Чекав 9 травня, щоб написати це

[d2den]

Та нестримна істерія, що брудним потоком щорічно виливалася на нас з кремлівської пропагандистської каналізації спотвореними спогадами, брехливим фільмами, жахливими концертами змішала правду про війну з вигадками про неї настільки, що сьогодні всі ми згадуємо зовсім не ту трагедію, а якусь іншу, віртуально-іграшкову війну. І граємося в неї, хто як вміє - хтось, як на плейстейшені, створює видовищні картинки, а хтось просто пересуває ветеранів, як олов'яних солдатиків.
 

Як же насправді ми мусимо сприймати ту війну сьогодні, коли вона вже остаточно відійшла в історію, а рани давно загоїлися? З точки зору історичної науки тут все зрозуміло - факти документовані, послідовність подій визначена, тому в частині історичного фактажу москальські маніпуляції вкрай неефективні і спрацьовують лише на дрімучих невігласах.

Тож головний пропагандистський наголос Кремля робиться на тому, що вітчизняна війна була начебто актом видатного, усвідомленого об'єднання радянської влади і народу у визвольній боротьби проти загарбників. Щороку московськими ідеологами підживлюється міф про те, що війна проявила, витягла з глибин свідомості саме ту, вічно притаманну російському народові, фундаментальну "скрепу" - сакральну нерозривність народу і влади.

Мейнстрімом всіх радянських, а потім і російських пропагандистських витворів на тематику другої світової проходить абсолютна ментальна спорідненість народу із владою, сприйняття радянської влади народом, як мудрого поводиря і захисника, здатність народу на самопожертву заради влади.

А що ж було насправді? Як радянське суспільство в своїй переважній більшості тоді сприймало події 39-45 років? Саме відповідь на це питання, а не хронологія поразок та перемог, дає ключ до розуміння того, яким має бути наше ставлення до Другої Світової сьогодні.

Цю відповідь ми не знайдемо у мемуарах радянських маршалів, бо вони були представниками влади. Не дуже допоможуть нам і спогади простих солдатів, адже зазвичай мотивація дій солдата значно спрощена - після втрати товариша бажання помсти стає переважним, незалежно від того, хто по інший бік протистояння.

Тому потрібну відповідь слід шукати саме в свідченнях цивільних людей, які пережили окупацію. Цивільних, по долі яких пройшовся безжалісний каток війни. Саме їх враження, переживання та сподівання, їхнє сприйняття тієї реальності дозволить нам побудувати правдиву картину війни і ставлення до неї.

Одним з таких свідків є корінна ленінградка Лідія Осіпова, яка знайшла в собі сили вести щоденник, адже за радянських часів документувати власні думки було життєво небезпечно. На щастя, її щоденник пережив і війну, і Радянський Союз і став доступним на широкий загал:http://militera.lib.ru/db/osipova_l/01.html

Цей щоденник є джерелом безцінної інформації, я його перечитав на одному подиху. Завдяки йому в моїй голові склалися ті логічні "пазли", що ніяк не пасували один до одного.

От подумайте самі. З 1917-го по 1941-й наше населення прожило 24 роки - майже саме стільки пройшло часу від розпаду СРСР до сьогодення. Тож нам легко уявити себе на місці наших пращурів - вони, як і ми зараз, добре пам'ятали дореволюційні часи і за ці 24 роки аж ніяк не могли сприйняти і схвалити владу більшовиків.

Адже на відміну він нас, тому поколінню від нової влади за 24 роки дісталася війна з більшовиками, комуністичний терор, експропріація, націоналізація, колективізація, депортація, два голодомори, політичні переслідування, репресії. Важко було знайти родину, яка б не постраждала від влади більшовиків

Саме тому, без усяких сумнівів, люди в абсолютній більшості сприймали німецькі війська, що зайшли на територію СРСР, як визволителів. Всі свої надії на майбутнє вони щиро пов'язували із швидкою поразкою совдепії. Акцентую - мова не йде про якихось там колабораціоністів, мова йде про переважну більшість громадян СРСР. Зверніть увагу: тоді інтернету не було, про злочини нацистів наші громадяни не знали, навіть навпаки - радянські газети давали про нацистів тільки позитив, адже більшовики до 41-го були найліпшими друзями Гітлера.

Читаю щоденник Осіпової і бачу всьому цьому підтвердження:
"Неужели же приближается наше освобождение? Каковы бы ни были немцы — хуже нашего не будет." 
"Но нужно смотреть прямо правде в глаза: мы все, вся Россия страстно желаем победы врагу, какой бы он там ни был. Этот проклятый строй украл у нас все, в том числе и чувство патриотизма."
"Бомбят, а нам не страшно. Бомбы-то освободительные. И так думают и чувствуют все. Никто не боится бомб."

Нарешті, відчуйте глибину трагедії радянських громадян. По-перше Сталін вистояв, не капітулював, поховавши всі надії населення на визволення від більшовиків. Ніхто не очікував, що йому вдасться переламати хід військових подій виключно людським матеріалом - недосяжною для інших диктаторів спроможністю перетворювати власних людей в гарматне м'ясо. По-друге, ті патріоти, що пішли до лав німецької армії наближати падіння сталінського режиму стали міжнародними злочинцями з фашистським клеймом. Ну й по-третє, величезна кількість населення несподівано для себе потрапила під вбивчу машину гітлерівського нацизму.

Прочитайте щоденник Лідії Осіпової і ви переконаєтеся, що ритуальні танці одного диктатора на кістках іншого - це не те, про що мріяли наші пращури. Кінець війни разом із радістю з припинення масових смертей приніс їм нестерпну біль від втрати сподівань на падіння сталінського режиму. І тому ми просто не маємо права сьогодні цю подію сприймати по-іншому.

Змінено 9 травня, 2015 користувачем d2den