Search the Community

На вашу думку, які є проблеми, пов’язані з постколоніальною історією, спільні для всього африканського континенту? — Гадаю, найбільшою і водночас спільною проблемою для всього континенту є відсутність хороших лідерів. Десь ситуація краща, десь гірша, але жодна країна Африки не має хорошого лідера. Ще одна проблема — небажання сильніших держав допомагати. Якщо ви корумпований лідер і хочете вивезти свої гроші на Захід, їх там приймуть. Наприклад, нещодавно екс-міністр нафтових ресурсів Дієзані Алісон-Мадуеке вирішила покласти на рахунки у Великій Британії та США мільярди доларів. Якби іноземні держави не дозволяли робити це, куди вони їх дівали б? Гроші залишалися б та інвестувалися б у Нігерії. http://tyzhden.ua/World/216333 ______________ Вот такие дела в мире творятся, люди гибнут в войнах миллионами, запад не чешется, а мы тут сидим и все ждем, когда же запад нам поможет. Я не сильно вижу много отличий между Африкой и Украиной с точки зрения запада.

http://www.novayagazeta.ru/politics/66660.html

Почему молчим? Комбат в плену, 100 человек окружены, куча пленных. Деблокирующая группа понесла потери и остановлена. Мирный план, не? Или уже похер, в фейсбуке молчок, на форумах молчек?

Бойцы ВСУ дали отпор террористам на Светлодарской дуге Сегодня, 19:37 Во время боя пятеро украинских военных погибли, шестеро – получили ранения. http://image.zn.ua/media/images/300x200/Nov2015/133858.jpgУкраинские бойцы отбили атаку "ихтамнетов" на Светлодарской дуге. Разведка сообщила о ликвидации 20 оккупантовFacebook/Міністерство оборони УкраїниВ воскресенье, 18 декабря, бойцы Вооруженных сил Украине успешно отразили попытку российско-террористических войсквыбить передовые подразделения ВСУ с позиций в районе Светлодарской дуги, сообщает пресс-центр штаба АТО. Бой начался около 5:50. Ему предшествовала продолжительная артподготовка, во время которой оккупанты били по украинским позициям из крупнокалиберной артиллерии и минометов. Противник пытался провести обходной маневр, однако его замысел раскрыли. В ходе двухчасового боя украинские бойцы нанесли поражение террористам. Как сообщила разведка, во время боя были ликвидированы 20 и ранены 30 боевиков. Боевые потери ВСУ составили пять человек убитым и шесть – ранеными.

Бойовики штурмують українські позиції на Донбасі – серед військових важкі втрати Російсько-окупаційні війська продовжують обстріли з усіх видів озброєння по всій лінії зіткнення. За добу зафіксовано 56 обстрілів. Загинуло 5 українських військових, 9 – поранено та 4 травмовано.

Російські хакери відстежували українську артилерію через програму на Android – звіт CrowdStrike Хакерська група, пов'язана з російським урядом і гучними кібератаками проти демократів під час президентських виборів у США, ймовірно, використовувала шкідливі програми на пристроях Android для відстеження української артилерії та її цілей з кінця 2014 до 2016 року. Російські хакери використовували шкідливі програми на пристроях Android / mil.gov.ua Про це йдеться у новому звіті компанії з кібербезпеки CrowdStrike, опублікованому у четвер, пише Reuters. Шкідлива програма була в змозі встановити зв'язок і деякі географічні дані через зараження пристроїв, які могли б, ймовірно, бути використані для нанесення удару по артилерії в підтримку проросійських сепаратистів, йдеться в доповіді. Отримані результати є останніми в контексті зростаючої уваги серед західних служб безпеки і дослідників в області кібербезпеки, враховуючи, що президент Росії Володимир Путін все більше і більше покладається на хакерство для впливу на геополітичних противників. Шкідлива програма, що використовувалась для відстеження українських артилерійських одиниць, є однією з версій програм, які були задіяні для злому Національного комітету Демократичної партії, заявив співзасновник CrowdStrike Дмитро Альперович в інтерв'ю. Високий рівень втрат української артилерії від цього додатку наштовхує на впевненість, що «Фантастичний Ведмідь» (російська хакерська група – ред.) є відповідальним за кібератаку. «Вони не можуть бути незалежними від (певної – ред.) групи або злочинного угруповання, вони повинні знаходитися в тісному контакті з російськими військовим», – сказав Альперович. Розгортання цієї хакерської програми "розширює російські кіберможливості на лінії фронту, на полі бою", – йдеться в доповіді, і вона "могла б полегшити випереджальне розуміння української артилерії та руху військ, забезпечуючи тим самим російські війська з корисною інформацією стратегічного планування", – зазначають у CrowdStrike. Легальне завантаження додатку було доступне на сторінках, які використовуються українською артилерією у російській соцмережі вКонтакте, підкреслюється у звіті. І немає ніяких доказів того, що додаток зроблений доступним в онлайн-магазині Android, що обмежує поширення цієї програми, йдеться у звіті. Детальніше читайте на УНІАН: http://www.unian.ua/society/1691697-rosiyski-hakeri-vidstejuvali-ukrajinsku-artileriyu-cherez-programu-na-android-zvit-crowdstrike.html

читаем каментим так мало умных статей

Andriy Tsaplienko добавил 2 новых фото.6 ч · Они уходят. Только что добровольцы, которые в феврале выбили боевиков из Широкино и несколько месяцев подряд держали оборону на приморских высотах, полностью вышли из поселка. Меняя друг друга на "Маяке", на "Домиках", на флангах, "Донбасс" с ротой правосеков и "Азов" удерживали войну на подступах в Мариуполь и не пускали ее в город. А сегодня, впервые с февраля, "Азов" не сменил "Донбасс". Вместо добовольцев на блок-постах и на позициях стали морпехи. Вроде бы мариупольцам не соврали, и в Широкино остались украинские военные. Но, в отличие от "Донбасса" и "Азова", они еще ни разу не были под артобстрелом, да и ни одного тепловизора у сменщиков добровольцы не видели. Встать бы морпехам-новичкам на позициях плечом к плечу с "Донбассом" да и разобраться, что к чему в этом непростом поселке. Но командование сектора страшно торопилось убрать из разбитого поселка добровольцев с техникой и опытом. Ведь у нас демилитаризация, и мы, перманентно опасаясь российского вторжнения, с фатальным упрямством выполняем таинственные Минские соглашения. А морпехам хочется пожелать, чтобы они не дали войне выплеснуться через гребень широкинских высот. Так, как это сделали эти ребята из "Донбасса".

7 военнослужащих погибли и 9 ранены в ходе АТО 23 мая.

Иван Бессмертный27 января в 0:09 · Старший лейтенант Сергей Свищ, 24 года. Командир роты 54-го разведывательного батальона, пал смертью Героя в бою русскими нелюдями на опорном пункте Валера 25 января 2016-го года. Вечная и светлая память. Смерть москалям, грязным животным, убийцам наших детей!

до слез...... Oksana Gytsalenko14 вересня о 22:50 · Змінено · Я даже не знаю с чего начать, наверное начну с отчётов. Хотя нет. Начну с того, что лично для меня можно назвать связью поколений, нитью, причём эта нить проявилась сейчас, в такие страшные времена...Эта нить оказалась невероятно крепкой, несмотря на то, что мы о ней не помнили, вернее не думали, эта нить пришита наживо, без наркоза, к каждому из нас. Извините за пафос, но для меня это так. Недавно, одна девушка(работник госпиталя), сказала, что к ней обратились люди, которые хотят помочь нашим бойцам и выделили 10 людям по 2000 гр. Мы подали список, в который включили бойцов с тяжёлыми ранениями. Саша и Дима, каждый из которых потерял ногу, Вова, который наступил на мину и ему чудом спасли ногу, Виталик, который был в плену, практически не видит на один глаз и так же был тяжело ранен в ногу, ещё один Виталик, который получил тяжелейшее ранение руки на Саур-Могиле и.т.д.И вот, когда мы собрались в актовом зале, пришли эти люди. Самому младшему из которых 77 лет, а самому старшему 90. Они просили выйти всех посторонних, остались только бойцы и их родные. Потом ребята рассказывали, какие слова им говорили, что рассказывали и даже читали стихи. " Одесская региональная ассоциация евреев-бывших узников гетто и нацистских концлагерей", вот кем были эти ЛЮДИ... Когда я перечитываю эти слова, у меня мороз по коже. А ещё есть текст, который был вложен в конверты, он будет у меня в комментах, прочтите его. Спасибо, им, за мудрость и за память.

Роман Бочкала с Василием Будиком и Юлией Толмачевой вПос. Луганское , Донецкой Области1 ч · На фоне "тишины" дико цинично выглядит нападение на Мироновский блокпост возле Дебальцево. Там стоят бойцы 30й бригады. Два "двухсотых", тяжело раненный, двое попавших в плен... Идет работа по определению их места нахождения. Неприятно, но факт: ДРГ противника подобралась вплотную к нашим позициям. Бой был настолько контактный, что в ход шли ручные гранаты. Со стороны противника действовали спецы. Наша группа преследовала «руссо-туристо». Те при отходе выставили заслон. Снова был бой. Работала явно не местная шлеперня. Работали профи. Не спешу с выводами. Но. Русские никуда не делись - сменилась их тактика. Не стоит думать, что противник больше не будет лезть - будет, лишь учуяв брешь. До мира еще далеко.

Про що свідчить активізація російських угруповань на сході України З початку серпня інформація з фронту викликає все більшу стурбованість української влади та суспільства. Загроза масштабного вторгнення Росії знову, після майже трьохмісячної паузи, стала реальністю. І майже синхронно про це почали, звісно, у перекрученому вигляді, казати як російські посадовці (голова Держдуми РФ Сергій Наришкін), так і неурядові експерти (генерал Євген Бужинський). Ситуація усе більше нагадує вулкан, що прокидається. Щоб зрозуміти, наскільки далеко може зайти Путін цього разу, слід усвідомити деякі супутні штрихи його мотивації. Хазяїн Кремля передусім не може не бачити, що тиск економічних лещат не просто суттєво збільшив його особисті ризики, але фактично позначив відлік часу у боротьбі із Заходом. У Путіна обмаль часу – якщо він втратить у сенсі наступу на Захід (йдеться не стільки про військовий наступ, скільки про визнання Заходом геополітичного пере форматування) поточний рік, його знищення стане справою часу. Він це розуміє, але виходити з гри побоюється вже через внутрішні російські зміни – жорна змін можуть перемолоти його незважаючи на те, що навіть сьогодні ніхто із його оточення не наважується відверто заявити йому про помилки. Тепер про момент. Днями відбулися події, які спонукають Кремль розв’язати руки. По-перше, Путін зіткнувся із не абиякою рішучістю створити міжнародний трибунал з питань розслідування збиття лайнеру MH-17. Нині глави МЗС 5 країн закликали зробити такий крок, і за певних умов кількість країн-прихильниць трибуналу може зрости на порядок. А визнання на міжнародному рівні, що роковий пуск ракети здійснив російських розрахунок має для самого Путіна дуже загрозливі перспективи. Крім того, 3 серпня стало відомо, що Євросоюз знімає санкції з іранських нафтових компаній і відмовляється від російського газу (традиційно приблизно 33% всього споживаного в країнах Європейського Союзу природного газу купувалося у Росії). Отже, у Путіна з’явилося відчуття, що зашморг почав поступово затягуватися. Але це – загальний фон російсько-західного протистояння. Для України перспективи менш радісні, оскільки саме територія України може стати полігоном цього протистояння. Технологічно розпочати наступ досить просто, створивши одну з провокацій, які Москва продукує чи не щодня. Питань тут, як і раніше, три: стійкість українських військ, здатність Заходу не обмежитися у такій ситуації традиційними підбадьореннями та зростання свідомості у самій Росії. Усі питання непрості, а для Києва ключовим залишається перше – від нього залежить реакція Заходу і самої РФ. От тепер головне – українське військо і український опір. Воно справді суттєво зміцніло, рівень реагування та загального управління на рівні рот – батальйонів зріс до дуже високого рівню, значно поліпшилася робота контррозвідки, розвідувальні органи почати не тільки давати інформацію, але й проводити активні заходи у зоні бойових дій. Але ми маємо розуміти, що на сьогодні українська армія мала справу з війною третього покоління — те, що нам нав’язала Росія, приховуючи свої можливості застосування авіації та ракетних сил. Тому це ще не є справжня сучасна війна, на яку здатен Путін. Сьогодні Кремль намагається проводити максимальні ураження особового складу ЗСУ, а ми не можемо відповісти, бо військово-політичне керівництво боїться в результаті отримати війну покоління "4+" із застосуванням сучасних літаків, вертольотів та ракетної техніки, бо до неї українське військо поки що не готове. Така ситуація – результат безсистемності реформи. Адже пройшло півтора роки війни. Повинен існувати певний набір документів для реформування армії і інших збройних формувань – нова воєнна доктрина, Держпрограми розвитку ЗСУ, окремо - озброєнь і військової техніки, і окремо - ОПК. Нині Держоборонзамовлення не містить тих стратегічних компонентів, на які армія і суспільство сподіваються. Україна має оперувати зброєю стримування, а досі реалізовувалися принципи "латання дір" у переозброєнні. До того часу (а створення зброї стримування і оснащення нею ЗСУ потребує 3 – 5 років) фактором стримування може стати спецназ. Для цього потрібно, щоб у новій воєнній доктрині було проголошено курс на створення професійної армії, з ядром у вигляді спецназу, і невеликою кількістю підрозділів. На наш погляд, до 15 тис. чоловік вже до кінця поточного року (або упродовж року) сьогодні можуть бути перекладені на "професійні рейси" і стати ядром армії України нового типу. Передусім шляхом залучення демобілізованих досвідчених, "обстріляних" бійців. Прийняття низки законів та відмова від реформування у «ручному режимі» - наступний крок, але до нього можна повернутися пізніше, після реалізації головної ідеї у побудові сучасної оборони. Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння

"Чорна діра": нескінченний тупик урегулювання Володимир Горбулін 28 серпня, 22:02 Війна на Донбасі, що тягнеться понад рік, уже досить давно перейшла в затяжну фазу, коли основна частина її учасників вичерпала свої ресурси та домашні заготовки. Фізики й астрономи широко використовують поняття "чорна діра". У ній сила тяжіння така велика, що не дозволяє покинути її навіть об'єктам, котрі рухаються зі швидкістю світла, тобто фотонам, або квантам світла. Донбас (не так територія, як узагальнена назва конфлікту і всіх його складових) стає справжньою "чорною дірою", сила тяжіння якої не відпускає навіть потужні кванти — суб'єкти геополітики. Що ця "чорна діра" створена на території України одним із таких "квантів" — історія відома. Показово інше — деякі "кванти" (включно з тим, котрий ініціював усе це) визнали себе вищими за закони фізики й вирішили, що саме їх діра не затягне. Затягнула й триматиме далі, причому досить чіпко і жорстко. Не треба помилятися й нарікати тільки на свою українську "чорну діру". Таких місць на нашій Землі чимало. Гадаю, не варто їх перелічувати. Тому повернімося у свій трикутник Росія—ЄС—Україна. Росія: "помираю, але не здаюся"? Для Росії потенційна "маленька переможна війна" вже обернулася на справжній геостратегічний кошмар нової холодної війни і похідну зовнішньополітичну шизофренію, а також міжнародно-політичну (напів)ізоляцію. Ба більше, як правильно зазначають навіть російські оглядачі, військова агресія Росії проти України продемонструвала діаметрально протилежне тому, чого б хотіло російське керівництво: це явний показник слабкості, а не сили Росії, як країни загалом, так і кремлівських еліт, зокрема. Гібридний метод ведення війни, успішно випробуваний у Криму, дав такий жахливо безуспішний результат у Донбасі, що російські еліти ще навіть не наблизилися до реального усвідомлення цього, хоча відчуття близької катастрофи вже є. Економічна блокада Україною окупованих територій, навіть попри всю її умовність і напівпрозорість, дає результати, — відповідальність (насамперед економічну) за території все більше несе Росія. Безумовно, і раніше, і тепер ці "республіки" жили за рахунок Росії, однак до певного моменту вони, користуючись своїм двоїстим станом, витягували ресурси і з України. Економічна блокада поставила як самих бойовиків-"ополченців", так і їхніх кремлівських хазяїв у доволі складне становище. "Взірцево-показові" гуманітарні конвої з красивої картинки несподівано перетворилися на реальну потребу, — і населення на окупованих територіях почало практично вимагати нової "гуманітарної допомоги". Ватажки "ДНР/ЛНР" виявилися настільки непристосованими бодай до якогось системного управління контрольованими ними територіями, що це стало постійним головним болем Кремля. Москва змушена тримати там перманентний контингент не тільки своїх "воєнспеців", а й навіть управлінців-адміністраторів. А самих лідерів "ДНР/ЛНР" інструктувати, як на шкільних зборах, — поетапно, роз'яснюючи й контролюючи кожен крок. Взагалі-то, це й не дивно, — традиційна неперебірливість Москви в засобах і людях дає свої гіркі плоди. Важко вимагати ефективного управління цілими регіонами від колишніх власників ларьків, працівників автозаправок або охоронців супермаркетів. Крім того, проти Росії грає виплекана, зокрема й російськими медіа (насамперед телебаченням як головним "зомбоящиком"), глибоко патерналістська модель поведінки жителів Донбасу. Ця поведінкова модель тісно пов'язана з глибоким переконанням, що всіх нагодує й одягне такий собі трансцендентний "батько рідний", в образі якого постійно перебуває В.Путін. Головне — "добре поводитися" і слухатися його речей. При цьому всі, хто підтримав створення "ДНР/ЛНР", щиро вважають, що поводилися "добре", і дуже агресивно вимагатимуть від "батька-батюшки" виконання його частини неформального договору. Однак це лише контурні штрихи на тлі інших складнощів Кремля. Скажімо, що робити з усіма тими російськими "добровольцями" (мнимими й реальними), які зараз воюють на території України? Період благосного ставлення до них вочевидь закінчується, про що свідчить одна з вимог, які Москви системно висуває до керівництва "ДНР/ЛНР", а саме — створення ними своїх прикордонних військ. І зовсім не для контролю лінії розмежування з Україною, а для внутрішнього контролю за "своїм" кордоном із Росією. Основне завдання — не допускати повернення "ветеранів" у Росію. Що робити з усіма цими бойовиками, в Росії вочевидь не знають, — поки що прилаштувати їх не вдається. А люди, котрі ще вчора стріляли в інших людей і раптом опинилися без діла, можуть почати думати в несприятливому для російського керівництва напрямі (про що свідчать навіть виступи Стрєлкова—Гіркіна). Розраховувати, що вони вчинять збройний заколот, звісно ж, не доводиться. Однак імовірність погіршення ними ситуації у сфері жорсткого криміналу та міжетнічних відносин більш ніж висока. Цьому сприятиме й те, що акцентування російського керівництва на українській кризі та пошуку виходу із зовнішньополітичного цугцвангу, хай і частково, але послаблює увагу до низки внутрішньоросійських проблем. До них належить насамперед проблема Північного Кавказу. У попередні роки Кремль усілякі спірні проблеми намагався вирішувати передусім за рахунок вливання додаткових коштів, що з'являлися від надприбуткової торгівлі енергоносіями. Тепер ця ситуація істотно погіршилася, що є вже прямим наслідком подій у Криму та Донбасі. Запроваджені Заходом проти Росії економічні санкції дієві, хоч би як хотіла Москва переконати своїх співвітчизників, та й усіх, хто готовий слухати, у протилежному. Ускладнення доступу до дешевих кредитів, різке падіння курсу рубля, економічна криза в самій РФ — це лише перші наслідки дій Заходу проти нецивілізованої поведінки РФ на міжнародній арені загалом і проти її вторгнення на нашу територію, зокрема. Тим часом ці проблеми ставатимуть дедалі серйознішими. Адже російська економіка без істотної модернізації (чого не спостерігається, а розмови про "імпортозаміщення" виявляються ще одним "потьомкінським селом") і далі лише експлуатуватиме природні багатства країни й залежати від украй непостійної зовнішньоторговельної кон'юнктури та падаючих цін на енергоресурси. Впродовж останніх місяців торговий оборот Росії з ЄС (її головним торговим партнером) зменшився на третину. Спроби Путіна повернути в країну гроші російських олігархів провалилися, — у 2014 р. відплив капіталу з Росії становив рекордну суму — 150 млрд дол. І саме тому Росія докладає стільки зусиль до зняття з себе санкцій, для чого намагається знайти й використати будь-яку лазівку. Загалом же, це підводить до іншої макропроблеми Росії — її відносин із Заходом. Схоже, російське керівництво справді увірувало в те, що енергоресурси Росії, ядерна зброя та важлива роль у вирішенні низки міжнародних проблем і криз (в Ірані, Сирії, Лівії) роблять її гравцем, недосяжним для загроз і тиску з боку Європи та США. Реальність виявилася більш ніж прозаїчною, — і це особливо болісно переживає пихата російська еліта. Відносини із Заходом зіпсовано так капітально, що навіть російські експерти говорять про вимушене існування в цій новій зовнішньополітичній реальності як про довгострокову перспективу без видимого прогресу. Точніше, доти, доки не буде вирішено хоча б проблему Донбасу. Експерти Російської ради з міжнародних справ відзначають, що "найпростіше" для Росії вирішення донбаської проблеми (пряма військова інтервенція для прискорення розвитку подій) матиме катастрофічні зовнішньополітичні наслідки, оскільки призведе до остаточного руйнування зв'язків між Заходом і Росією. Тому для Росії конфронтаційний сценарій — найбільш ризикований з усього, що можна вибрати. Слід враховувати й те, що практичні результати спроб Росії швидко переорієнтуватися з відносин із Заходом на Схід (насамперед — на Китай) виявилися далекими від оптимістичних очікувань. Китай уміло й дедалі повніше користується слабкістю Росії та відсутністю в неї простору для маневру, нав'язуючи свої умови на всіх фронтах. Особливо показові торги навколо енерготранзитного проекту "Сила Сибіру", де з кожною наступною заявою "Газпрому" стає очевиднішою жорсткість Пекіна в переговорах з явно ослабленим партнером. Газовий чинник взагалі дедалі більше втрачає свою однозначність. Послідовне скорочення Україною і Європою закупівель газу, бажання Китаю (який розвиває свої технології видобутку сланцевого газу, що й знижує загальний рівень імпорту енергоресурсів) зіграти на цьому може призвести до того, що Росії доведеться переглядати свої геостратегічні доктрини, у яких, фактично, закріплена роль енергоресурсів як принципового інструмента зовнішньополітичного тиску. Однак усе вище перелічене не означає, що Росія готова повністю відмовитися від своєї політики у Донбасі. Допустити воєнну поразку "ДНР/ЛНР" Кремль дозволити собі не може, оскільки це означатиме найпотужнішу (явну/видиму) поразку Москви на пострадянському просторі, що принципово ставить під питання всі подальші реінтеграційні плани і проекти Кремля на євразійському напрямку. "ДНР/ЛНР", на думку Кремля, — це довгостроковий дестабілізуючий чинником, який, у синергії з іншими чинниками, повинен розхитати і зруйнувати Україну зсередини. Наприклад, очевидне завдання гарматного м'яса (чим вважають "ополчення Новоросії" російські військові стратеги) — завдавати втрат (насамперед серед особового складу) ЗС України, що послаблює нашу армію та її бойовий дух і до того ж загострює внутрішньополітичну обстановку та соціальну напругу в Україні загалом. Утім, хоча Росія продовжує концентрувати на кордонах контрольованого нею двоєдиного сепаратистського анклаву "ДНР/ЛНР" чималі військові сили, малоймовірно, що вона ризикне розрубати донбаський гордіїв вузол стрімким "кавалерійським наскоком". Бо, як ми вже зазначали вище, перспективи такої "кавалерійської атаки" неоднозначні не тільки у воєнному сенсі, а й у наслідках зовнішньополітичних. Загалом, Росія вже досить давно втратила темп, кураж і драйв у провокуванні збройної кризи на території України, перейшовши до затяжної гри навколо статус-кво. І, швидше за все, як і в усьому іншому, тут можна очікувати неординарних рішень, що претендуватимуть на тактичну успішність. Однак такі рішення побічно, але традиційно ведуть до стратегічного ослаблення Росії, — це вічна проблема низької стратегічної культури, характерної і для позавчорашньої царської Росії, і для вчорашнього Радянського Союзу, і для нинішньої Російської Федерації. Європейський Союз(ник): перезавантаження мислення? Не тільки Росія відчуває на собі вплив "чорної діри" Донбасу, — він притягнув до себе і ЄС, що так само змушений рефлексувати свої дії в цьому конфлікті. Ключове — донбаський конфлікт вирвав європейців зі статечного процесу саморозвитку. Крим і Донбас занурили їх в ірраціональний (на їхній погляд) конфлікт, примусили відмовитися від традиційної політики лавірування на користь однозначних позицій та нейтральних оцінок. І, слід сказати, тут є певний прогрес. Важко не згадати події минулих весни-літа з постійними "занепокоєннями" та "стурбованостями" європейського політичного бомонду. Сьогодні риторика істотно змінилася, — і європейці більше не бояться публічності термінів "російська агресія", "пропаганда Кремля", "анексія", "трибунал". Хай там як, конфлікт у Донбасі породив для ЄС і цілу низку внутрішніх та зовнішніх складнощів, які можуть вплинути як на власне Євросоюз, так і на окремі його країни-члени. "…за винятком кількох країн, уряди європейських столиць не думають і не діють стратегічно. Звідки в такому разі взятися амбіціям формувати зовнішню політику, особливо на рівні ЄС?" — поставимо проблему разом із Джуді Демпсі, старшим науковим співробітником європейського Центру Карнегі і головним редактором блогу "Стратегічна Європа": "…замість вироблення загального стратегічного бачення зовнішньої політики ЄС, країни-члени пішли прямо протилежним шляхом. Якщо в європейських держав і є зовнішньополітичні цілі, то вони базуються на їхньому внутрішньому баченні, вузьких інтересах і короткострокових завданнях. Ці амбіції мало поєднуються із захистом сили Європейського союзу, хоча це саме те, чим вони повинні займатися"1. "Завдяки" українській кризі дедалі чіткіше стали проявлятися внутрішні конфлікти в самому ЄС. Лише після подій 2014 р. та спроб Кремля вплинути на східноєвропейську політику Брюсселя стали зрозумілі всі масштаби проникнення Москви в політикум ЄС, особливо на рівень його окремих країн (від Греції чи Чехії до Франції та Німеччини). Безумовно, тією або іншою мірою симпатики Кремля були відомі й раніше, однак ніхто не міг уявити, яких масштабів це набуває. Образно кажучи, Росія вибудувала новий "Комінтерн" загальноєвропейського масштабу (аналогічний сталінському Комінтерну 1930–1940 рр.), який істотно впливає як на політику окремих європейських країн, так і на Євросоюз у цілому. Як не згадати максиму шановного В.Черномирдіна про те, що "Росія з часом має стати єврочленом". Виявляється, Росія ним, хай і непрямо, але все-таки стала... Не тільки депутати Європарламенту, а цілі політичні сили окремих країн (на кшталт "Національного фронту" у Франції чи "СІРІЗА" у Греції) опиняються під щільною опікою Москви, яка пробує таким чином зруйнувати європейську єдність. Брюссель поки що намагається вдавати, що масштаби цього неістотні, але рано чи пізно (а, з огляду на затяжний характер конфлікту на Донбасі, це станеться обов'язково) зі згаданою проблемою доведеться зіштовхнутися всерйоз. Донбас — це ще й економічний і соціальний виклик для Євросоюзу, який разом зі Сполученими Штатами взяв на себе своєрідну відповідальність за Україну. Масштабний конфлікт, що переходить у хронічну стадію, підточує економічний потенціал Києва, вимагаючи регулярних вливань в українську економіку все нових і нових траншів та кредитів. Крім того, очевидно: чим довше триває конфлікт, тим вища ціна потенційної реінтеграції окупованих територій до складу України. У нас немає серйозних "вільних коштів" на відновлення дуже проблемного регіону — і їх не передбачається навіть у середньостроковій перспективі. Росія ж, взагалі, ніколи не була зацікавлена в розвитку Донбасу, що чітко продемонструвала в перші ж місяці конфлікту масштабним розкраданням та вивезенням на територію Росії технопарку всіх більш-менш цікавих і перспективних підприємств регіону, затопленням шахт, руйнуванням інфраструктури тощо. Ще одна проблема — внутрішні суперечності в рамках ЄС, які регулярно виникають на тлі перспектив продовження та/чи посилення санкцій Євросоюзу проти Росії. Окремі країни-члени, економіки яких дуже залежать від торгівлі з Росією, майже відкрито заявляють про небажання і далі брати участь у цьому форматі тиску, оскільки він здійснюється і за їхній рахунок. При цьому, як зазначають європейські аналітики, санкції не повинні бути "барометром" російської поведінки в Україні: "стійкість і твердість санкцій набагато важливіші, ніж їх інтенсивність у кожній із заданих точок". Їх мета — навіть не змінити режим у Москві (оскільки це навряд чи приведе до характеру переосмислення себе перманентно імперсько-мислячою Росією), а показати, що Захід незадоволений поведінкою Росії, і, як наслідок, для неї зменшують простір для маневру. Україна: спогади про майбутнє Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване. Григорій Сковорода По-своєму парадоксально, але шанс достойно вийти з ситуації, що склалася, є насамперед у самої України. Тепер ми справді можемо констатувати, що військового вирішення для України ця проблема не має, або практично не має. Втім, це не означає, що Україні слід ігнорувати постійну воєнну загрозу з боку Росії. Ця загроза — дуже довгострокова реалія нашого буття, від усвідомлення якої залежатиме виживання країни загалом. А тим більше з урахуванням оголошеної багатомільярдної модернізації ЗС РФ у прив'язці до прийнятої наприкінці грудня 2014 р. Військової доктрини РФ. Російська агресія висмикнула Україну й наші еліти з комфортного стану "самодостатності", який характеризується набором таких собі ілюзорних, трохи ідеалістичних уявлень про світову політику, і жорстко підштовхнула до усвідомлення себе в термінах практично класичних теорій реалізму та практик "реалполітик". "Майбутнє — це ретельно знешкоджене нинішнє", — писали брати Стругацькі. З української політики — зовнішньої, внутрішньої, військової політики — досить жорстко видушується неусвідомлена ірраціональність "минулого" і приходить усвідомлена раціональність "майбутнього". Наприклад, вибір НАТО — це вже не тема ідеологічного дискурсу для України; це дедалі глибше усвідомлювана, з огляду на реальний стан військово-політичної ситуації, необхідність безпеки. Так само Україна буде раціонально, усвідомлено підходити й до питання вирішення конфлікту на Сході України — з позицій жорсткого прагматизму. Не буде перебільшенням сказати, що саме цей несподіваний прагматизм та зважена жорсткість і стали найбільшим шоком — причому не тільки для російського керівництва, а й для наших західних партнерів. Але якщо останні приймають це, то Росія все ще чіпляється за образ України як такої собі потішної "недокраїни" (як висловився колись В.Путін). І чим довше вона це робитиме, тим гірше для неї. Звідси й абсолютно чітка та зрозуміла позиція України: стратегічно не йти на повідці в Кремля й тактично не грати з ним у Донбаській проблемі за його сценарієм. Уже зрозуміло, що "повернення за будь-яку ціну" — безперспективна для України позиція. Безумовно, альтернативні радикальні сценарії на кшталт "хай ідуть взагалі" також далекі від конструктиву. Однак реінтеграції Донбасу до складу України на умовах Росії однозначно не буде. "Донбаський синдром": національний катарсис? Слід сказати відверто: окуповані території, з виключно економічного погляду, перестали становити істотний інтерес для України. Фактично, ми вже навчилася (хоча й не завжди просто) так чи інакше обходитися без них і будувати свої економічні стратегії та реалізовувати торгово-економічні й валютно-фінансові проекти без їхнього ресурсного потенціалу. Донбаський конфлікт побічно справив і серйозний психотерапевтичний вплив (своєрідний трансрегіональний "катарсис"): довго плеканий регіональними елітами і леліяний населенням, котре їм вірило, міф про те, "хто кого годує", був зруйнований жорстким зіткненням із суворою реальністю. Причому це дедалі глибше розуміють насамперед самі жителі окупованих територій. "Донбаський синдром" як проблема загальнонаціонального/загальнодержавного масштабу сьогодні — це не тільки й не так прикладне питання припинення вогню; що, звісно, є найважливішим завданням в ім'я збереження людських життів. Рік війни принципово змінив цей регіон, і насамперед той його територіальний сегмент, який силою чужої зброї контролюють бойовики. Важко навіть приблизно сформулювати весь перелік проблем, із якими цей регіон — і, майже неминуче, решта України, зважаючи на досить примарну розмежувальну лінію, — зіштовхнуться вже найближчим часом. І якщо Україна як така ще якось намагатиметься вирішувати нагромаджувані проблеми, то хто це робитиме на "окремих територіях Донецької та Луганської областей", ускладнених "особливим статусом", — на жаль, незрозуміло. Не бойовики, звичайно, — але й не Росія: адже вона сама переживає цілий комплекс проблем, породжених Кримом та Донбасом (про що трохи нижче). До породжених "донбаським синдромом" викликів і загроз насамперед слід зарахувати істотний перерозподіл соціальних ролей та соціальної значимості й статусності професій. Довгі роки в українському суспільстві панувало неоднозначне ставлення, наприклад, до військових. З початком агресії та похідного процесу формування реальної і боєздатної армії це питання практично зникло з порядку денного. Зате, з огляду на практично повне припинення (внаслідок бойових дій) роботи багатьох підприємств і навіть галузей, на Україну чекає дуже серйозна соціально-класова інмутація. Наприклад, це вже починає стосуватися соціально-економічної ролі й економіко-соціальної значущості "шахтарства" в Україні, що так чи інакше всі роки незалежності було чинником, у тому числі й політичного, життя країни. Явно можуть постраждати представники так званого креативного класу, чий матеріальний успіх і соціальне становище тісно корелюють із загальною економічною ситуацією в країні та чиї послуги й потенціал найбільше затребувані в економіці, що розвивається. Сюди ж можна зарахувати і проблеми, пов'язані з вимушеними переселенцями. Йдеться навіть не про соціально-економічні проблеми їхньої облаштованості "на місцях", а насамперед про суто соціально-психологічну адаптацію як самих переселенців, так і зустрічну адаптацію жителів тих місць, куди переселенці прибувають. Тертя на цьому ґрунті періодично виникають — і це багато в чому природно, коли великі маси людей, висмикнуті зі звичних для них "місць проживання" й традиційних форм існування, опиняються в нових умовах, що потребують нового "становлення себе". Важко не відзначити (правда, здебільшого це стосується регіону, охопленого конфліктом) і проблем людей похилого віку — з одного боку, і зростання кількості сиріт та безпритульних (що, з огляду на зруйновану систему роботи з ними, може сприяти зростанню злочинності) — з іншого. Чинником, що загострює цю двоєдину проблему, є також цілий комплекс питань, пов'язаних із соціалізацією молоді та ресоціалізацією тих, хто пройшов крізь суворе "горнило війни" (інвалідів та ін.). Ще одна проблема, про яку не можна не сказати, — проблема комунікації. Насамперед між "Великою Україною" та тими проукраїнськими громадянами, які залишилися на окупованих територіях. І хоча на вільних від окупації територіях побутує думка, що "всі, хто був за Україну, вже виїхали", однак це тільки зручна для оберігання власної психіки конструкція, котра дозволяє не помічати очевидного: там залишилося багато людей, які щиро люблять свою країну і не хочуть жити при "захарченках" і "плотницьких". Там усе ще дуже багато людей думаючих, із критичним мисленням (учителів, учених, діячів культури та багатьох інших), із якими не просто можна, а й треба підтримувати контакт — бодай для того, аби вони не відчували, що їхня країна їх залишила. Ми не можемо дозволити собі "розкидатися" своїми громадянами, як і не можемо дозволити "дарувати" території безпринципному сусідові-агресору. Однак усе це проблеми України. Проте ні Росії, ні Заходу (насамперед нашим європейським партнерам) не вдасться обійти по краю цю "чорну діру", — вона може стати моментом істини для всіх. У нескінченному пошуку себе (замість висновків) Ми опиняємося на надскладному роздоріжжі, де інтереси учасників часто розходяться майже діаметрально, причому на кожного з них тиснуть внутрішні проблеми, породжені все тією ж "чорною дірою" Донбасу й інколи, хоч як дивно, самими перспективами вирішення цієї проблеми. Україна в цьому питанні дотримується, мабуть, найпослідовнішої позиції. Мінські угоди (які б вони не були), якщо їх повноцінно виконувати, можуть відкрити шлях до політичного врегулювання кризи як такої. Проблема в тому, що наші опоненти в таборі бойовиків і в Москві мають намір виконувати їх у довільному порядку і тільки так, як їм зручно. Ми вже зробили величезний внесок у мирне розв'язання кризи, коли погодилися розпочати дискусію в політичній групі. Але це не означає, що забуті початкові пункти Мінських домовленостей, згідно з якими спочатку мають бути припинені обстріли, відведене важке озброєння, а з територій Донецької і Луганської областей мають бути виведені іноземні найманці та війська. Без цього шанси на те, що нам справді вдасться знайти мирний шлях, досить туманні й примарні. І, звісно, ніяких виборів без виконання цих умов там теж бути не може. У стратегічному сенсі, Україна вже розглядає окуповані території і свою політику щодо них зі значно більш реалістичних позицій, ніж це було раніше. Безперечно, ми не маємо наміру відмовлятися від них і до кінця обстоюватимемо цілісність України, але це не означає, що ми готові грати за чужими правилами. І тут явно не місце дискусії про горезвісний "особливий статус", яким так переймаються бойовики-сепаратисти, — може йтися лише про певні особливості місцевого самоврядування. Якщо в Москві сподіваються, що, прикриваючись розмовами про "особливий шлях" та "особливий статус", їм вдасться звалити на Київ усі економічні наслідки відновлення Донбасу, тоді як політичні дії визначатиме Москва, — то це ще більша й серйозніша помилка Кремля, ніж оцінювання України та її потенціалу з позицій 2013 р., а не сьогодення. У цьому Україна буде готова йти за найжорсткішими сценаріями, аж до сценаріїв "Стіни", де сепаратисти й Кремль залишаться сам на сам. Саме на недопущення такого сценарію розвитку подій сьогодні і спрямовані вся політика й пропаганда Москви. Адже навіть якби завтра Україна провела відповідний референдум (для чого, правда, знадобилися б дуже істотні зміни не тільки в національному законодавстві, а й на міжнародному політико-правовому рівні), першою з протестом виступила б саме Москва. Адже прийняти "ДНР/ЛНР" на своє повне утримання (забезпечення і взяти на себе відповідальність за відновлення їхніх територій — це економічне самогубство Росії. Навіть Крим, анексований Росією у значно сприятливіших умовах, майже без єдиного пострілу і без жодних руйнувань, вона "витягнути" не в змозі: дотації Криму регулярно зменшуються, а незадоволених там стає дедалі більше (не рятує навіть традиційна мантра про те, що "зате у вас не як у Донбасі"). Однак, крім України і Росії, в цьому конфлікті глибоко задіяні й інші держави, відносини між якими, а також їхні стратегічні завдання так само впливають, врешті-решт, на врегулювання кризи. Ми безмежно вдячні країнам ЄС за їхню єдину позицію щодо українського питання і добре розуміємо, як важко їм це часто дається. Однак усе ж таки помітно, що ЄС відчуває дискомфорт від санкційного протистояння і шукає шляхи для деескалації в цьому питанні, у тому числі — прив'язуючи його до Мінського процесу та поступок із боку Києва. Проте зрушення тут все одно неможливі доти, доки Росія не відмовиться від конфронтаційної риторики й підтримки сепаратистів і не почне процес реального мирного врегулювання. Тим часом Росія, навіть якби хотіла піти цим шляхом, зажадає в обмін гарантії щодо Криму, яких Європа (та й увесь цивілізований світ) їй дати не може. "Один раз збрехавши, хто тобі повірить". Один раз заплющивши очі на очевидне порушення ключових міжнародних принципів, важко розраховувати, що їх хтось (насамперед — та ж Росія, яка неодноразово проявляла свої неоімперські амбіції територіального характеру) дотримуватиметься надалі. А отже, серйозний порушник (у даному разі — Росія) має бути серйозно покараний. Ця суперечність між егоїстичним бажанням ЄС урегулювати відносини з Росією, та при цьому неможливістю відмовитися від нормативної позиції, пов'язаної з Кримом і Донбасом, ставить не тільки Брюссель, а й багато європейських столиць у складне становище. Значною мірою звідси й поступове зростання тиску ЄС на Київ у питанні здійснення нами постійних односторонніх "авансових" кроків у Мінському процесі, навіть якщо ці кроки жодним чином не пов'язані з симетричними кроками опонентів. Те, що в процесі виконання цих домовленостей (особливо в односторонньому порядку) Україна може бути на десятиліття втягнена у всеосяжну кризу різного рівня інтенсивності, ЄС хвилює значно менше. Однак і тут істотного прогресу ЄС досягти не вдалося, насамперед — через бажання Москви все ж таки нав'язати європейцям свою гру й домогтися повних поступок з усіх ключових для Кремля питань. Власне, це традиційна тактика радянської і російської дипломатії, що зводиться до вибору безкомпромісної позиції і обстоювання її до останнього2. (Згадаймо хоча б пріснопам'ятного радянського міністра А.Громика — горезвісного "містера Ні", якого американські дипломати порівнювали з бормашиною.) Мета такої "безкомпромісної позиції" — спонукати протилежну сторону самій знайти обґрунтування пропозиції, яку більшість візаві Росії вважали спочатку неприйнятною. Однак ця тактика сьогодні веде лише до посилення конфронтації Росії із Заходом, а отже, нова холодна війна стає дедалі реальнішою. Говорячи про останню, слід розуміти, що обидві сторони (Захід і Росія) підходять із різним баченням свого успіху в нинішній холодній війні — і з різним ресурсом. Російські еліти не роблять із цього великої проблеми (як мінімум — на тактичному рівні), сподіваючись на загальний геостратегічний реванш3. При цьому вони вважають, що нова холодна війна розвиватиметься за законами старої холодної війни, а себе Росія вважає повним аналогом СРСР, який узяв належні уроки й опрацював ключові помилки. Однак це у принципі неправильно. Росія набагато слабша від Радянського Союзу (насамперед ресурсно й територіально), її залежність від світової економіки ще більша, ніж була в СРСР, — тому кроки Заходу з економічного тиску на Росію ще ефективніші. До того ж російське керівництво випускає з уваги найголовніше: СРСР, незважаючи на весь приписуваний йому велетенський потенціал, програв цю війну. І багато в чому "добила" його саме гонка озброєнь. Тобто саме те, на що нині намагається зробити ставку сама Росія. Показово, що єдина загроза, яку змогла протиставити Росія економічно розвиненому Заходу, — це регрес до методів ХІХ—ХХ ст.ст. тобто до банального "бряжчання зброєю". Тим часом як розвинені країни розв'язують свої конфлікти й суперечності в інших просторах (економічному, культурному, інформаційному, гуманітарному), Росія змогла протиставити всьому цьому лише мертвонароджену ідею "русского мира" (що в рафінованому вигляді може виродитися лише в православний панслов'янський фундаменталізм і на певному етапі взагалі заборонений у розвинених країнах, як і нацистська ідеологія) — з одного боку, та погрозу все перетворити на "ядерний попіл", скочуючись до риторики Північної Кореї, — з іншого. У підсумку, все це знову впирається у вирішення проблеми "чорної діри" Донбасу та пошук шляхів виходу з неї для всіх основних суб'єктів. Однак тут головною проблемою є небажання сторін постаратися подивитися на ситуацію збоку. Ситуація не те щоб зайшла в глухий кут, але дуже близька до цього. Системне небажання Москви та її підопічних — бойовиків-сепаратистів "ДНР/ЛНР" — вести розумний діалог щодо мирного врегулювання створює патову ситуацію "нескінченного тупика", з якого практично не видно виходу. Проблема ще й у тому, що це загострює ситуацію не тільки в зоні проведення АТО, а й на загальному геостратегічному рівні — розгортання нової холодної війни з неясними перспективами для всіх її учасників. Європа досі намагається вірити в те, що ситуацію можна повернути до "як було", але це неможливо — за минулі півтора року Україна надто багато пережила й надто дорогою ціною здобула цей урок "реалполітик", щоб повернутися до старого. Багатьох сьогодні турбує, що буде 1 січня 2016 р., оскільки Мінські угоди були розраховані саме до цього періоду, а за ними — вакуум політичних домовленостей. І нам справді потрібен розумний план дій на цю перспективу. Чіткий, реальний і взаємоприйнятий. На жаль, традиційна практика державного управління в Україні — вдавати, що або проблем завтрашнього дня не існує, або вони настільки далекі, що думати про них просто нічого. Тим часом ці проблеми можна й треба вирішувати вже сьогодні. "Неправда пригнічує і протидіє, — як зазначав Григорій Сковорода, — але тим більше бажання боротися з нею". І нам сьогодні це необхідно робити задля самого виживання країни, навіть більше — задля того, щоб було навіщо вижити й жити далі. http://gazeta.dt.ua/internal/chorna-dira-neskinchenniy-tupik-uregulyuvannya-_.html

Военнослужащие АТО получили разрешение на огневое поражение противника. Об этом пресс-служба Генштаба сообщает в Facebook.

https://www.youtube.com/watch?v=Auuc7OMQf6A

Евгений Юрьев7 ч · отредактировано · "Я не видел толпы страшней, чем толпа цвета хаки" (с). Да, друзья, вот я услышал БГ, как он спел песню Вити Цоя, 25 июля, в Красном Текстильщике, "Я объявляю свой дом.." И вот, можно уже сказать печальную фразу: ..как человек того, моего поколения... Как человек того поколения я вспомнил все. В 1986 году, весной, я вернулся из армии, и знаете.. это было еще не перестройкой..но вот что вдруг увидел я. Это наступило невероятно пацифисткое время. Я пришел в панаме, в полевой форме, не в парадке, это был такой понт, я шел по главной улице, по аллее своего города.. Я никого не предупредил, вообще никого, что возвращаюсь в этот день, и вот я представлял, что зайду к деду, скажу, привет дед, надевай пиджак с медалями, и мы пойдем в парк, и там сфотографируемся. Ну вот такие они сентиментальные, двадцатилетние дембеля. Там где я служил, в Нахичеване, уже начиналась война, уже шел распад империи. Я уходил последним в части, из своего призыва, но все равно не успел попасть под настоящий замес. Хотя пару раз уже стирал испачканные кровью караульные плащи из брезентухи, я был комендантом караулки под дембель, а караульных уже обстреливали понемногу. Мы не особенно разбирались, кто и почему, вообще было не до того, ведь скоро домой. Ну стреляют и стреляют, все равно ведь не уберечься, так нечего и думать. А в моем городе наступило пацифисткое время, парочки на газонах, скейтборды, мои неслужившие ровесники стали совсем как дети, а два года до того мы были одинаковые ведь. Все изменилось, эти прически ньювей, огромные пластиковые сережки у девушек, огромные плечи, яркие обручи на голове. Все слушали первого Цоя, еще совсем крутого, потом ударил НАУ. "Разлука". Я с изумлением смотрел на все это, я-то знал, что война наступает. Но БОЛЬШАЯ ВОЙНА - отступила, именно в этот год стало ясно почему-то, что никогда уже не будет большой войны, с Америкой, с миром. А я в армии заканчивал учебку химической и радиационной защиты, и вот мы бегали в чертовых ОЗК (общевойсковой защитный костюм), в сорокаградусную жару, потом терли АРСовскими щетками "зараженную" технику, выстреливали из БРДМа специальные стрелочки с флажками, огораживая "радиоактивную" территорию. Потом в в классах на тактических занятиях рисовали, рисовали эти грибы, эти радиусы поражения. Команда: Газы! Вспышка слева! Вспышка справа! Зарин! Зоман! Хлорпикрин! Учебка была тяжелейшая. А в мае 86 меня не забрали в Чернобыль, по профилю, потому что дембель, наверное. Была весенняя жара, я полировал пряжку и ногти, валяясь на крыше казармы. А матери написали, что забирают, тогда еще не прятали солдат, живых и мертвых, от матерей. Я узнал про это, когда пришел. А двоих моих однолеток забрали. Их давно нет, конечно. Еще с прошлого века нет. И вот, короче, я пришел, и стал пить Фетяску на газоне, и слушать "Это не любовь" Кино, и "Выход", ".. радиоактивный дождь идет который день..", лучший панк всех времен, и глупую песню "Шар цвета хаки" НАУ,.. глупую, запоздалую, вдруг неактуальную.. и глупую антивоенную песню Мамонова "Те, кто послушал маму, роют себе канаву". И трек "Я объявляю свой дом безъядерной зоной" казался мне странным, приклеенным Цоем к гениальному своему концерту. Словно он написал его в 75-м, ребенком, а потом разыскал и решил добить альбом материалом, ну, так делают музыканты. А написал он песню в 84-м, весной, но я ее не успел услышать тогда, ушел в армию. Вот и стал слушать после, и улыбаться. Мы поставили огромные колонки на плоской крыше девятиэтажки и делали там свои первые рейвы. А все плоскости на крыше были покрыты граффити. Мы покончили с войной. Навсегда. И это была победа. Что тогда произошло? Мы вдруг просто получили возможность совсем другой жизни. Из параллельной реальности, наверное, смещение, мерцание, точка бифуркации, и все такое, все эти темпоральные странности. И мы ее стали жить. Не спрашивая, как так получилось, что наше поколение не должно умереть, как предполагалось, безусловно. И вот эта жизнь прошла. Несколько жизней, вообще-то, то, что я сейчас рассказываю, кажется кадрами из далекого перестроечного фильма. И вернулась та, в ОЗК, блять, в капюшоне, чтобы блять забрать нас. Та жизнь, которая смерть. Должок. Нам уже по пятьдесят, и значит забирать она будет других, в первую очередь, нам тогда было 20, значит двадцатилетних, ведь по законам темпоральной фантастики размен должен быть симметричным, если время возвращается. Сегодня мы на пороге большой войны. Странно. Словно бы закончился сон. Это было как сон. Вся эта наша живая жизнь. И борьба с трендом большой войны вдруг становится важнейшим делом. Я никого не пугаю. Все и так все понимают. А Витя, этот странный парень, он эту песенку взял не из прошлого,а из будущего, он ведь был из будущего. Это все очень странно, конечно. Ссылка в коменте. ПС.А, да, за "цой жиф" - бан, просто потому что самые тупые шутки уместны, конечно, - но это моя привилегия, и мой стайл, а не ваш.

В распоряжении ТСН оказались уникальные фотографии военного полигона "Кузьминский" в Ростовской области России. Как сообщается в сюжете, на территории полигона в настоящее время размещается несколько десятков новейших российских танков Т-90 и столько же собранных в Харькове Т-72. Также удалось зафиксировать системы залпового огня "Торнадо", самоходные артиллерийские установки "Гвоздика", много другой военной техники, несколько сотен личного состава и десятки транспортных автомобилей. По периметру вокруг полигона расставлены вооруженные военные, поэтому ближе, чем на два километра, подойти пока никому не удавалось. "Мы видели танковое подразделение. Присутствующее там артиллерийское подразделение состоит из САУ, реактивных систем залпового огня. Я так понимаю, они находятся в режимы боевого слаживания. Отрабатывают какие-то оборонительные или наступательные действия", – рассказал военный эксперт Константин Машовец. При этом генерал внешней разведки Украины Николай Маломуж уточняет информацию данными разведки. Он рассказывает, что еще раньше на базе были зенитно-ракетные комплексы. Не исключено, что могли быть установки, которыми и сбили малайзийский авиалайнер в июле прошлого года. По словам Маломужа, о присутствии баз вокруг украинской границы знают не только в Киеве, но и союзники Украины. Наряду с Украиной насчитывается 28 баз, а на оккупированных землях их еще больше. Полигон можно разглядеть на снимках Google Maps. В свою очередь, "Яндекс-карты" вместо него показывает большое пятно, но несколько объектов все-таки не замазали. "Яндекс" – ресурс, который является российским. Соответственно, подконтрольный правительству России. Данные расположения этой военной базы были скрыты. И скрыты некачественно. Делается это все просто, потому что карты – это просто изображения разного качества. Любые картинки можно заменить. Этот военный объект расположен всего в ста километрах от границы с Украиной и появился здесь зимой 2014 года, за несколько месяцев до начала военных действий на Донбассе и аннексии Крыма", – сообщил генерал внешней разведки. Маломуж добавляет, что Российская Федерация не имела особо мощных военных полигонов в пределах границы с Украиной, ведь концепция РФ не была нацелена на проведение военных операций, тем более масштабных. Однако в апреле этого года Россия была вынуждена признать наличие полигона вблизи Ростова-на-Дону после того, как на территории взорвалась самоходная артиллерийская установка с полным боекомплектом на борту. Окончательное количество погибших еще до сих пор неизвестно. Так называемых выпускников полигона "Кузьминский" хорошо знают украинские военные в секторе "М". Боец полка "Азов" с позывными "Маэстро" сообщил, что их особенность заключается в том, что россияне владеют методами принуждения человека подписать контракт для отправки в зону боевых действий. В социальных сетях можно найти с десяток военных, которые сейчас находятся на "Кузьминском". Несмотря на запреты ФСБ россияне активно выкладывают свои фотографии. От имени красивой девушки удалось завязать беседу с жителем Улан-Удэ Исламом Саидовым. Переписка длилась неделю. Мужчина много рассказывал о Донбассе и защите мирных жителей. Он признался, что является контрактником. По его убеждению, Россия непобедима, поэтому поход на Украину лишь дело времени. "Потому что мы еще не зашли в Украину. Но я думаю, если будет все так и дальше продолжаться, мы в стороне не останемся", – заявил российский контрактник. О планах россиян украинские военные знают и говорят, что враг не пройдет. В секторе "М" все готово для обороны и нежелательные гости будут отбиты.

к этому вообще нельзя привыкнуть но 8!!!!!

Министр Полторак уволил закарпатского чиновника посреди совещания В Ужгороде состоялось рабочее совещание Министра обороны Полторака с руководством области и военными комиссарами. Министр долго ждал ответа на вопрос, сколько семей погибших военнослужащих получили жилье и сколько еще ждут. Однако ответственный за это не смог назвать точное количество. Он назвал только количество семей, находящихся в общей очереди. «Если руководитель не знает общее количество военных, нуждающихся в жилье, то для чего он в должности? Поэтому я решил снять вас с должности. Сейчас вы можете быть свободны. Уже завтра будет назначен новый руководитель ", - цитирует Министра Голос Карпат. Напомним, Министр прибыл в Закарпатье с рабочим визитом, чтобы обсудить результаты пятой очереди частичной мобилизации и проверить готовность к следующей очереди. Кроме результатов, по которым Закарпатье вошло в тройку худших по показателям областей, во время встречи подняли вопрос ответственности за уклонение от воинской обязанности, предоставление земельных участков участникам боевых действий и тому подобное.

http://gazeta.zn.ua/internal/gibridnaya-voyna-kak-klyuchevoy-instrument-rossiyskoy-geostrategii-revansha-_.html анализ

Роман Доник9 ч. · отредактировано · Правый Сектор вышел из Песок. Вышел не потому что очканули и оставили позиции. Вышел не потому что приказал Муженко или Порошенко. Вышел потому что это результат переговоров Яроша и Муженко. Я сейчас, наверное, буду говорить крамолу, но я ее скажу. Переговоры Яроша и Муженко продолжались 5 часов. Пять! Часов! 300 минут (плюс/минус) Это не пиар и не для красного словца. Это достоверная информация. У многих встречающихся свидания длятся по 5 часов? Много кто в своей жизни 5 часов сидел за столом переговоров? Не думаю. 5 часов это разговор на равных. Торги на равных. Декларация намерений на равных. Это потом начнется кто кого на@бет. Это в мыслях так. А при переговорах длинной в 5 часов, обсасываются такие мелочи, о которых большая часть людей и не подозревает. И начинать сейчас, до появления явных и видимых результатов этих переговоров биться в падучей и рыдать в соцсетях, это прежде всего предавать Яроша. Это прежде всего не доверять Ярошу. И сейчас заявлять противореча Ярошу о чем либо, это работать на дискриминацию ПС. Плачи "ярославен" в самом начале пути, это лучший способ обосрать всю память погибших товарищей и всю боевую историю ДУК ПС в районе ДАП. Войны, ее на всех хватит. И "рыдать" сейчас может только тот, кто не уверен в себе и в руководстве. Знаете что получилось с ОУН? Коханивский дал приказ выходить, а начштаба отказался выполнять приказ, испугавшись, что ему при переформатировании не найдется должности. Отличные ребята ОУНовцы. Хорошие и отчаянные бойцы. Но как появляется какая то приставка нач, зам, ком, какое то дерьмо начинает вылазить. Что имеем в сухом остатке - ОУН из Песок вышли, на позициях их заменила 93. Но вони и грязи столько было поднято, что половина самих ОУНовцев плевались. Некрасиво так поступать. Как минимум из за уважения к побратимам и погибшим. Я знаю отношение к правосекам. С начала лета знаю их в боях. Я не раз слышал как бойцы грозились уйти с блоков, если оттуда отведут ПС. Это было. И это есть сейчас. Но не нужно думать, что это не известно или не понятно руководству ВСУ/страны. Никто не разбрасывается таким количеством отличных воинов в военное время. Сегодня уже была первая истерика после ухода ПС. Кто то из Днепр1 из под моста, устроил истерику в сети, что мол обстреливают так, что нельзя головы поднять. Типа, если так будет продолжаться, будем вынуждены отходить. Правосеков убрали, Пески будут сливать. Пол дня ушло на разбирательство, что никто никого не обстреливает. Просто кто то очканул и начал формировать общественное мнение, как там все плохою. чтоб если съ@баться потом, то чтоб народ поддержал. Сейчас в Песках личного состава в несколько раз больше чем было месяц назад. Я не могу называть цифры. Но сегодня Пески, один из самых укрепленных и защищенных участков фронта. Сказки о том, что ВСУ немотивированы или деморализованы, это в пользу бедных. ВСУ за год тоже очень сильно изменились. В лучшую сторону. Без приказа «отойти» или «оставить», Пески сейчас взять сепарам не реально. Вот сейчас, на данный момент. А вообще, давайте не будем вредить. Будем думать и помогать.

В распоряжении РБК оказался доклад «Путин. Война», составленный группой экспертов с использованием наработок Бориса Немцова. В исследовании делаются попытки оценить общие потери армии и бюджета России от войны на Украине.

В Киевском военном госпитале на Печерске требуется кровь любой группы и любого резуса. Об этом KV стало известно из сообщения на сайте газеты "Сегодня". Забор крови обычно производится в понедельник-четверг, с 9.00 до 12.00, но в настоящий момент, в связи с острой необходимостью, время могут продлить – поступило много раненых. Сегодня, в пятницу, после 14.00 нужно звонить по номеру (067) 531 30 31 и уточнять – если крови будет недостаточно, можно будет сдавать в выходные.

https://www.facebook.com/pages/%D0%91%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%BD-%D0%90%D0%99%D0%94%D0%90%D0%A0/1430526587216353?fref=nf Его отец - мой хороший знакомый.