Gefest

Дуже на це схоже.

Так. Але це дуже дивний візит до Росії...

27-28 березня Росія чекає на візит президента Ісламської республіки Іран Хасана Роухані. Навіщо Ірану Росія? Чи Тегеран знову хоче потрапити у "вісь зла"? І навіщо Росії Іран? Чи вона сподівається через нього підім'яти весь Близький Схід?

Для початку порозмислимо, що таке Україна й українська культура для Росії, передусім для її освіченого класу. Для них українська нація, країна, держава і культура – це певне історичне непорозуміння, патологія, відхилення від норми. Норма ж – це бажане повне, без залишку, розчинення українців, їхньої культури, мови, ідентичності в російському імперському казані. Російська культура, сформована впродовж століть імперського буття, ніколи не була компліментарною щодо України, яка неймовірно дратувала її діячів (за не надто численними винятками) тим, що не хотіла говорити «по-людськи» (тобто по-російськи), а чіплялася за свою мову, свої звичаї і традиції. Російська культура ніколи не вважала українську рівною собі та з гнівом і обуренням відкидала всі спроби такого зрівняння у правах і статусі. В Україні ж домінувало рабсько-колоніальне ставлення до російської культури, на неї дивилися знизу догори, в оцінках користуючись формулою: «Або нічого, або хороше». Хіба що Дмитро Донцов і Микола Хвильовий були здатні оцінювати її тверезо, бачачи в ній не тільки й не стільки естетичний феномен, а й потужний політичний фактор російської експансії. Алгоритм тут простий: спочатку приходить російська культура, російська мова, а вже за ними – російські війська. Тож ця культура у своєму, як то кажуть, мейнстримі ніколи не суперечила імперській політиці Росії, а навпаки – підтримувала її (і зараз підтримує). Путінізм виник у Росії не раптово. Країна до нього йшла, відкидаючи слабкі спроби нечисленних лібералів, які дотримувалися лінії Герцена-Сахарова, демократизувати Росію. І російська інтелігенція до нього йшла. Автор цих рядків у 1990-і роки досить уважно моніторив російську демократичну пресу. Там було дуже багато недоброзичливості, а часто і прямої ворожості щодо Естонії, Латвії, Грузії, України. Зі сторінок газет і журналів лунали нескінченні стогони про загибель «великої держави» і живописалися мрії про відновлення імперії, ясна річ, дуже ліберальної. Рембрандтівськими фарбами зображувалися «моторошні» місцеві націоналісти, які щосили кривдять російськомовний люд у колишніх радянських республіках. Висміювалися зло і несправедливо будь-які спроби вчорашніх жертв русифікації відновити національні мови і культури. Росдемпресса була переповнена знущальними репліками з цього приводу. Не припинялися зойки щодо «исконно русского Крыма», «исконно русской Одессы» тощо. І це все задовго до Путіна. Російські «ліберальні імперіалісти» й Україна А якою є позиція щодо української мови, культури, історії опонентів Путіна? Ось, скажімо, Павло Литвинов – російський правозахисник, дисидент, який у 1968 році відкрито в Москві протестував проти окупації Чехословаччини. Уже багато років пан Литвинов живе за межами Росії і послатися на тиск Кремля не може. І що ж ми від нього почули? А ось що: «Украина должна (ми всім щось «винні», і тільки нам ніхто нічого не винен! – ред.) твердо сказать, что двуязычие необходимо, и необходимо, чтобы люди ощущали себя этнически русскими, оставаясь гражданами Украины. Если они не захотят, тоже теоретически может быть разговор об отделении. Украина тоже сделала много ошибок, идиотские попытки ввести украинизацию, они ее взяли обратно, но она, конечно, очень помогла пропаганде антиукраинской». Тобто, спроби відновити українську мову, практично загнану на узбіччя радянською офіційною «двомовністю», зберегти українську ідентичність, українську культуру на українській же землі – це «ідіотські спроби». А нахабна, послідовна, цинічна і безжальна русифікація, яка і нині в Україні не зникла, це не ідіотська русифікація, це, виходить, щось нормальне і само собою зрозуміле. Дуже показово, що піклуючись тільки про одну етнічну групу, Литвинов демонструє повну байдужість до становища українців в Україні, йому нецікаво, як вони відчувають себе на своїй землі і наскільки їм дають залишатися українцями у себе вдома. А ситуація, як показали всі ці роки, дуже проста в Україні: якщо не буде українізації – буде тотальна русифікація. Сенс існування Української держави, в тому числі, полягає у підтримці та розвитку української мови, культури, української національної ідентичності, в самозбереженні українського народу. Якщо Українська держава цього не робитиме, її існування стає безглуздим. А все безглузде приречене на зникнення. Без російської мови Україна проживе, без української її просто не стане. Без українізації (чого не розуміють нинішні олігархічні керівники країни) Україна не виживе в історичній перспективі. Антиукраїнські настрої на південному сході – наслідок не українізації, а її відсутності. Саме там, де українізацією і не пахло, настрої «русской весны» виявилися найбільш агресивними. Власне, це змушений був визнати і Литвинов, але водночас він де-факто взяв під захист донецьких посіпак Путіна: «Там есть какие-то бандиты, но они все-таки выражают мнение части русскоязычного украинского народа, там есть люди, которые действительно не ассоциируют себя с украинской культурой, с украинской государственностью». І перед цими людьми, перед цими бандитами (термін самого Литвинова), Україна мала капітулювати – мовляв, «достаточно было бы автономии». Схоже, на українському питанні досі закінчується не тільки російська демократія, а й російський правозахист, і російська логіка, і російська мораль. Принаймні, це стосується абсолютної більшості не лише плебейського «Кримнашу», а і високочолих інтелектуалів. А інший супротивник Путіна телеведучий Євгеній Кисельов заявив: «Есть люди, и я в том числе, которые думают, что Украина имеет удивительный шанс стать постсоветской Америкой… Украина могла бы стать таким плавильным котлом, магнитом, куда бы лучшие люди с постсоветского пространства… могли бы приехать и найти себе применение». Проте Україна типологічно є європейська національна держава, де попри всі зусилля всіляких «визволителів» корінний народ зберігся. І тому на українській території «плавильний казан» ставити ніде. Прибулим із Росії знадобиться в Україні Росія №2, і вони будуть створювати її у нас, повчаючи «дурних хохлів», як треба жити. Кисельов то, чи не розуміє цього, чи наміри у нього інші, але його заклик «зробити Україну європейською Америкою» звучить провокаційно. На практиці все зведеться до ще однієї, але наче «європейської та демократичної» Росії від Львова до Луганська. А Україна буде змушена принести себе в жертву справі «рятунку російської демократії», яка закінчується на українському питанні… «П’ята колона» марширує Україною Усе описане вище не становило б такої великої небезпеки, якби не внутрішні чинники в Україні. Не слід забувати: багато які силові структури, особливо репресивні, всі роки незалежності України виховувалися в антиукраїнському дусі, у ворожості до української мови, культури і до людей із яскраво вираженою українською ідентичністю. Держава намагалося спиратися на радянський, а не український патріотизм. Все так зване військово-патріотичне виховання було наскрізь радянським, побудованим на культі сталінських перемог, маршалів і героїв. Що ж, кадри для угруповань «ДНР» і «ЛНР» у незалежній Україні були підготовлені ґрунтовно… Як сьогодні організована виховна робота у ЗСУ, МВС, СБУ? Чи подолані помилки недавнього минулого? В цьому є сумніви... А на каналі NEWS ONE його шеф і лідер (разом із Вадимом Рабиновичем) партії «За життя» Євген Мураєв, представляючись прихильником унітарної держави, де-факто вимагає федералізації, наполягаючи на тому, щоб кожен регіон сам вибирав собі мову, культуру й історію. Раніше в найяскравішому викладі я це все чув від Миколи Левченка, секретаря Донецької міськради і нардепа від Партії регіонів. І Левченко та Ко не тільки проповідували, а й діяли. Результат відомий… Павло Амітов – корінний донеччанин, нині біженець, написав книгу «Підла війна» («Стилос», Київ, 2016). Там він пише, що нинішні події в регіоні готувалося довго і ґрунтовно при повній байдужості центральної влади: «Нельзя не упомянуть особые заслуги местных средств массовой информации. Много лет верой и правдой служа региональной мафии, они практически без колебаний и угрызений отсутствующей совести перешли на службу к сепаратистам. Подобный переход явился делом элементарной техники, поскольку большинство донбасских журналистов – автоматические «патриоты» своего края. Они и раньше равнялись на Россию, пренебрежительно относились ко всему украинскому – языку, культуре, государственной независимости». І далі російськомовний донеччанин старшого віку детально обґрунтовує потребу наполегливої українізації – як змістовної, так і суто мовної – цього краю… …Не так давно у мас-медіа активно обговорювали «стакан Авакова», запущений міністром внутрішніх справ у тодішнього керівника Одеської області Саакашвілі. Конфлікт у присутності президента Порошенка озвучувався мовою країни-агресора, ніхто з «вождів» України не сказав жодного слова по-українськи, що вельми показово. Московське телебачення неабияк з цього приводу познущалося, мовляв «хохли» зі своєю українською мовою придурюється, насправді вона їм не потрібна, це все спектакль, малоросійський водевіль. Так, псевдоеліті, яка нині «рулить» Україною, дійсно все українське – мова, культура, традиції, історія – не потрібні. Для них це політична маска, гра, спектакль. Їхня справжня природа – малоросійський обиватель-пристосуванець, у якого немає і не було ані переконань, ані ідеалів, це цинічні і лицемірні люди-флюгери. То чи випадково так і не була підписана ухвала Верховної Ради про скасування антиукраїнського мовного «закону» Ківалова-Колесніченка, чи випадково з’явилися чутки, що Конституційний суд України 17 листопада може визнати цей «закон» таким, що відповідає Основному Закону України? І це при тому, що всі пам’ятають, як був «ухвалений» цей «закон», і що один із його співавторів є «нотаріально завіреним» зрадником України, а найшвидше – і давнім агентом спецслужб Росії, що засвідчує вся його діяльність… http://www.radiosvoboda.org/a/28112325.html

Re: Українська мова і бажання Путіна Кацапську говірку тут давно слід заборонити, а не патякати щось про неї взагалі. Згоден з вами.

http://gdb.rferl.org/0C710EF8-BEF7-410F-A04E-6B80935F6216_w987_r1_s.jpg 17 листопада Конституційний суд України почне розгляд справи за конституційним поданням 57 народних депутатів про відповідність Конституції закону «Про засади державної мовної політики» від 3 липня 2012 року, так званий «мовний закон» Ківалова-Колесніченка. Із цим документом пов’язано чимало лихого і спекулятивного. Ось лише кілька промовистих фрагментів «мовної хроніки». 24 лютого 2014 року за скасування закону України «Про засади державної мовної політики» проголосували 232 народних депутата із 334, які зареєструвалися в залі парламенту. Однак Олександр Турчинов, тодішній голова Верховної Ради і виконувач обов’язків президента України, не підписав ухвалений закон. Мало того, 18 квітня він виголосив суперечливу заяву, яку, по суті, підтримав і прем’єр-міністр Арсеній Яценюк. Турчинов, зокрема, наголосив: «Для досягнення миру та порозуміння між громадянами України буде забезпечено право обласним, міським та районним радам приймати рішення щодо надання на території відповідного регіону одночасно із державною українською мовою офіційного статусу російській або іншим мовам, якими говорить більшість місцевого населення». Через місяць цю заяву розкритикував екс-міністр юстиції Сергій Головатий: «Найпаскудніше і найзагрозливіше у намірах Турчинова – те, що він іде набагато далі й фундаментальніше, ніж «витвір» Колєсніченка-Ківалова. У заявленому Турчиновим – суміш вибухівки і брехні. Вибухівка тут – надання права обласним, міським і районним радам ухвалювати рішення щодо статусу будь-якої мови, тоді як статус мов (української, російської та усіх інших мов національних меншин) ще з 1996 року чітко визначено на найвищому юридичному рівні – у статті 10 Конституції України. Турчинов же пропонує викинути ці конституційні положення на смітник, а натомість – накрити Україну тисячами рішень органів місцевого чи регіонального самоврядування, яким ніде у світі не притаманна така компетенція. Лише уявімо собі: унаслідок втілення «ідеї» Турчинова – у кожному районі України, у кожному місті, у кожній області – «своя» мова чи «свої» мови!» Цьогоріч, 23 вересня, у Верховній Раді відбувся такий собі «форум», а по суті провокаційне дійство, на якому деякі народні депутати разом із запрошеними євродепутатами обговорили ідею законопроекту із захисту російської мови, зокрема надання особливого правового статусу російській мові та способи його захисту. У дебатах не бракувало спекуляцій на тему неіснуючого обмеження сфери функціонування російської мови в Україні. Так, 23 вересня інтернет-портал «ГолосUA» зацитував екс-міністра закордонних справ України Леоніда Кожару, який нічтоже сумняшеся заявив: «Обмеження російської мови – тенденція до знищення державності і катастрофа для України». Ще один «лінгвіст» від політики, Олександр Нечаєв із «Опоблоку», заявив, що «конфлікт у Криму розвинувся саме через нав’язування української мови людям, хоча вони звикли говорити російською». Інший народний депутат від «Народного фронту» Олександр Кірш зрезюмував, що «неграмотно поправлений закон про мови призвів до ескалації протистояння, зокрема на Донбасі, в Криму». А ще присутніми на «форумі» було відзначено, що в Україні порушуються положення Європейської хартії регіональних мов і меншин. Мимоволі хочеться «гаспадам» порадити: «Матчасть ізучайтє. Тщатєльнєй». Бо в Преамбулі Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин чітко зазначено, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». У Преамбулі наголошено, що охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин у різних країнах та регіонах Європи «ґрунтується на принципах демократії та культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності». До речі, про Хартію. 20 травня 2014 року в інтерв’ю «Главкому» екс-міністр юстиції Сергій Головатий звернув увагу на таке: «… мені поталанило 2 липня 2012 року роздрукувати з офіційного сайту Верховної Ради України текст Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов (із грифом – «офіційний переклад»). Цей документ (у статусі «офіційного перекладу») був затверджений керівником Договірно-правового департаменту МЗС України 29 серпня 2006 року. Не пошкодуйте часу і зазирніть на сайт Верховної Ради нині. Ви цього тексту вже там не знайдете. Там є інший – той, що відповідає інтересам Росії, але не відповідає офіційним мовам Ради Європи (англійській і французькій), якими було Хартію укладено. <…> Бо в часи, коли спікером був «регіонал» Рибак, хтось учинив злочин – чи за вказівкою Рибака, чи на власний розсуд замінив той текст на інший, на той, від якого тхне Кремлем?» 29 вересня 2016 року, акурат через тиждень після згаданого «форуму», група мешканців Дніпра ініціювала збір підписів під петицією про захист російської мови («Совпадєніє?»), вимагаючи в регіональної ради і керівництва держави ухвалення законопроекту «Про забезпечення державної підтримки з розвитку, популяризації та захисту російської мови і мов національних громад в Україні». На сайті читаємо: «Автори петиції вважають, що в контексті всесвітньої (?! – ред.) значимості російськомовної культурної спадщини з боку керівництва країни було б помилкою проводити політику, спрямовану на маргіналізацію російської мови. «Такі кроки безсумнівно приведуть до деградації українського культурного середовища (?! – ред.)» <…> Ужгородські громадські працівники (?! – ред.) солідарні з дніпрянами». http://gdb.rferl.org/31AD1B7D-F6BD-4652-9775-6635B5084486_w610_r0_s.jpgАкція на підтримку української мови, Київ, 18 березня 2014 року ​ Чому під час неоголошеної Росією війни проти України знову заворушились і завовтузились «защітнікі вєлікава і магучєва» й почали оскаржувати начебто існуючі «порушення в Україні положень Європейської хартії регіональних мов»? Та «дідько», як відомо, ховається в деталях. Українська мова, яка в Конституції 1996 року отримала статус єдиної державної, в умовах війни перетворилась на ефективний механізм консолідації української нації та вагомий чинник захисту української державності. Саме тому під приціл путінської Луб’янки вкотре потрапила українська мова. Зброя, спрямована на її знищення, традиційна – «язик» та всілякі спекуляції довкола «вєлікава і магучєва».

Наразі ситуація все рівно залишається дуже критичною для України!

кожна людина підсвідомо визначає своє місце у суспільсьві. А мова є одним з головніших чинників автоіндефікації людини. тож неукраїнська мова в україні формує бажання такої (неукраїномовної ) людини приєднати Україну до його неукраїнського простору і винищити українське в Україні

кожна людина підсвідомо визначає своє місце у суспільсьві. А мова є одним з головніших чинників автоіндефікації людини. тож неукраїнська мова в україні формує бажання такої (неукраїномовної ) людини приєднати Україну до його неукраїнського простору і винищити українське в Україні.

Чи готові ви відповісти на три запитання: 1. Чи існує зв’язок мови з патріотизмом? 2. Що захищає російськомовний патріот, який не хоче говорити українською? 3. Що захищає україномовний патріот, який відстоює своє право на українську мову? Адже розкол України на мовному ґрунті – це тяжка спадщина колоніального минулого.

Якщо патріот України думає і хоче будувати український дім, то раніше чи пізніше він має стати україномовним патріотом. Російськомовна Україна - це нонсенс, це вже не Україна, а окраїнна російська провінція. Чомусь росіяни і москвофіли це розуміють краще і бояться як вогню українського слова. Ян Павел ІІ, відвідуючи Україну, говорив майже виключно українською мовою. Американські президенти намагалися хоч одне речення сказати українською. Чи чули ви, щоб з рота Путіна, керівників "народних республік" і інших подібних вийшло українське слово? Оцінюючи патріотизм і мову, не забувайте й тих, для кого українське слово кілок поперек горла і те, що російська мова і вороже ставлення до України, це дуже часте явище.

Останнім часом у дискусіях з приводу мовних проблем часто постає питання: чи пов’язана мова із почуттям патріотизму? Так, у статті Яни Полянської «Мовне питання: чи має патріот говорити українською?» наведено різні погляди на поставлене запитання. Досить поширеною є думка про те, що патріотизм не залежить від мови, якою говорить людина. Патріотами України можуть бути російськомовні громадяни – і це доводить їхня участь і в революційних подіях Майдану, і в обороні від російської агресії на Сході, і у волонтерському рухові. Водночас україномовність не є обов’язковим показником патріотизму, доказом чого наводять приклади Віктора Януковича і Ганни Герман. Зауважимо, що приклад Януковича навряд чи належить до вдалих, оскільки його україномовність обмежувалась лише офіційними виступами, і труднощі, які виникали у нього внаслідок необхідності перемикати код, були очевидними хоча б із відомого телевізійного сюжету з «йолкою». Що ж до Ганни Герман, яка виконувала декоративну роль зв’язку Партії регіонів, російськомовної в абсолютній своїй більшості, з україномовною частиною електорату, то її справді до патріотів України не віднесеш. Але така постановка питання не бере до уваги важливий фактор розрізнення рівнів вживання мови – індивідуального і колективного. Річ у тім, що особа може бути двомовною, але двомовних народів не буває. Народ, а в сучасній термінології – націю, об’єднує у спільноту і відрізняє від інших своя національна мова. Приклади Швейцарії, Бельгії, Канади – від лукавого і розраховані на тих, хто не знає реалій мовного життя цих країн. Соціопсихологічні наслідки асиміляції У зарубіжній науці ґрунтовно досліджено, які соціопсихологічні процеси відбуваються в країні, в якій функції рідної мови поступово перебирає на себе інша мова – найчастіше це нав’язана мова колонізатора у випадку колоніальної залежності країни. Для прикладу можна навести дослідження швейцарського соціолінгвіста Жана-П’єра Жанто, якого зацікавила ситуація двомовності близької до нас Білорусі. Протягом 1994-1998 років він вивчав ставлення мешканців Мінська до шкільної освіти дітей. Опитування показало, що в Мінську 82,5% родин позитивно ставляться до викладання на рівних правах обома мовами – білоруською і російською. Групи, які обстоювали одномовне навчання дітей розподілилися у такий спосіб: 7% родин виступали за обов’язкове навчання російською мовою з повним вилученням білоруської і лише 2% вважали, що викладання має провадитися лише білоруською мовою. Отже, підсумував дослідник, білоруську ситуацію слід інтерпретувати як «карикатурне протистояння двох нечисленних груп, одна з яких виступає за все російське, друга – за все білоруське. Більша частина населення – прихильники status quo, тобто рівноправності обох мов». Згідно з каталонською школою мовних конфліктів, у такій білінгвальній ситуації можливі три типи індивідуальних реакцій мовців: дії на захист мови, що домінує (прихильники всього російського), дії на захист підлеглої мови (прихильники всього білоруського) і апатія. Члени найчисельнішої у Мінську групи апатії прагнуть уникнути мовного конфлікту, ідеалізуючи двомовність. Як зазначив дослідник, до цієї групи входять росіяни та представники інших національних меншин, але переважно її складають білоруси, що говорять тільки російською. В середовищі групи байдужих, згідно з каталонською теорією, набуває розвитку психологічне явище «ненависть до себе», або щось подібне. Такий поділ суспільства на три групи за особливостями вживання мов і мовної поведінки властивий і Україні, але із суттєвою відмінністю – у нас він має виразний територіальний вимір. Країна поділена на україномовний Захід і російськомовні Схід і Південь з перехідною зоною Центральної України. Розкол України на мовному ґрунті – це тяжка спадщина колоніального минулого, особливо останнього радянського періоду, адже це не тільки опозиція двох мов, це протистояння ідентичностей та цивілізаційних орієнтацій населення. Асимільовані й денаціоналізовані середовища блокують процес формування солідарної нації, людність перебуває тут у стані атомізованого натовпу, яким легко маніпулювати. В демократичних умовах вільних виборів такі середовища приводять до влади демагогів і популістів, для яких національні інтереси не становлять жодної цінності. Це підтверджує електоральний вибір білорусів, що обрали президентом Олександра Лукашенка, який самочинно наділив себе диктаторськими повноваженнями. Варто згадати в цьому зв’язку і зневажливе ставлення Лукашенка до білоруської мови, яку він трактує як «бідну мову», що нею «не можна висловити нічого великого». Йому властиве й таке висловлювання: «У світі існує лише дві великі мови – російська і англійська». Зв’язок зросійщення із орієнтацією населення на євразійську, або російську, модель цивілізаційного вибору засвідчили і результати виборчих кампаній у східних і південних областях України, адже більшість населення цих областей голосувало за Леоніда Кучму, а згодом – за Партію регіонів і Віктора Януковича. Василь Стус про трагедію Донбасу У 1960-х роках усвідомлення загрози, яку становили прискорені процеси русифікації для самого існування українського етносу, об’єднало кращих представників нашої інтелігенції у потужний патріотичний рух опору. Василь Стус у листі до Андрія Малишка, написаному в грудні 1962 року з Горлівки, де він викладав українську мову в російській школі, з розпачем писав про «дуже стрімкий процес денаціоналізації значної частини українців», який він відчував як «божевілля, як трагедію, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще». В кінці листа Стус додав: «Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі – уже хоча б тому, що совість мене гризе тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів». Глибокою символікою сповнені слова прощання засудженого до концтабору поета з рідним краєм: «Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай!». Василь Стус, передчуваючи неминучість своєї загибелі на чужині, прощався з обома Українами – зі своєю, українською за мовою і духом, і другою, відчуженою від самої себе, зросійщеною Україною. А у відповідь на запитання про зв’язок мови з патріотизмом хотілося б сказати таке: Російськомовний патріот, який не хоче говорити українською, захищає своє індивідуальне право говорити зручною для себе мовою, а україномовний патріот захищає не лише своє індивідуальне право на вибір мови спілкування, а й право всієї української спільноти на гідне існування у колі вільних народів. Лариса Масенко Доктор філологічних наук, академік АН ВШ України. Професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» і провідний науковий співробітник Інституту української мови НАН України. Фахівець у галузі соціолінгвістики, історії української літературної мови, стилістики, ономастики.

Як вилікувати самовелич Росіїї? І Путіна. Чи це вже невиліковно.

всі держслужбовці, які отримують фінансування з держбюджету - виключно Українська освіта - тільки Українська медійний простір - квоти, українська мова повнна мати найбілші ну і найголовніше ідеологічна складова - розмовляти Українською - це найкрутіше