Сподобалося:

[vkhavr2]

Свирид Опанасович пише:
( Як завжди шедеврально)

"Скіки разі дід просив: “Ходите по вулиці то не улибайтеся. Або хоч голосно не смійтеся. Бо раптом вам назустріч трапляться чиновники із ООН і запишуть вас у щасливі люди. Й тоді Україна в рейтингу щастя підніметься і ніхто нам більше не віритиме, що українці найнещаснішний народ. Адже ж відомо, що не можна українцям сміятися, бо від того у світі проісходять разні геополітичні катастрофи. Українцям годиться лише сумувати й плакати в інтересах миру та стабільності на планеті.

Цей феномен відомий здавна і саме тому українці століттями змушені стримуватися й дурити мірову общественность іміджем безталанних та нещасливих людей. Купилися колись на цей імідж і наші польські друзі, хоча не раз і не два розумний гетьман Сагайдачний застерігав їх не доводити українців до сміху. Друзі-ляхи від серйозних слів Сагайдачного легковажно відмахнулися й тоді за справу взявся відомий гуморист Хмельницький. Який вправно нагнув Річ Посполиту у смішну позу і виставив необачних ляхів на загальноєвропейський глум. Насміхалися потім над Польщею усі довколишні держави, уже коли її, нещасної, й на політичній мапі світу не існувало. Уже весь світ пригноблених поляків шкодував, а українці все ще продовжували мстиво над ними кепкувати. А полтавський козак Паскевич ще у 1831 році навідувався у Варшаву на білому коні цікавлячись, чи второпали нарешті наші польські друзі про що саме їх за два століття до того чесно попереджав Сагайдачний. Тодішні, здається, второпали, а от сьогоднішні, схоже, вже трохи підзабули.

У ХІХ столітті тогочасні європейські геополітики добре знали нищівну силу українського сміху й за справу приборкання українських народних гумористів взялися історики й етнографи. Головним надбанням давнього епосу наших предків було оголошено “Плач Ярославни”, після чого було зроблено прискіпливу ревізію усіх ста тисяч народних пісень, анекдотів і переказів. Всі пісні з легковажними “Гоп-гоп!”, “Гей!” і “Шіді-ріді-дана” етнографи відклали набік і оголосили, що справжніми українськими піснями вважаються лише ті, які починаються тужливим “Ой”. Та домовилися вважати, що найпопулярнішим пісенним жанром у наших предків спрадавна було “голосіння”. У Європі нарешті запанував мир, Російська імперія зітхнула з полегшенням, а в Україні письменники рішуче стали до конторок і почали писати елегії та побутові трагедії, які різнилися між собою лише тим, коли саме головна героїня накладе на себе руки – ще на початку твору чи в фіналі. У легкому варіанті для жінок головна героїня залишалася жити, але її збезчещену й заплакану, з незаконним немовлям у подолі, проганяв із хати замучений непосильною панщиною батько. Зрозуміло, що метою національно свідомих літераторів було вичавити з українців побільше гірких сліз, бо вони були свято переконані, що свободу й державність українці мусять не вибороти, а виплакати.

Спочатку, правда, получилося невдобно, бо Іван Петрович Котляревський якось не зорієнтувався в ситуації і замість високодуховної трагедії у шести діях написав “Енеїду”. Українці читали “Енеїду” й реготали, але решта літераторів швидко оговталася і протягом усього ХІХ століття вдосконалювалася майже виключно у тужливо-журливих жанрах. У яких українські поети й письменники досягли такої майстерності, що Чарльз Діккенс позеленів би від заздрощів. Особливо, якби довідався, що його твори про тяжку долю дітей, над якими уся Європа ридма ридала, загартовані українські читачі вважають розважальною дитячою літературою.

Втім, є підозри, що бідкання на нещасну долю завжди були в нас здебільшого показними, то була така форма національної змови з метою увести ворогів в оману. Бо той же Тарас Шевченко прогулюючись по Невському проспекту Петербурга і забачивши веселого Євгена Гребінку поводився обачно й не кидався із ним радісно обніматися. А напустивши на обличчя похмурого виразу цікавився:
- Ну як ти, земляче?
- Печалюся, брате – гірко зітхав утаємничений у змову Гребінка. Й у свою чергу запитував – А ти як?

- І я журюся.

Після чого обидва йшли в ресторан обідати і весело там реготали, оповідаючи один одному свіжі анекдоти про царя Миколу І. Втім, конспіратори з них були не дуже, бо під сусіднім столиком сидів русскій ліберал, дємократ і вольнодумец Віссаріон Бєлінський. Який усе чув і так оскорбився за царя-батюшку, що тут же наклепав на Шевченка длінний верноподданічеський донос. Тодішнє російське хуйло Микола І прийшло в ярость і необережний Тарас помарширував солдатом на Мангишлак.

Решта українських літераторів зробила з цього випадку далекойдучі висновки і надалі поводилася уже значно обережніше. В результаті з-під пер українських письменників і поетів вийшли нові шедеври журливо-тужливої прози й поезії, сяючою і ніким не подоланою вершиною якої досі залишається творчість Архипа Тесленка. Який і власним життям засвідчив, що єдино правильним шляхом українця є невпинно журитися й плакати, а також постаратися померти молодим і бездітним. За це його дуже шанувала радянська влада, яка включила найбільш депресивні твори Тесленка до шкільної програми.

Втім, іноді радянська влада в ногах у наших письменників валялася, умовляючи їх написати щось веселе й духопідйомне. Так було під час другої світової війни, коли Сталін від суцільних поразок геть очманів. І хапався за будь-яку можливість вселити в армію бойовий дух. Олександр Довженко на прохання вождя пише високоталановиту “Україну в огні”, почитавши яку Сталін нерішуче крякнув. І заборонив цей твір до друку, за що його досі дружно проклинають усі українські літературознавці. Хоча в цьому конкретному випадку Сталіна можна й зрозуміти – Довженко, продовжуючи по інерції славні традиції журливо-тужливої літератури, так написав свою “Україну в огні”, що після неї хочеться не боротися, а втопитися.

Тут до збентеженого Сталіна підскочив завжди улесливий Корнійчук, і підніс вождю свій “Фронт”. “Нє шедевр, канєшно, но хоть что-то” – вирішив Сталін і наказав “Фронт” негайно друкувати. І не просто друкувати, а в “Правді”. А п’єсу ставити у всіх театрах і показувати її бійцям та командирам Червоної Армії.

Щоб зупинити наступ німців “Фронту” виявилося достатньо, а от, щоб погнати їх назад – ні. Бо для перемоги потрібна була по-справжньому потужна зброя масового ураження. Тож Сталін сумно розглядаючи генштабівську карту зітхнув і викликав до себе Берію.
- Лаврентій, а гдє Вішня?
- Іщем, товаріщ Сталін, іщем... – відповідав переляканий Берія, боячись зізнатися, що Остапа Вишню давно розстріляли.

Але виявилося, що Вишня живий, сидить арештантському бараці на Печорі й готується там загинути. НКВДшники різко змінили творчі плани Вишні, його чемно попросили з речами на вихід, постригли-поголили, одягли в усе новеньке і привезли у щойно відвойований Київ. Та здали на руки жінці. Варвара Маслюченко, вірна й кохана дружина, всадила чоловіка за стіл, подала йому перо й чорнило і поцілувала в чоло. Вишня пише “Зенітку”, яку одразу друкують мільйонними накладами усі фронтові газети. Армія регоче й переходить в атаку, громить вермахт, бере штурмом Берлін, Гітлер у бункері пише завещаніє, випиває йад і стріляється. Ошелешений таким ефектом “Зенітки” Сталін з опаскою поглядає на Вишню й наказує Берії не спускати з тої диво-зброї очей. Вишню примушують націлитися на бандерівців, він пише “Самостійну дірку”, але так, що сміються лише воїни УПА. Перемогти яких Сталін так ніколи й не зуміє, бо УПА доблесно воювало аж поки той паршивець не сконав.

Повоєнні партійні чиновники добре знали, що справжній український гумор - то дійсно страшна зброя, яку треба тримати під надійним замком. І почали натомість розвивати совецький йумор, який відрізняється від гумору, як здоровий регіт відрізняється від йорнічанія й подлєнького хіхікання. То тупикова гілка гумору, хоча деякі в Україні й досі продовжують у ньому упражняться, але про них нижче.

Між тим, після війни українська література повернулася у звичне русло, письменники засукали рукави й продовжили дружно чавити з українських читачів сльози. Найбільш винахідливі засіли в історичні архіви, шукаючи там найбільш гіркі й печальні сторінки нашого минулого, а віднайдені в архівах сюжети після творчого опрацювання ставали наваристим і густим концентратом душевного болю. Яким письменники щедро частували читачів, створюючи в них враження, що все минуле нашого народу, то суцільний мрак і ужас. Вибивалися з їх рядів лише недисципліновані українські гумористи, яким, однак, сильно розгулятися теж не дозволяли. У ЦК КПСС добре пам’ятали, що доводити українців до сміху діло дуже небезпечне. Тому й наші гумористи були змушені жартувати лише в суворих жанрових межах совецького йумора, аж поки радянська влада якось не зазівалася і Павло Глазовий не надрукував свого “Кухлика”. Українці весело зареготали, Совецький Союз затремтів і скоро розвалився.

“Крупнейшая геополитическая катастрофа ХХ века” викликала в Росії масове повреждєніє рассудков, рехнулися й тамтешні йумористи, один з яких – Міхаіл Задорнов – начав шутіть про то, які американці тупиє. З плином часу тема почала ісчерпуватися, але винахідливий Задорнов розширив творчий арсенал байками про то, шо європейці тоже тупиє. А от русскіє умні. На цю беліберду простодушно купився Путін й начав дєйствувать в строгом соответствії з йуморесками Задорнова, у результаті тупі американці зусібіч оточують Росію базами НАТО, а Путін торжественно переіменован українцями в Хуйла.

Хитрий Задорнов тим часом своєчасно помер й ответственності за одурманення Хуйла похоже ізбежав. Но як ми недавно довідалися, во гроб сходя Задорнов благословив Зеленського. А той цим постидним фактом не лише щиро тішиться, але й привселюдно хвалиться. Переконуючи глядачів того інтерв’ю, що є людиною хоч і своєрідно талановитою, але не дуже далекою. Він би ще компліментами Петросяна хвалився. Втім, Володимир Зеленський і його “Квартал” об’єктивно роблять дуже важливу справу доводячи мертвонароджений колись совецький йумор до його історичного фіналу. Рівень поставлених на поток шуток йумора там невблаганно знижується і неодмінно настане час, коли глядачі реагуватимуть на подібний йумор не сміхом, а огидою й роздратуванням. Успіхів їм у цій потрібній справі.

Тим часом генеральна лінія розвитку української культури продовжується в славних традиціях смутку й печалю, українські митці продовжують вдосконалюватися у трагедійних жанрах, щедро оздоблюючи свої твори картинами насилля, крові, трешу й неестетичного сексу. Щоправда, враховуючи загальний сумний стан книговидавництва в нашій країні, за кордоном про їхні успіхи не дуже відомо. Вірогідно тому американські і європейські митці посмілішали й почали дедалі нахабніше вторгатися в царину сльозоточивих тем, у якій українські автори здавна почувалися повноправними господарями. Подібне нахабство не  могло не отримати гідної відсічі і за українські права на цю тематику рішуче виступив гурт KAZKA. Їхній кліп “Плакала” у рекордні строки переглянули майже сто мільйонів глядачів на всіх континентах планети, які майже мільйоном лайків визнали, що в жанрі естетизації сліз і плачу українці і в ХХІ столітті для конкурентів недосяжні. Таким чином, принаймні з ХІІ століття, з часу написання “Плачу Ярославни” й до сьогодні українські митці високо несуть прапор журби, смутку та гірких ридань і нікому не дозволять вирвати його зі своїх міцних рук.

Уміння переконливо плакати й викликати до себе жаль завжди високо цінувалося в Україні, де таке уміння протягом століть сформувалося в окреме своєрідне мистецтво. Саме тому українці так болісно реагують, коли хтось привселюдно бідкається не по-справжньому, без натхнення й без творчих злетів. Розбещені талановитими письменниками й поетами українці дуже вибагливі й розжалобити українські серця простим виїздом на сцену в інвалідному візку неможливо. Або, наприклад, казус із паном Насіровим. Після якого українці масово обурилися й почали писати таке, що й правнукам пана Насірова ганьби вистачить. Бо не в якихось там украдених нещасних мільйонах справа, таку дрібницю українці б йому легко пробачили. А от того, що пан Насіров так бездарно зіграв роль хворого, українці йому ніколи не забудуть. Отою картатою ковдрою він цілому народу в душу плюнув. А таке не пробачається.

В цілому ж ситуація в країні зараз ніби стабільна: бідкання, стогін, а подекуди й розпачливі прокльони не вщухають і мелодично вплітаються в потужний хор нитіків і скигліїв. Авторитетні театральні критики від українців у повному захваті й одностайно визнають, що наш народ у своїй імітації найнещаснішого народу планети виглядає більш ніж переконливо й цілком заслуговує на Оскар.

Адже талановитий народ п’ятий рік поспіль винахідливо дурить Хуйла, підтримуючи в ньому щиру віру, що Україна ось-ось упаде навколішки й приповзе заплакана просити пробачення. Він у цьому повністю переконаний, аж тут на днях соціологи занепокоєно повідомили, що намітилася дуже тривожна тенденція – щасливими вже почувається більша половина українців. Хуйло тут же забезпокоївся й подозрітєльно зиркає, тому дідусь повторює своє прохання – ходите по вулиці, друзі, то не смійтеся. Ну або хоч не регочіть голосно. Бо раптом Хуйло здогадається, що ми його дуримо і так ми його раньше времені вспугньом. Не час зараз поки. А от як прийде час, то Україна так розсміється, що Хуйло хряпне йаду й застрелиться і завещанія не оставить. А осіротєвша Росія іспугано стане в ту позу, в яку її поставлять веселі й винахідливі українці. Думаю, терпіть уже недовго, той час вже недалеко. "

[Гість Хома]

TLDR

[honey flower]

TLDR

під кожною простинню тутешніх юльків можна це писати

а хіба вони то розуміють?

невігласи, сер!