Воїн-бандурист Дмитро Стопкевич

[Françoise]

Roman Koval

21 October 2016 · 

 

Воїн-бандурист Дмитро Стопкевич

У с. Великий Бобрик Балтського повіту на Поділлі 21 жовтня 1897 р. в родині панотця Келестина Стопкевича народився хлопчик. Назвали його Дмитром.
1913 року, закінчивши духовну школу в м. Тульчині, Дмитро вступив до Подільської духовної семінарії. 1915 року за власним бажанням покинув семінарію, бо захотів повоювати. Того ж року вступив він до Одеської військової школи, з якої вийшов 1 січня 1916 року у званні прапорщика. 
20 червня того ж року нерозумна мрія збулася: він від’їхав на фронт. Як воював Дмитро за “царя і отєчєство”, а потім за “душку Кєрєнского”, мені невідомо, лише знаю, що в грудні 1917 р. Дмитро залишив полк і приїхав до Києва. Ось тут почалося справжнє життя, наповнене смислом: Дмитро Стопкевич став до лав українського війська.
Невдовзі він від’їхав до міста Одеси, де 15 і 16 січня 1918 р. у складі українських військових частин брав участь у бою проти більшовиків. Після перемоги росіян якийсь час переховувався, потім служив у “Союзкредиті” в Одесі. Паралельно при 5-й Одеській гімназії здав екстерном іспити на атестат зрілості.
Того ж 1918 року Дмитро вступив до 1-ї охоронної сотні одеської комендатури. 18 грудня 1918 р., вже як командир сотні, взяв участь в успішних боях проти росіян, які, побиті, змушені були тікати в порт, звідки хотіли евакуюватись до Криму. 
Та тут несподівано їм прийшла допомога: з кораблів Антанти, що стояли на рейді Одеси, висадився десант (польський легіон силою 3000 жовнірів і старшин та французькі відділи). Окупанти швидко опанували центр міста та інші райони. Але українці під проводом полковника Кобелька рішуче перейшли у контрнаступ. Особливо тяжкий бій був за двірець... Полковник Кобелько один із перших увірвався в приміщення залізничного вокзалу. В руках він тримав ручний кулемет. У цей час йому під ноги ворог кинув гранату. 
Смерть командира не спинила республіканські частини. Поляки і французи ганебно втекли в порт. Тільки ніч вгамувала переслідувачів.
“Всі були щасливі перемогою і радісно згадували минулий бій, – писав Дмитро Стопкевич у праці “Бій в Одесі 18 грудня 1918 р.”. – Чекали світу, щоб доконати ворога. Але раптом все перемішалось і замість конечної перемоги ми мусили залишити місто. А справа стояла так: коли було виявлене повне розбиття ворога, команда Херсонського кошу Республіканського війська послала старшину до французького командування з... бажанням порозумітись. У відповідь французьке командування наказало, щоби Республіканські війська звільнили Одесу, і лише по звільненню міста вони вестимуть переговори. Команда Херсонського кошу, полковник Філатів і полковник Змієнко, вірили в можливість порозуміння з французами, а тому дали наказ про відступ.
Тяжко уявити собі, що сталося з вояцтвом при звістці про відступ. Вояки, які з усмішкою йшли в бій, бо були повні віри в свою перемогу, якось змінились. Не стало запалу, зникла віра в перемогу, з’явилась нехіть.
Наказом про відступ III-й Херсонський кіш було розбито – і не силою ворога, бо ворог був знищений, а наказом своєї команди, що покладала більш на чужу поміч надії, ніж мала віри в свої сили”. 
З військом УНР Дмитро відійшов з Одеси. Відтоді ще два роки він уперто бився проти ворогів українського народу, які звідусіль посунули в Україну. Воював у складі Запорозької дивізії, був сотником 2-го Запорозького полку, пізніше підполковником. 
21 листопада 1920 р. разом зі своєю 1-ю Запорозькою бригадою Дмитро Стопкевич був інтернований у Польщі. В таборах пробув до 24 червня 1922 р., коли вдалося втекти до Чехословаччини. 
Діставшись до курортного містечка Подєбради, поступив на матуральні курси при Українській господарській академії і відразу, 21 вересня 1922 року, подав заяву до академії. Йому поталанило: хоч і не мав він свідоцтва про середню освіту, та його зарахували до УГА. Дмитро довіру виправдав: вчився добре.
Ставши учасником Другої капели бандуристів під орудою Василя Ємця, брав активну участь у культурно-мистецькому житті української еміграції. А 26 травня 1928 р. з відзнакою закінчив академію, отримавши фах інженера-гідротехніка.
Про подальший шлях підполковника Армії УНР, бандуриста Дмитра Стопкевича даних не маю, та не сумніваюся, що він достойно прожив своє життя.

Роман КОВАЛЬ
Коваль Р. Багряні жнива Української революції. – Київ: Діокор, 2006. – С. 289 – 290.

 

 

 

[Françoise]

апну

ібо цікаво

[кноп]

сколько таких невидомых героев по всей неньке и по всему миру было раскиданно.

[лєса]

файний хлоп. 

дай, Боже, доброй доли всё-таки нажить нащадкам етого народа... 

[Françoise]

Я тому й кидаю сюди, коли щось цікаве бачу.

Маємо знати й шанувати своїх

Змінено 22 жовтня, 2017 користувачем Françoise

[vkhavr2]

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

 

Це двоюрідний дід моєї жінки.

 

Миха́йло Григо́рович Іва́нченко ( 18 листопада 1923 - 14 січня 2015 ) — український письменник, поет, художник і краєзнавець. Член Національної спілки письменників України (від 17.04.2007), лауреат премії ім. В. Симоненка^[1] та  Літературної премії імені Юрія Горліса-Горського (2012)

 

Народився 18 листопада 1923 року у селі Гусакове на Звенигородського району Черкаської області. Пережив Голодомор та втрату батька (сотника Вільного козацтва 1918–1919 рр.), репресованого і розстріляного у 1938 році.

Михайло змалку спізнав тяжку хліборобську працю, став свідком «розкуркулення» та «колективізації», ледве вижив у Голодомор 1932–1933 років. Тоді в муках загинуло 286 односельців, а серед них — сестричка Оля та дід Софрон (усім їм Михайло Іванченко 1990 року на кладовищі Гусакового поставив монумент).

Михайло мріяв навчатися в художній школі. Малював змалку. «Непокомсомолений син ворога народу» захоплювався й поезією. У віршах про вільних козаків згадував і місцевого отамана Сокола.

До початку радянсько-німецької війни навчався в Тальнівському агротехнікумі. Після невдалої евакуації технікуму повернувся до рідного села. Арештований поліцаями влітку 1942 року, відправлений у заґратованому вагоні до табору праці поблизу Данії. За втечу сидів у тюрмі в Клоппенбурзі, потім арбайттабір цегельні у селищі Шаррель.

Співрацював з підпільниками ОУН (СУМ). Публікував вірші в часописах «Дозвілля», «Українська дійсність» та «Голос». Навчався заочно українознавства в Українському технічному господарському інституті (м. Подєбради, Чехія), служив уРадянській армії.

1947 року військовий трибунал за антисталінські та антикомуністичні вірші в емігрантських часописах засудив його на 10 літ заполярних таборів. Слідчий підхопив визначення гестапівського колеги, і Михайла погнали по штрафних та режимних зонах ГУЛАГу з тавром «склонєн к пабєґу».

Син вільного козака не раз вмирав і воскресав на «501-й стройкє» залізниці.

Відбував покарання по штрафних та режимних зонах з вояками УПА, кубанськими та донськими козаками.

Звільнили його 1953 року. Врахували заліки робочих днів (за виконання норми на 150% знімали 2 дні терміну).

По звільненні працював художником кінотеатру «Полярник» у Салехарді.

Сталінські табори та багатолітні переслідування не давали можливості реалізуватися творчому генію Михайла Іванченка. Після звільнення працював під «гласним і негласним наглядом» художником-оформлювачем. Закінчив заочний курс малюнка і живопису Московського народного університету мистецтв. Шість разів Михайла Іванченка як неблагонадійного звільняли з роботи. П'ять разів знімали його картини з виставок, викидали родину з відомчої квартири. Публікував краєзнавчі дослідження в українських часописах «Наша культура» та «Наше слово» (Польща), зрідка в районній газеті. Захопився краєзнавством та міфологією. Лише за «перебудови» він видав свою першу книжку — «Дивосвіт прадавніх слов'ян» (Київ: Радянський письменник, 1991). У роки незалежності побачили світ його збірки поезій «Полиновий квіт» (Київ, 1998), «Бунчук вітрів» (Київ, 2001), «Осіннє чересло» (Київ: Ратибор, 2007), «Крицеве стремено» (Київ: Ратибор, 2009) та книга «Таємниця нашої прадавнини» (Київ: Молодь, 2000). Михайло Іванченко — член Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих, один з організаторів НРУ та «Просвіти» на Звенигородщині й часопису «Тарасове поле». Багато публікувався в часописах «Звенигора» та «Думка». Роман-хроніку «Дума про Вільних козаків» 2006 року випустило у світ видавництво ім. Олени Теліги. 2008 року у видавництві «Відродження» побачили світ «Новели неволі». В 2010 році надрукована книжка «Остарбайтерський вир», а в 2012 році — «Сурма і меч». У рукописах письменник має ще автобіографічні романи, історичні повісті, вірші, гуморески, літературознавчі та мистецтвознавчі дослідження. Але не вистачає коштів, щоб видати свою спадщину. 20 квітня 2007 року Михайла Іванченка прийняли до Національної спілки письменників України.

Видав науково-популярні книги:

• «Дивосвіт прадавніх слов'ян» — Київ: Радянський письменник, 1991.
• «Таємниця нашої прадавнини» — Київ: Молодь, 2000.
• «Дума про вільних козаків» — Київ: Видавництво ім. О. Теліги, 2006.
• «Новели неволі» -Дрогобич;видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ» 2008.http://ruthenia.info/txt/ika1963/book.pdf
• «Остарбайтерський вир» -Дрогобич;видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ» 2010.http://ruthenia.info/txt/ika1963/Ivanchenko_19.10.2010.pdf
• «Сурма і меч» -Дрогобич;видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ» 2012.http://ruthenia.info/txt/vidrodzhenia/surma_i_mech.pd

 

Князь_Володимир_Великий_Олія_1980_р.