Search the Community

http://nv.ua/img/article/1087/99_main_ukr.jpg Юрій Андрухович: Ми здатні бути зразковими поляками, канадцями та навіть німцями. От тільки на своїй території ми ніхто Кількість українців у Польщі вже просто приголомшує. Я пишу ці рядки з Вроцлава, де це, мабуть, особливо відчутно. Хоч якби я писав їх з Варшави, Кракова, Любліна або Ряшева, то так само міг би вжити це словосполучення. Можливо, у Ґданську, Щеціні чи Познані це відчутно меншою мірою. Але й там це дуже навіть відчутно, - розповідає поет і письменник Юрій Андрухович у колонці для zbruc.eu. Це, безумовно, цілком чіткий індикатор – передусім того, що сотні тисяч українців не вірять у можливість змінювати свою країну і воліють переїхати до такої, де, на їхній погляд, уже нічого змінювати не треба. Слід натомість лише пристосуватися до її обставин і зачепитись у ній по змозі надовше. В ідеалі назавжди. Залишається сподіватися, що майбутня успішна нація зароджується поза кордонами своєї країни Я написав «сотні тисяч українців не вірять»? Насправді не вірять десятки мільйонів українців. А сотні тисяч із них – це ті, які свою зневіру трансформували у виїзд саме до Польщі. І їх раптово стало так багато, що ви бачите й чуєте їх просто-таки всюди. І якщо хтось буде мені втирати, що то лише «западенцы, которые полякам унитазы моют», то я мушу його розчарувати: української російської мови в польських містах нітрохи не менше, ніж власне української. Так що обидві ті жіночки з мого купе в потязі Львів – Вроцлав, які вдосвіта зійшли у Кракові, а самі з Кривого Рогу, зовсім не були явищем винятковим. І коли я задля підтримування розмови запитав їх, чи надовго, то отримав у відповідь лише знизування плечима: «Та хто его знает…» Дружина мого друга польського поета змінила місце праці з бібліотеки на школу і стала вчителькою літератури. «Ти можеш повірити, – розповідає вона, – що в нас тепер у кожному класі, але дослівно в кожному класі – по кілька українських дітей? Тобто взагалі немає такого класу на всю школу, де не було б українських дітей!». (…) Вона страшенно задоволена тим, що у кожному класі тепер навчаються українці. «Наскільки змістовнішими стали мої уроки! – захоплено розповідає вона. – У ваших дітей більше старанності й загалом позитивного стосунку до знань. А ще дуже допомагає те, що вони з іншомовних родин. Часом ми розглядаємо якесь мовне явище і стає дуже цікаво почути від них, як це буде українською чи російською. Мої уроки перетворюються на захопливі семінари з порівняльного мовознавства». Старанні й обдаровані учні. Діти успішних і добре освічених батьків. Золотий капітал країни з назвою Україна, який з неї витік і, швидше за все, назавжди. Людський капітал. Значно золотіший від перекинутого в офшори. Значно цінніший. Це все я відзначаю для себе подумки, слухаючи дружину мого польського друга. Слухаючи, до речі, не без гордості за такий талановитий позитивний народ. Який чомусь не бачить собі місця у себе вдома. І коли я йду до карбідів на репетицію в їхньому підвалі на Руській (вроцлавській Руській, а не львівській), то слухаю, як будівельники на риштованнях масово перегукуються українською. А потім ми з Грицем їдемо вроцлавською таксівкою – повертаємося з прямого ефіру на міському радіо. Зупиняємося на світлофорі, Гриць показує велетенські літери на одному з вищих поверхів показного офісного центру: «Бачиш цю фірму? Це львів’яни, львівська IT-компанія, одна з найкрутіших в Європі. Тепер це вже не львівська – це вроцлавська IT-компанія». Чому вони виїхали, запитую себе. Що їх витиснуло з рідного міста і країни? Які політичні сили, які бандитські понятія? Можливо, коли Андрій Садовий, міський і партійний голова, вкотре повторює, що «Львів – це ІТ-місто», він, м’яко кажучи, припускається деякої неточності? Бо точніше було би сказати, що «Львів – місто, з якого IT утікає»? Ех, зробив би нам хто-небудь країну під ключ! Ми ж так чудово вміємо відповідати «їхнім» вимогам і стандартам, коли опиняємось на їхній же території. Ми здатні бути зразковими поляками, канадцями та навіть і німцями. От тільки на своїй території ми ніхто. Що ж, залишається сподіватися, що майбутня успішна нація зароджується поза кордонами своєї країни. Можливі такі історичні перверсії? Чому б і ні? Екстериторіальна Україна, що складатиметься з мільйонів приватних і сильних Я? Влаштованих у житті, освічених, заможних і – головне – вільних? На мій погляд – доволі перспективна тема для оновленого національного проекту. Повний текст колонки Юрія Андруховича читайте на сайті zbruc.eu