железная звёздочка, и звёздочка пластмассовая, крутая, и стоять с салютом пионерским в актовом зале около белой гипсовой головы до изнеможения, и снимать галстук выходя из школы, гордо распахнув польтишко, чтоб все видели, что ты без галстука, и володя дубинин и марат казей, и зина портнова и валя котик, и зарница и торжественное поднятие флага на открытие смены, и как я записался в кружок барабанщиков, и даже выучился неплохо выбивать эти сатанинские марши на линейках, и барабанил, ловко махая руками в белых перчатках, и как дед, партийный работник, утирал слезу умиления и говорил мне, Яшка, молодец, правильную дорогу в жизни выбрал, и фильмы, бесконечные фильмы про войну, и вообще это липкое, непроходящее ощущение войны и вины за то, что мы то этой войны не знали, а вот они — знали, и нам теперь за это незнание — не отмыться вовек, и спасибо нашим поваром, за то что вкусно варят нам, и много-много чего ещё такого, казалось бы незыблемого и бесконечного проходило стройными чугунными, железобетонными рядами, чеканя шаг и отрывисто отдавая команды.
И ничего, знаете ли. Вот абсолютно ничего не зацепило в итоге то, не вылезло потом внезапной корявой метастазой ностальгии, не проступило заветным сизым шрамом и не отдаётся теперь при ходьбе в поясницу. Ни-че-го. У иных моих сверстников-приятелей, конечно, есть, не скрою, и многие из них сейчас, с одним им понятным удовольствием мусолят старую, заскорузлую соску, упиваясь сахарными слюнками про великое, могучее и никем непобедимое. А у меня вот нет. Чёрт его знает как — но нету, хоть ты дерись!
Поэтому я считаю, что если человек дурак (это я про себя) то никакое ему образование совершенно нипочём! И заботиться нужно, уважаемые интеллигентные (и не очень) граждане не о нём, об образовании, а совершенно об иных вещах и явлениях.
Доклад окончен

[Стиви Джи]

Пишет Дмитрий Чернышев (http://l-stat.livejournal.net/img/userinfo.gif?v=17080?v=141.3mi3ch)

2016-09-12 12:18:00

• Назад
• Поделиться
• Вперёд

музыка нас связала

http://ic.pics.livejournal.com/mi3ch/983718/7555320/7555320_original.jpg

В 1979 году на чикагском бейсбольном стадионе Комиски парк прошла Ночь уничтожения диско. В этот день должны были встречаться две посредственные команды: Дейтройтские Тигры и Чикаго Уайт Сокс. Не испытывая ни малейших иллюзий на счет прибыльности предстоящего матча, владелец команды Уайт Сокс Билл Вик начал продавать билеты заранее и за полцены. Чтобы привлечь больше зрителей, его сын Майк Вик решил устроить какую-нибудь шумную промо-акцию с привлечением радио. На встрече с руководством местной рок-станции WLUP Майку предложили провести «Ночь анти-диско» вместе с энергичным ди-джеем Стивом Далем, известным своей ненавистью к диско-музыке.

Причины не любить диско у ди-джея Стива Даля были серьезные – его прежняя радиостанция перешла с рок-музыки на диско, уволив Стива, работавшего там рок-обозревателем, прямо в канун Рождества. Из эфиров Стива Даля: «Диско-музыка — это болезнь, которую я называю диско-дистрофией. Жертвы этой смертельной болезни бродят по улицам, словно зомби. Мы должны сделать все возможное, чтобы остановить эпидемию этой чумы».

Несмотря на кажущуюся привлекательность «Ночи анти-диско», Даль очень волновался, что на матч придёт мало публики, и его задумка окончится провалом. Он начал приглашать своих фанатов за несколько недель. Чтобы собрать больше записей, была устроена акция: каждый, кто принесет для уничтожения пластинку с диско-музыкой, сможет войти за 98 центов (частота радиостанции была 97,9 FM). В итоге удалось собрать свыше 10 000 дисков.

Прикинув, что если на прошлую игру пришло 15500 человек, то с раскруткой Даля придёт около 20 тысяч, Майк нанял охрану с запасом – из расчета 35 тысяч болельщиков. Но на матч пришло 50 тысяч человек - и это при вместимости стадиона 44500. Подавляющее большинство среди этой разъяренной публики не были поклонниками бейсбола, но зато они были фанатами Стива Даля и с его подачи люто ненавидели диско. Желание устроить расправу было столь велико, что люди, которым не досталось места, проникали на стадион даже после того, как закрылись ворота. Они перепрыгивали через турникеты, перелезали через ограждения и забирались в открытые окна


http://ic.pics.livejournal.com/mi3ch/983718/7554375/7554375_original.jpg

Участники должны были опустить свои пластинки в огромный ящик, размерами 1,2 х 1,8 х 1,5 м. Но он очень быстро переполнился, и остальные уносили пластинки на трибуны.

Матч начался в шесть вечера. Вскоре после начала игры до Майка Вика стали доходить тревожные сообщения о том, что на территорию стадиона проникают безбилетники, и что ещё немного, и они сломают ворота. Он распорядился стянуть всю охрану к воротам, чтобы та отгоняла толпу. Это оставило трибуны практически без присмотра. Как только охрана покинула сектора, возбуждённые фанаты, уставшие ждать взрыва, стали швырять пластинки, которым не хватило места в ящике, прямо на поле.

На поле летели тысячи пластинок, а также пивные бутылки, петарды и файеры. Повсюду поднимались самодельные баннеры и транспаранты «Disco Sucks». Игру несколько раз останавливали из-за настоящего дождя из посторонних предметов, сыпавшихся на поле. Толпы снаружи стадиона, не дожидаясь взрыва, жгли костры из пластинок прямо на газонах. На стадионе сильно пахло марихуаной, ее запах дошёл до будки репортёров, о чем те заявили в прямом эфире

http://ic.pics.livejournal.com/mi3ch/983718/7554298/7554298_original.jpg

В 20:40 Даль, одетый в военную форму в стиле Бенни Хилла вышел на поле вместе со своим партнёром Гарри Мейером и красавицей Лорелей. Усевшись в джип, эта компания сделала по стадиону круг почёта, осыпаемая петардами и заливаемая с трибун пивом. Затем троица проследовала к центру поля, где их уже ждал зелёный ящик с пластинками, начинённый взрывчаткой. Даль и Мейер стали «разогревать» толпу, побуждая весь стадион скандировать вместе с ними: «Disco Sucks! Disco Sucks!».

Видя, что игра не начинается, настоящие бейсбольные фанаты, которых было явное меньшинство, стали покидать стадион, но на всех воротах кроме одних висели большие замки — о них позаботилась охрана, чтобы пресечь попытки хулиганов снаружи проникнуть внутрь.

В этот момент Даль объявил: «А теперь самый большой в мире официальный анти-диско митинг! Мы собрали все пластинки, которые вы принесли в гигантскую коробку и мы взорвём их ооооочень хорошооо!». С этими словами он поджёг ящик.

Прогремел взрыв, который выжег в стадионном покрытии гигантскую дыру. Огромный костёр из пластинок настолько впечатлил толпу, что люди потеряли контроль — они бесновались и ломали сиденья, а потом хлынули на поле. В ужасе спортсмены забаррикадировались в своих раздевалках.

http://ic.pics.livejournal.com/mi3ch/983718/7554588/7554588_original.jpg

Изначально акция задумывалась как чисто символическая – количество пластинок не должно было быть большим – наибольшее впечатление должен был произвести сам взрыв. Однако фанаты притащили с собой столько дисков, что костёр на поле вскоре стал гигантским. Публика швыряла в него всё новые пластинки, радостно выплясывая вокруг пылающей кучи.

Люди вырывали траву из стадионного покрытия, карабкались на фол полы, занимались сексом прямо на трибунах. Они разносили всё, до чего могли добраться, в качестве трофеев унося домой бейсбольное снаряжение…

http://ic.pics.livejournal.com/mi3ch/983718/7554851/7554851_original.jpg

Разъяренные рок-фанаты не желали расходиться несколько часов, и лишь вмешательство полицейского спецназа позволило очистить стадион. В результате взрыва и массового вандализма дерновое покрытие стадиона пострадало так сильно, что уже не могло быть использовано.

На следующее утро Даль, как ни в чём ни бывало, вел утренний эфир. «Ночь уничтожения диско» произвела гнетущее впечатление на мир шоу-бизнеса, диско-исполнителей и их публику. Музыкальный критик Дэйв Марш вспоминает свои чувства после той ночи: «Я был потрясен. Это была самая параноидальная фантазия о том, куда может завести этническая чистка рок радиостанции. Это был ваш самый страшный кошмар наяву».

До сих пор музыкальные критики, журналисты и даже психологи не могут ответить однозначно – что стало причиной столь массового психоза? Социологи находят их в накопившейся в обществе ненависти к геям и чернокожим, с которыми у многих ассоциировалось диско. В конце 60-х афроамериканцы получили больше прав, 70-е вывели из подполья геев, но с таким пересмотром роли «белого человека» в обществе были согласны далеко не все. Война против диско была разрешенным способом открыто высказать свои взгляды. Атака на диско выплеснула самые уродливые формы скрытого расизма, сексизма и гомофобии.

[Стиви Джи]

Про всякий быт

• Sep. 19th, 2016 at 2:45 PM

 

Гуляли, и гуляя видели чудесную тётю формата «не упустить последний шанс». Тётя сидела напротив нас в кафетерии и, томно отхлёбывая бодрящий напиток, хищно зыркала бельмами туда-сюда, так и норовя уцепить зазубренными крючьями накладных ресниц какого ни на есть женишка себе. Женишков в кафетерии, надо отметить, было средне, не то что бы вот совсем никого, а даже и наоборот — имелись экземпляры различных конфигураций, присутствовал какой-никакой, но все же выбор, но, как назло, все, по большей части — были при спутницах, отчего тётя с нескрываемым омерзением поджимала губы, яростно дула в чашку и всем своим видом говорила — да что ж за день то сегодня за такой,а? Что ж за жизнь то за такая, поганая, а? А для того ли меня маменька растила, холила и лелеяла, что бы я вот так вот тут теперь сидела то?
Одета тётя, по случаю воскресного дня и престольного праздника была по богатому: Джинсы с высокой талией и цветком из страз на левом бедре, аккуратно заправленные в невероятно высокие ботфорты на чудовищной высоты шпильке, щедрой розовости пуловер типа «летучая мышь» с вот такими вот рукавами, ну вы понимаете, и некое колье из чего-то блестящего-блестящего и, вероятнее всего, дорогого-дорогого.
Я, по глупости своей деревенской, вообще думал, что женщины бросили заправлять джинсы в сапоги ещё году в 98, но однако же, как видите, сильно ошибся. И не только ошибся, но ещё и, в силу скверного воспитания и вздорного нрава, начал вроде как украдкой показывать на неё пальцем и тихонечко шипеть жене — мол, глянь, какой тираннозавр то у нас тут! Ей богу — сейчас ногу же мне откусит! Вот те крест!
Шёпот у меня, надо признать, никогда особо изящным не был, и тётя вроде даже немного услышала меня, ну или просто так совпало, но сине-чёрные веки её злобно захлопали, и я, если бы умел, обязательно бы заплакал от страха. Но поскольку плакать я давненько уже разучился, я просто вжался по возможности в кресло и остаток времени сидел молча и страдальчески смотрел на часы, которые как назло совершенно перестали двигать это самое условно-линейное время.
А когда, наконец-то, минула вечность, и пришла пора наесться и покинуть заведение, то уходил я быстро, суетно, прикрываясь женой, а то мало ли.
Утащит ещё такая к себе в логово и ну передо мной в джинсах да сапогах расхаживать. Возьмёт ещё и клатч откуда нибудь вынет! Такие могут! Очень даже запросто. Чик — и всё! И на тебе, и пожалуйста! Отчаянные ибо. Или кардиган. А я этого страсть как не люблю и опасаюсь!
Натерпелся страху одним словом. Надо бы какой-то фонд помощи создать что-ли, таким вот тётям, как-то адаптировать их, постепенно вводить в курс дел, социализировать в конце концов. Кофты научить подбирать, джинсы из сапогов вытащить, ботфорты вовсе запретить... Я бы даже рублей сорок-сорок семь пожертвовал бы туда. А то ведь страшно по заведениям ходить. Был бы без жены — точно бы съели!
Вы чего как, люди православные?