Знов трішечки історії. Вивчаємо своє

[Françoise]

 

 

Ірина Волос

2 January 2018 · 

 

У цей день, 2 січня, в 1938 році за вироком радянської влади, яку представляла «особлива трійка» при управлінні НКВС по Кам'янець-Подільській області, був розстріляний К̲о̲с̲с̲а̲к̲ ̲М̲и̲х̲а̲й̲л̲о̲ ̲А̲н̲д̲р̲і̲й̲о̲в̲и̲ч̲ — український композитор доби «Розстріляного Відродження», диригент, музикознавець, музичний педагог.

Народився Михайло Андрійович 8 квітня 1874 р. в селі Горішня Вигнанка біля Чорткова. Був найстаршим із шести дітей в сім'ї. Батько був дяком, самодіяльним диригентом хору. Всі його діти змалку опанували музичну грамоту, співали в хорі, яким керував тато. 
18-річний Михайло, закінчивши чотири класи гімназії в Бучачі, 1892 р. став студентом Львівської консерваторії, де проходив курс диригування, гармонії та інструментовки. Одночасно, у 1893-1896 рр., він працював хормейстером Театру оперети Мишковського в Галичині й Польщі. Закінчивши 1896 р. консерваторію, Михайло Андрійович перейшов на роботу в Народний театр товариства «Руська бесіда» (з 1915 р. - «Українська бесіда»). 
Згодом композитор Кирило Стеценко писав про Коссака: «Диригує досить гарно, оркестр веде дуже талановито: нюансує розумно й артистично. Під його диригуванням у Галичині йдуть такі речі, що не кожен із наших диригентів й справився б з ними: опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Фауст», «Продана наречена» і т.ін.». 
Михайло Коссак не тільки диригував, а й писав музику. Серед його творів «Український марш» для оркестру, в’язанки народних пісень для струнного оркестру «Що краще?» та «Зоря», музика до вистав «Вій», «Циганка Аза», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Лісова пісня». Пробував він себе і як співак. Так, 1912 р. фірма «Грамофон» записала комічні куплети «Подорож Ронбулі до Америки» та «Враження Ронбулі в Америці», які Коссак виконав у супроводі оркестру. А ще Михайло Андрійович працював як педагог із вокалу й музики драматичної студії при театрі. Серед його учнів були брат Василь і сестра Катерина, які теж увійшли в історію українського мистецтва як талановиті співаки й актори. Сестру, Катерину Рубчакову, на сцені називали галицькою Марією Заньковецькою, а у співі - Соломією Крушельницькою.
Трупа театру, в якій працював Коссак, постійно гастролювала. 1902 р. вона завітала до Кам’янця-Подільського. Успіх перевершив усі сподівання.
Удруге і вже назавжди Михайло Коссак потрапив до Кам’янця 1921 р. Він переїхав до міста над Смотричем із новою сім’єю. Деякий час був диригентом у місцевому театрі, одночасно працював учителем співів і музики в музичній школі. У лютому 1925 р. Михайла Андрійовича призначили асистентом (або, як тоді казали, викладачем другої групи) Кам’янець-Подільського ІНО. В інституті він завідував лабораторією музично-вокального мистецтва. Не забував Коссак і про композиторську діяльність: до восьмої річниці створення ІНО написав кантату.
Сім’я Коссаків не могла похвастатися належним побутом: Михайло Андрійович довго не міг отримати квартири й мешкав у неопалюваному інститутському флігелі. 
Нові неприємності почалися 1932 р. Через півроку після надання доцентської ставки його демонстративно перевели в асистенти, а після намагання встановити справедливість узагалі звільнили з інституту. 1933 р. слідчий домагався від Коссака зізнання, що колишній ректор ІНО Володимир Геринович вимагав від Михайла Андрійовича якнайбільше виучувати з хором заборонених українських пісень. 
Цього разу обійшлося без прикростей. Тож 1 грудня 1934 р. Коссак поновив роботу в інституті, який тоді вже був педагогічним, як керівник хорового та симфонічного гуртків. Проте праця у виші виявилася недовгою. Улітку 1935 р. інститут закрили, його студентів перевели до інших вишів. Михайло Андрійович став піаністом-акомпаніатором у кінотеатрі (нині тут розмістився районний центр національної культури й мистецтв «Розмай»). Дружина влаштувалася санітаркою в міській лікарні. Син Ярослав навчався в школі.

26 грудня 1937 р. Михайла Коссака заарештували. Його спробували звинуватити в участі в міфічній УВО (Українській військовій організації). Урешті всі звинувачення звелися до репертуару керованих ним хорів і гуртків, до того, що він зі студентами замість революційних вивчав українські націоналістичні пісні. Уже 30 грудня «особлива трійка» засудила М. Коссака до розстрілу. 
Вирок було виконано негайно - 2 січня 1938 року.

Поховано Михайла Андрійовича на території хутора Загальського в загальній могилі (в наш час поблизу цього місця розмістилися нові корпуси консервного заводу). 
10 липня 1989 р. прокурор Хмельницької області зробив висновок, що показання свідків у справі Коссака записано загальними, неконкретними фразами, тому жодних підстав притягнути Михайла Андрійовича до кримінальної відповідальності не було. 
(джерело інформації - http://podolyanin.com.ua/history/7205/)

Ми пам'ятаємо...

 

 

[coolzak]

Пломилка українців в тому що вони вірять кацапам і соціалістам,комуністам.

[Гість shpylka]

Пломилка українців в тому що вони вірять кацапам і соціалістам,комуністам.

Перш  за  все  кацапам,  які  б  вони  не  були:  ліві,  праві.  Соціалісти -  то  таке,  соціалізму  симпатизували  багато  наших.

[Гість shpylka]

 

 

2 січня, в 1938 році за вироком радянської влади, яку представляла «особлива трійка» при управлінні НКВС по Кам'янець-Подільській області, був розстріляний К̲о̲с̲с̲а̲к̲ ̲М̲и̲х̲а̲й̲л̲о̲ ̲А̲н̲д̲р̲і̲й̲о̲в̲и̲ч̲ — український композитор доби «Розстріляного Відродження

В  тому  ж  1938  р.  розстріляли  і  Гната  Хоткевича.  Він,  правда  був  не  тільки  композитором.  А  от  "чистих"  композиторів  (тільки  за  музику)  трохи  набралося,  починаючи  з  Леонтовича.

Барвінський  після  10  років  Мордовії  відразу  помер.  Усі  твори  були  спалені  на  подвір ї  консерваторії.  Перед  смертю  композитор  відновлював  по  пам яті свої  твори  (переважно  симфонічні).

Закінчили  ряд  Івасюк  і  Ігор  Білозір,  причому  Білозір  вже  в  роки  Незалежності.

Кісткою  в  горлі  стояла  кацапам  навіть  українська  музика.

Згадала  ще  і  про  кобзарів-бандуристів.  То  теж  сюди.

[coolzak]

Перш  за  все  кацапам,  які  б  вони  не  були:  ліві,  праві.  Соціалісти -  то  таке,  соціалізму  симпатизували  багато  наших.

любителі соціалізму привели до загибелі України в 20тих роках

[Гість shpylka]

любителі соціалізму привели до загибелі України в 20тих роках

Ми  тоді  з  Вами  не  жили і  знаємо  лише  усе  від  когось,  може  і заангажлваного.  Зараз  дуже  усердно  пропихають  у  свідомість  особу  Скоропадського  в  противагу  до  прихильників  соціалістичних  ідей. Але ...

З  ідеями  соціалізму тоді  жила більшість  видатних  людей:  Франко  і  Леся  зокрема.

[coolzak]

Письменники хороші але політичні невігласи.Після міліонів загиблих завдяки социкам треба бути або безмозким або безсердечним щоб позитивно думати про їхні ідеї

[Гість shpylka]

Письменники хороші але політичні невігласи.Після міліонів загиблих завдяки социкам треба бути або безмозким або безсердечним щоб позитивно думати про їхні ідеї

Ви  впевнені,  що  програли  через  соціалістичні  ідеї?  Зовсім  ні. Зараз  власне  насторожуючий  акцент  на  тій  прихильності.  Нинішнє  суспільство  сите  по  горло  соціалізмом  і  комунізмом,  тому  дехто  без  труду  бравує  цим,  

ставлячи  штамп  соціаліста  там,  де  можна  це  і  не  згадувати.  Соціалістичні  ідеї  винні  лише  в  тому,  що  як  інструмент  потрапили  до  рук  кацапів  і  вони  його  використали  у  своїй  брудній  політиці.

Тоді  іншого  не  було - був  монархічний  устрій  і  нові  ідеї, які  виявилися  соціалістичними.  Якби  не  1-ша  світова,  то  може  і  досі  жили б  з  царями  та  цісарями.

Не  через  соціалістині  ідеї  був  провал.  Ви  б  спробували  українського  селянина  відірвати  від  землі  і  потягнути  до  війська.  Прийшла  весна  і  треба  сіяти.

Та  й  не  зробили  як в  Росії  диктатури.

Змінено 3 січня, 2019 користувачем shpylka

[coolzak]

Власне соціалісти знищили державу.Соціалізм в виконанні всяких Винниченків був причиною загибелі незалежної України.Соціалізм це відкидання особистого на користь загально державного при встановленні системи яка каже що прибуток і приватне багатство чи заможність це зло.Я можу пробачити Франка в його заграванні з социками бо тоді це було чиста теорія але дивлячись на приклади реалізації цієї мерзотної ідеї на протязі останніх100 років і казати що це ок не поміщається в голові любого хто може хоч трохи думати і аналізувати.

[coolzak]

Щодо цісарів то правління цісарів було періодом розвитку і прогресу в тій самій Галичині.

[Гість shpylka]

Щодо цісарів то правління цісарів було періодом розвитку і прогресу в тій самій Галичині.

То  чого  Франко  з  однієї  в язниці  в  другу  мандрував?

Не  в яжіть  до  купи  кацапський  звироднілий  соціалізм,  який  будували  на  диктатурі  пролетаріату,    з  тими  прогресивними  ідеями,  які  були  на  початок  20-го  ст.

Винниченко  з  Петлюрою  соціалістичного  суспільства  не  будували. 

Чи  були  утопістами?  Можливо.  Не  зробили  диктатури?  Проти  села  зробити  її,  чи  проти  своєї  малочисленної  інтелігенції,  яку  леліяти  треба  було?  Не  змогли  вистояти  перед  монстром - так.  Не  було  єдності  між  Петлюрою  і  Петрушевичем?  Так. Причин  мабуть  ще  тузін  можна  знайти.  А  соціалізм  як  мрія  десь  там  в  останній  шуфляді. 

Скоропадський  натомість  притягнув  до  Києва  і  України  повно  монархічно  настроєних  кацапів  на  всі ключові  позиції.  То  було  ліпше?  Хто  знає,  що  було  у  нього  в  голові? 

І  більше  варіантів   не  було.  Не  був  би  Винниченко  соціалістом,  щось  би  пішло  інакше?

Змінено 3 січня, 2019 користувачем shpylka

[coolzak]

Франка садили за соціалізм і після тюрми жив і працював.Социки різного калібру садячи в тюрму назад не випускають.Так що це була спроба перевиховання від цісаря.

Для Винниченка Ленін і ко були ідейними братами.

І не треба називати соціалізм прогресивною ідеєю бо нема там ніякого соціального прогресу.Диктатура,кров і смерть.В теорії мед а ревально смерть і гноївка

[Гість shpylka]

Диктатура,кров і смерть

Ще  раз  Вам  кажу,  що  не  плетіть  сюди  кацапського  соціалізму.  А  щодо  самого  соціалізму,  то  він  не  міг  бути  живучим,  бо  є  системою  штучною.  Соціалізм  як  система  і  соціалістичні  ідеї  - то  дві  пари  кальош.  Просто  Ленін  свою  диктатуру  назвав  соціалізмом.

Змінено 3 січня, 2019 користувачем shpylka

[coolzak]

Соціалізм це суспільна власність на засоби виробництва і заперечення прибутку.Всі спроби впровадити соціалізм закінчувались терором і кровю.Розширені соціальні програми це не соціалізм .Молоді не знають як то було при совітах коли весь магазин забитий калошами і морською капустою а пенси скучають за часом коли йух стояв а дівки мали груди не обвисші.

Найсвіжіший приклад впровадження соціалізму це Венесуела де зїли звірів в зоопарку

Змінено 3 січня, 2019 користувачем coolzak

[Гість shpylka]

Та  я  з  Вами  в  тому  згідна.  Я  при  такому  соціалізмі  жила.  При  кацапському.  Але  була  ще  інша модель,  н-д  югославська  і  жити  там  було не  аж  так  дуже  погано. Там  була  приватна  власність.

Ми  теж  хотіли  у  капіталізм  і  сьогодні  можемо  порівнювати  позитивні  і  негативні сторони  кожного  ладу.

От  Ви  зі  Львова.  Які  у  нас  були  письменники,  композитори,  вчені  і  то  за  совка!  Писали  в  щуфляду  звісно,  але  то  були  величини.  А  зараз  що?  Ніхто  нікуди  не  може  пробитися  через  ту  "приватну"  власність.

Нагорі  стільки  "шуму",  бо  туди  проліз  тільки  кримінал  або  камсамол.

Про  репресії  я  в  курсі,  якщо  шо,  але  вони  були  просто  кацапські. 

Так  що  фіфті-фіфті.  Складно  все.

 

Але  повертаюсь  ще  до  подій  столітньої  давнини.  Петрушевич  не  був  соціалістом,  але  теж  подивився  спочатку  вбік  Денікіна,  а  потім  вбік  більшовиків.  Такі  були  обставини.  Не  мали  ні  сили,  ні  досвіду. 

Змінено 3 січня, 2019 користувачем shpylka

[uzzer]

Соціалізм це суспільна власність на засоби виробництва і заперечення прибутку.Всі спроби впровадити соціалізм закінчувались терором і кровю.

 

 

 

в такому виґляді це в жодній краіні не призвело ні до чоґо, окрім розрухи і фіґні. Всі краіни, що намаґалися впроваджувати в себе оту  соціалізьму - мали майже однакові економічні наслідки і без вийнятку попадали у різноґо штибу 'дружбанство' з росією/совком, а по факту у совкове сателітство.

Тому що соціалізьма, а тим більше камунізьма - це нежиттєздатні концепціі, основна функція яких була не соціальні перетворення і деклароване покращення жізні народу - це маскувальна мішура. Основна функція соц/ком тєлєґи - встановити вплив ссср/ потім росіі на даній територіі.
Це як морква на вудці перед віслюком - морква виґлядає як іжа для віслюка, але іі справжня функція - заставити віслюка возити воза в інтересах власника воза.

 

а чому соц та ком тєлєґи, а не 1 якась мєґасоц? ну це ази маркетинґу. для більш успішноґо захоплення ринку продуктом той продукт бажано сеґментувати -  зубна паста/пральний порошок однакові, надписи на упаковках - всякі-різні: 'для лисих', 'для худих', 'для рудих', 'для всьоґо рота'. Тобто кожному овочу свій червак.

Змінено 3 січня, 2019 користувачем uzzer

[Françoise]

 

 

Гайдамацька Січ

Yesterday at 19:51 · 

Цього дня, 136 років тому, народився Всеволод Петрів - генерал-хорунжий Армії УНР, командир 1-го Запорізького кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнка Армії УНР!

***
2 (14) січня 1883 р., у Києві, народився майбутній міністр Армії УНР Всеволод Петрів. Його прадід був вояком Карла XII, який під час Північної війни потрапив у полон до Петра І. Походячи з шведсько-норвезької родини, Петрів, як і його родичі по чоловічій лінії, став вояком.

У 1900 р. він закінчив Київський кадетський корпус, у 1902 р. вище Павловське військове училище в Петербурзі. Під час навчання у Миколаївській військовій академії Генерального штабу був зарахований до корпусу старшин. Також він пройшов скорострільні та фахові фізкультурні курси і курси кавалерійської школи. Військова кар’єра Петріва розвивалася стрімко. Під час Першої світової війни Петрів обіймав посади старшого адьютанта 42-ї піхотної дивізії, штаб-офіцера для доручень при штабі ХХІV армійського корпусу (з 15 вересня 1914 р.), штаб-офіцера для доручень при штабі Х армійського корпусу (з 6 липня 1915 р.), в.о. начальника штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії (з 9 травня 1916 р.). У 1917 р. отримав звання полковника.

Під час навчання Всеволоду Петріву потрапила до уваги книга для кадрових військових старшин «Ако з козаками проти Турков воевать». Прочитавши працю, він зробив для себе відкриття – козаки були питомо українською армією зі своїми власними особливостями та відмінностями від російської. Петрів почав глибше досліджувати це питання, публікуючи наукові статті та розвідки під псевдо «Варяг».

Під час командування вишкільною ротою Всеволод помітив, що муштра тих, хто був родом з України чи Кавказу дуже повільна, бо вони погано володіли російською мовою. З власної ініціативи він розділив сотню на групи земляків і проводив тренування їхньою рідною мовою (солдат, який володів обома мовами, читав групі устав і перекладав його, пояснюючи). Коли в кінці вишколу відбулося змагання між сотнями, його рота посіла перше місце. Такий випадок трапився вперше в історії полку. Замість того, щоб відзначити, Петріву висловили догану за неправильну методику бойової підготовки солдат і заборонили в майбутньому ділити їх на мовні групи. Тоді вперше в свій бік він почув: «Мазепинець!».

***Революція 1917***

На момент початку революції 1917 р. Всеволод Петрів твердо виступив на боці українського народу. Історик Володимир Сергійчук у своїх дослідженнях зазначив, що за спогадами товаришів Петріва, саме в українському середовищі він знайшов те, чого так бракувало його лицарській натурі серед російського офіцерства: шляхетний романтизм, що спирався на традицію українського лицарства минулих століть і безмежну любов до України, яка в той час боролася за власну державність.

Ще у часи царату Всеволод Петрів, на тлі зверхніх російських офіцерів (а тоді суворо заборонялися дружні відносини між старшинами та солдатами) попри свій високий ранг, завдяки щирості та справедливому ставленні до вояцтва, здобув серед них авторитет. Це був той рідкісний випадок у царській армії, коли солдати поважали і довіряли своєму командиру. Тож не дивно, що він один з перших дізнався від своїх солдат про лютневі події в Петрограді в 1917 р. У той час, коли рядовий склад ще терпів своїх командирів, але вже переставав за ними йти, Всеволод Петрів згуртував навколо себе вояків-українців та зініціював створення окремих українських частин у складі 3-го Сибірського корпусу.

Коли до влади прийшли більшовики, почалося роззброєння частин. Щоб цього уникнути, окремі сотні і курені з’єдналися в український полк. Всеволод Петрів запропонував назвати його на честь Костя Гордієнка, кошового отамана Запорізької Січі, що у 1709 р. привів під Полтаву 8 тисяч козаків на підмогу Івану Мазепі та Карлу XII. Він відмовився бути командиром 7-ї Туркестанської дивізії і добровільно перейшов на становище рядового, бо вважав себе громадянином України, а без згоди її законного уряду не мав права займати посади в російській армії. Під загрозою роззброєння Гордієнківського полку Петрів погодився стати його командиром та повести до Києва, в розпорядження Центральної Ради. Цікава вийшла аналогія – нащадок полоненого шведського старшини стає командиром полку імені Костя Гордієнка через 208 років після тих подій. Перед смертю він сказав: «Я ще молодий, бо ж народився у 1917 році, коли постала українська держава».

Далі був «Зимовий похід від Німана до Дніпра», що тривав з другої половини грудня 1917 до початку січня 1918 рр. Гордієнківці вирішили за будь-яку ціну дістатися Києва. Обставини були не з найкращих – в ряди з’єднань, де були українці, засилалися агітатори з посвідченнями Військового міністерства України, які розповідали деморалізаційні байки. Це призводило до мітингів серед вояків з гаслами «демобілізація і додому». Петрів був змушений видати демобілізаційний наказ, проте сам закликав виїжджати зі зброєю, щоб здавати її лише українській владі. Ну а тих, хто бажав повернутися в Україну як бойова частина під полковим ім’ям – закликав лишатися під українським бойовим прапором.

Шлях довжиною 350 км пролягав дикими болотами Полісся, напівпустими селами, через сутички з більшовиками та в повній невідомості. Гордієнківці, єдині з усіх українізованих частин Західного і Північного фронту, у повному спорядженні пробилися в Україну. Під час цього походу вони організовували українську владу в околицях, брали під контроль склади зі зброєю та амуніцією, демобілізовували російські запільні частини. Час від часу до них доходили чутки, що Центральної Ради нібито вже не існує. Але Петрів рішучим «Вперед! А там видко буде» вирішував цю дилему. У Київ прибули під час більшовицького повстання на Арсеналі.

***Оборона Києва***

Потрапивши до Центральної Ради, Петрів зі своїми козаками не встигли наслухатися політиків, мусили відразу долучитися до вуличних боїв з більшовиками. Михайло Грушевський, глянувши на повну бойову готовність гордієнківців, гукнув зі сходів: «Почекайте, хлопці, бо кров потече!». На що йому якийсь козак відповів: «Не вода, батьку».

Вступ навіть передового авангарду Гордієнківського полку у київські бої 30 січня 1918 р. був вирішальним для оборони завоювань української революції. Група Петріва пробилася до Січових Стрільців, що були в облозі в Центральній пошті, разом вони витримали всі ворожі атаки. Спільно з куренем полку ім. П. Полуботка атакували червоних з боку Хрещатика і примусили ворога перейти до оборони. У центрі Києва 1 лютого бої тривали, більшовики почали відступ на Поділ.

Саме в цей час до Києва підійшли загони Муравйова (8 500 солдат, 48 гармат). За здобуття міста Муравйов обіцяв кожному бійцю по 100 рублів, одяг та взуття. Перед наступом він кинув гасло: «Дайош Кієв! Смєрть центральной раде і єя защітнікам!». Почався обстріл з більшовицьких гармат, Петріву стало зрозуміло, що потрібно готуватися до організованого відступу. На Печерську доводилося ліквідовувати різні банди, що тікали в бік Лаври, до Видубицького монастиря. Ченці приймали та переховували червоних росіян.

9 лютого українські війська залишили Київ, уряд виїхав до Житомира, а більшовики влаштували червоний терор. Того ж дня у Брест-Литовському була підписана угода між українською делегацією та Центральними державами.

На основі залишків полку ім. К. Гордієнка, був сформований 3-й Запорізький курінь, до якого увійшли рештки деморалізованих полків ім. Грушевського та «Вільної України». Після здобуття Києва у березні 1918 р. він був розгорнутий у 1-й Запорізький ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків, що входив у Запорізький корпус Армії УНР

За словами дослідника Володимира Сергійчука, історія гордієнківців – це й бойова біографія полковника Петріва. Саме цей полк першим вступає до Києва, здобуває Лубни, Полтаву, Хорол. У кожному районі до них додавалися сотні добровольців, часом долучалися й повстанські з’єднання (у Полтаві – полк червоного козацтва). На той час гордієнківці привертали увагу німців новенькими довгими черкесками на український зразок та чубами.

На початку квітня, коли полковник Армії УНР Петро Болбочан розгорнув наступ на Харків, запорізькі частини на чолі з Всеволодом Петрівом рушили в напрямку Костянтинград – Лозова. Вони мали перекрити більшовикам шлях на Крим та Донбас.

4 квітня 1918 р. під командуванням полковника Петріва було здобуто Карлівку, потім Лозову, звідти його частини вирушили в бік Слов’янська.

***Кримська операція 1918**"

У квітні 1918 р. окрема бойова група на чолі з полковником Петром Болбочаном вирушила до Криму. До її складу увійшов і Гайдамацький кінний полк імені К. Гордієнка на чолі з Петрівом. 16 квітня кримська група зайняла Олександрівськ над Дніпром. Далі двома з’єднаннями зайняли Мелітополь і взявши Сиваш почали наступ на Джанкой та Сімферополь. Гордієнківці пішли на Бахчисарай.

Так відбувалася славетна операція зі звільнення підрозділами української армії Криму від більшовиків. Коли німці почали вимагати виведення українських військ з Криму, було вирішено не відступати без наказу уряду і раптом що – воювати з німцями. І доки піші частини Запорізького полку були затримані в Сімферополі військами генерала фон Коша, гордієнківці дійшли з боями до південного узбережжя Криму.

У Гордієнківському полку було сформовано Татарський кінний чамбул і Турецьку пішу сотню з полонених турків. Із татарським курултаєм було домовлено про формування магометанських частин і співпрацю проти більшовиків та німців. Більше того, Петрів почав переговори з українською частиною Севастопольської залоги і Чорноморського флоту про перехід на українську службу (українські прапори були підняті на Чорноморському флоті 29 квітня 1918 р.).

У цей час від уряду надійшов наказ повертатися, в Києві відбувся гетьманський переворот. Німці хотіли вивести гордієнківців, роззброївши. Але після розмови Петріва з німецьким генералом, останній погодився, щоб українські війська вийшли самі.

Під час Гетьманату Павла Скоропадського на Петріва почалися доноси і звинувачення у більшовизмі. Його викликали до Києва, затримали і навіть взяли підписку про невиїзд. Він опинився без засобів для життя. Змушений був продати свого коня, з яким відбув Першу світову війну та Кримський похід. Відмовлявся від пропозицій високих посад в білих російських арміях. Через знайомих він звільнився з-під арешту, трохи побув командиром 12-ї піхотної дивізії у Лубнах. Принагідно по два-три дні у тиждень Петрів працював у Головній Управі Воєнних Шкіл без зарахування до штату. В останні тижні Гетьманату відмовився від посади Головного Коменданта Лівобережної України з диктаторськими повноваженнями. Далі була Мотовилівка та прихід до влади Директорії.

***Військовий міністр Армії УНР***

На початку 1919 р. командування Армії УНР призначає Всеволода Петріва командувачем Волинської групи (одночасно він був начальником Житомирської військово-юнацької школи), що брала участь у багатьох боях проти більшовиків, зокрема в районі Кам’янця-Подільського. За характеристикою відомих воєначальників того часу Петрів був «хоробрим, вдало керував своїми частинами, був для вояків зразком, прикладом відваги у боях, здібний, працездатний, творчий». З липня по листопад 1919 р. він обіймав посаду військового міністра УНР. Це був дуже складний час. Після видатної перемоги об’єднаних українських армій – зайняття 31 серпня Києва, був відступ, в місті лишилися сили білих росіян. Українські війська опинилися затиснутими у «трикутнику смерті». Цей час Петрів назвав місяцем «трагічних подій, героїчних рішень, відважних чинів та катастрофічних помилок».

З листопада 1919 р. Всеволод Петрів, як заступник військового міністра УНР, був направлений до Варшави. Через це не брав участі в Першому Зимовому поході, проте був одним з тих, хто планував похід. Він став одним з архітекторів цієї видатної бойової операції. У Польщі Петрів працював над відродженням українського Генерального штабу, який і очолював з квітня по червень 1920 р. У тому ж році він інспектував піхоту Армії УНР. Восени 1920 р. отримав звання генерал-хорунжого Армії УНР. І коли уряд УНР залишив Кам’янець, він став начальником залоги цього міста, був останнім генералом, що відступив з останньої української столиці революційної доби.

Наприкінці 1920 р., під час інтернування українських військ до Польщі, Петріву висунули вимогу – здати й шаблю, з якою він воював ще з періоду Першої світової. Це була особиста зброя, що слугувала ознакою «модерної лицаркости» – шабля була оправлена в сріблі, з емблемою у вигляді голови вовка. Виготовила її родина кавказців, що загинула під час революції, разом з ними зникло і мистецтво такого кування. Тож під час спроби вилучення, Петрів не роздумуючи вихопив шаблю і зламав її об коліно, викинувши через вікно.

У 1921 р. Всеволод Петрів був призначений начальником Генерального штабу, керував українськими спецслужбами – розвідкою та контррозвідкою. У 1922 р. за власним бажанням звільнився у запас, перебував у резерві Головного Командування Армії УНР, займався військовою історією України. Восени 1923 р., через складні матеріальні умови, подав рапорт про звільнення з військової служби.

Наукові здобутки, еміграція
У період еміграції колишній військовий міністр УНР жив у Чехо-словаччині та активно займався педагогічною діяльністю. Після роботи в Українській державній гімназії в Хусті, він читав лекції в Українському високому педагогічному інституті у Празі, був професором Української реальної гімназії у Моджарах, протягом 1922 – 1923 рр. викладав військову історію на курсах старшин УНР у Каліші.

У 30-х роках окрім страшенно величезної кількості вузькоспеціальних розвідок він написав «Воєнне теренознавство» та «Оборону держави». В яких червоною лінією читалося між рядків його переконання: «Тільки належне ставлення до української збройної сили дасть можливість використати її на користь рідного народу».

Крім активної громадської діяльності Петрів майстерно проводив мілітарні ігри: вирішення тактичних задач на військових мапах. Під час гри відтворювалася картина правдивого бою на фронті. На думку одного з військовиків, український генерал Петрів проводив такі ігри значно майстерніше ніж генерал Брусилов.

У еміграції Всеволод Петрів став організатором молодіжного руху, засновував спортивні організації у Чехо-Словаччині. Був кошовим української «Січі» в Подєбрадах. Готував українських фізкультурників до участі в Другій Робітничій Олімпіаді. З 1928 по 1933 рр. він ніс січовий стяг на чолі спортивних делегацій, у яких брали участь українці.

У той еміграційний період до нього навіть завітав Павло Христюк, колишній член Центральної Ради. Агітував приїхати до окупованої більшовиками України. «Я б повернувся, при умові максимум – як писар українського самостійного генерального штабу, а як мінімум – начальник Генштабу СРСР». Не отримавши згоди, Христюк сам повернувся в СРСР, де згодом був замордований в одному з концтаборів.

У березні 1939 р., перебуваючи у Хусті, Петрів отримав пропозицію прийняти командування Збройними Силами Карпатської України, але попри відмову, дав згоду допомагати в роботі штабу січовиків.

30 червня 1941 р., у Львові, після проголошення революційним крилом ОУН (Степана Бандери) Українського Уряду на чолі з Ярославом Стецьком, Всеволод Миколайович увійшов до складу цього уряду як військовий міністр.

Під час Другої світової війни брав участь у переговорах із нацистами щодо долі України та українців. Кілька разів отримував пропозиції очолити Українське Визвольне Військо (1943 р.) та Українську Національну Армію (1945 р.), але відмовлявся. Був одним із найближчих радників командувача Української Національної Армії Павла Шандрука.

З 1945 р. Всеволод Петрів перебував на еміграції у Західній Німеччині. Помер у таборі для переміщених осіб у Регенсбурзі 10 липня 1948 р. Похований в Аусбурзі.

***
Джерело: 
Експертний корпус
http://expcorp.org.ua/

3 Comments

48 shares

 

[coolzak]

Та я з Вами в тому згідна. Я при такому соціалізмі жила. При кацапському. Але була ще інша модель, н-д югославська і жити там було не аж так дуже погано. Там була приватна власність.

Ми теж хотіли у капіталізм і сьогодні можемо порівнювати позитивні і негативні сторони кожного ладу.

От Ви зі Львова. Які у нас були письменники, композитори, вчені і то за совка! Писали в щуфляду звісно, але то були величини. А зараз що? Ніхто нікуди не може пробитися через ту "приватну" власність.

Нагорі стільки "шуму", бо туди проліз тільки кримінал або камсамол.

Про репресії я в курсі, якщо шо, але вони були просто кацапські.

Так що фіфті-фіфті. Складно все.

 

Але повертаюсь ще до подій столітньої давнини. Петрушевич не був соціалістом, але теж подивився спочатку вбік Денікіна, а потім вбік більшовиків. Такі були обставини. Не мали ні сили, ні досвіду.

[/quote

Звідки я знаю хто що зараз пише в шуфляду?повно письменників і різних митців.Такмим нелегко пробитись завжди.і в Україні нема зараз вільноринкового капіталізму а суміш залишків соціалізму,феодалізму і пофігізму.

Щодо репресій то спочатку социки нищать класових форогів а як ті закінчуються то переходять на внутрішніх бо система нежиттєва і треба ворога якого винити в невдачах бо признати що соціалізм гі..о не можуть

Змінено 4 січня, 2019 користувачем coolzak

[Françoise]

 

 

Oleg Vyshniakov / Олег Вишняков

7 hrs · 

ПОДВИГ КРАЄЗНАВЦЯ

4 січня 1938 року у Новосибірську розстріляли 61-річного українського історика Миколу Омеляновича Макаренка. Що ж таке накоїв літній професор мистецтвознавства, фахівець з рунічного письма всесвітнього рівня? Для радянської влади він виявився занадто порядним, принциповим і мужнім українцем: Микола Макаренко відмовився підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Друзі, ви тільки збагніть усю абсурдність і недолугість цього приводу для цькування та цієї страти!

1934 року Микола Омелянович виявився єдиним членом державної комісії, хто сказав категоричне «ні!» більшовицькому вандалізму. Відтак його негайно арештовують «за участь у контрреволюційній антирадянській організації» та засилають на три роки до Казані. Коли цього виявилося замало, 1936-го його ув’язнюють удруге, засуджують «за участь у контрреволюційній групі» ще на три роки виправно-трудових робіт у Томській колонії № 2. А потім, уже втретє, учасника «кадетско-монархической контрреволюционной повстанческой организации «Союз спасения России» 15 грудня 1937 року арештовують і постановою «трійки» НКВС СРСР «пускають у расход» у тюрмі. Місце поховання невідоме.

Коли Миколу Омеляновича возили «по росіях», його дружина 56-річна Анастасія Сергіївна Федорова-Макаренко намагалася бути поряд. Вона залишила комфортну київську квартиру та поїхала жити десь поряд. До останнього свого подиху дружина Миколи Омеляновича була переконаною, що її чоловік не винен і оббивала пороги усіляких державних установ з проханням випустити його. Від неї приховували, що її «діда» вже давно нема серед живих. У квітні 1966 року 83-річна Анастасія Сергіївна звернулася до Томського управління КДБ з проханням переглянути справу М.О. Макаренка. Там вона довідалася, що коханого реабілітували. Посмертно. Читаючи довідку про реабілітацію чоловіка, жінка померла.

Так, Миколу Омеляновича Макаренка «виправдали». Його реабілітовано Постановами Верховного суду Татарської АРСР від 07.07.1960 та Томського обласного суду від 28.01.1965, Президією Верховної Ради СРСР від 16.01.1989. Та кому від того легше? Людину спаплюжили і знищили.

Микола Омелянович Макаренко народився 4 лютого 1877 року у селі Москалівці на Сумщині у багатодітній селянській родині. Залюбки навчався: початкова школа, Лохвицька гімназія, Центральне училище технічного малювання барона А. Штігліця, Петербурзький Археологічний інститут. Щоліта виїжджав на археологічні розкопки. Впродовж 17 років трудився кустосом в Ермітажі, тісно співпрацюючи з Імператорською Археологічною комісією. Тоді ж опублікував у часописі «Старые годы» понад 70 дописів.

Микола Омелянович Макаренко був щирим українцем, «бывший надворный советник Министерства народного просвещения» одним із перших зголосився до громадянства УНР. З 1918 року Микола Макаренко – в Києві, дійсний член Всеукраїнської академії наук (ВУАН), директор Музею мистецтв. Йому вдалося впорядкувати колекцію родини Ханенків, створити музейну бібліотеку, хоч тоді музеї були на самофінансуванні. Сам директор музею разом із дружиною, сином Ором (єдину дитину вчений назвав на честь Ора: в українській міфології прапредок слов'ян, батько родоначальника племені полян Кия, а також Щека, Хорива та Либіді; за іншою версією – найголовніший бог орачів, хліборобства, родючості за часів трипільської культури) та улюбленим бульдогом мешкали у кімнатці при музеї.

У 1924 році Микола Макаренко описав зібрання козацьких клейнодів Ермітажу і довів, що козацькі прапори мали переважно жовті та блакитні кольори. Після цього колекція прапорів «раптово зникла», а автора праці віддали під суд. Макаренкові закидали, що він заборгував платню за квартиру. Те, що «жалування» професор отримував рідко, нікого не обходило.

Згодом учений опікувався справами Роменського музею, склав реєстр пам’яток Полтавщини, вів археологічні дослідження Ольвії, пам’яток трипільської культури, Крейдищанського кургану на околиці Сум. Він увійшов до комісії з організації охорони та збереження Києво-Печерської лаври. При дослідженні Густинського монастиря сталося непоправне: 17-річний син Ор (за нез’ясованих обставин) втопився в річці Удаї, де він брав участь у археологічній експедиції батька.

Світове визнання Миколі Макаренку принесли розкопки могильника епохи неоліту на території розпочатого будівництва заводу «Азовсталь». Про ці роботи археолог 1933-го повідав у монографії «Маріупольський могильник».

У 1930-1931 роках Макаренко – професор Одеського художнього інституту. Про нього згадують як про бездоганно чесну і пряму людину, науковця, здатного захоплюватися певною темою до самозабуття, професора, чиї лекції студенти слухали в стані зачарування. Кажуть, характер Микола Омелянович мав непростий, ніколи не боявся відверто висловлювати свої думки і точку зору. Його давній друг, український митець монументального малярства, професор Одеського художнього інституту Максим Гронець говорив про нього: «Золота людина, але якась дитяча, наївна прямота не доведе його до добра».

Часи круто змінювалися. Спочатку було знищено духовенство – священиків і ченців. Під час лютого Голодомору в 1932-1933 роках у «кращі світи» пішли мільйони віруючих, але радянській владі цього було мало. Вона методично нищила в Україні церкви і монастирі. Насамперед це були споруди князівських часів та козацько-гетьманської доби. По всій Україні були зруйновані майже всі архітектурні українські шедеври. Під цей злочин більшовицький уряд намагався підвести науковий ґрунт. Була створена так звана «ліквідаційна комісія»…

Коли зруйнували Братський Богоявленський собор, останки гетьмана Сагайдачного вивезли на сміттєве звалище. Вночі троє вчених-археологів їх потайки перепоховали. Одним із тих сміливців, котрі віддали шану гетьману, був Микола Макаренко.

У 1934 році столицю Радянської України було переведено з Харкова до Києва. В центрі Києва планувалися архітектурні зміни. Потрібен був новий «урядовий радянський центр», і для цього було вирішено знести Софійський собор, Михайлівський монастир, Трьохсвятительську церкву. Згодом плани змінилися. Храм Софії «помилували», а на місці монастиря і Трьохсвятительської церкви постановили збудувати два палаци: Раднаркому і ЦК КП(б)У, а між ними спорудити велетенський пам’ятник Леніну. Такі варварські плани схвилювали свідомих українців, і в першу чергу інтелігенцію. Професор Макаренко рішуче виступив проти цих проектів, він надіслав телеграму Сталіну, в якій вказував на безглуздість подібних рішень. Був Макаренко і на аудієнції у Павла Постишева, який на той час керував Україною. Микола Омелянович намагався довести, що не можна руйнувати церковні святині, які за віки пережили усіляких зайд, але Постишев рішуче сказав: «Нет!» Коло замкнулося.

Коли Миколу Макаренка заарештували, він не мав богатирського здоров’я – був хворий на туберкульоз кісток обох ніг з великою зяючою раною, оголеною гомілковою кісткою і екземою на лівій нозі, він ледь пересувався за допомогою палиці. Апологети «світлого майбутнього» не дозволили йому дожити віку в натхненій праці задля України. Історик і археолог потрапив у несприятливі життєві умови, але не скорився. Тоді ходу знесиленого патріота України обірвала куля НКВС.

Люди з такими переконаннями не могли вижити в тих умовах і гинули в казематах злочинної влади.

Вічна пам'ять героїчному Миколі Омеляновичу Макаренку та мільйонам найвеликодушніших синів і доньок України, котрих підступно знищили за відданість Україні!

 

[Гість shpylka]

Френсі,  Ви  з  тими  матеріалами  пов язані  професійно, чи  це  хобі?

За  матеріали - велике  дякую.

Змінено 4 січня, 2019 користувачем shpylka

[Françoise]

Не пов'язана ніяк. Просто читаю, попадається. Що здається цікавим, кидаю тут

[Françoise]

 

 

Гайдамацька Січ

6 hrs · 

Цього дня, 6 січня, народився генерал-хорунжий Армії УНР Олексій Алмазов.

Легендарний полководець, один із будівничих української артилерії. 
Командир окремої кінно-гірської батареї Гайдамацького Коша Слобідської України військ Центральної Ради. 
/ Український інститут національної пам'яті

Командир Запорізького кінно-гірського гарматного дивізіону Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради, з яким брав участь в успішному наступі українського війська на Вапнярку, в боях за Кам’янець-Подільський, Шатаву, Дунаївці, Проскурів, Летичів, Вінницю, Київ.

Олексій Алмазов був серед тих сміливих і витривалих, які подалися у Зимовий похід в грудні 1919 року.

Більше про життєпис та бойовий шлях цієї непересічної постаті можете дізнатися зі статті співробітника Українського інституту національної пам'яті Павло Подобєд - http://bit.ly/2F4ngdn

 

 

[Françoise]

Греки з українським серцем Аркаса

160 років сповнилося від дня народження Миколи Аркаса та 95 – з часу виходу його праці «Історія України-Русі».

01.02.2013 | 02:03

Рід Аркасів, переселенців з окупованої Греції, в Україні представляють: Захар Аркас (1793-1866), син вчителя Чорноморської штурманської школи, відтак пройшов щаблі на службі у Чорноморському флоті, 1871-1881 – генерал-ад’ютант, адмірал флоту і портів, український історик і археолог, автор праць про грецькі колонії по берегах Чорного моря та історію Чорноморського флоту: «Описание Ираклийского полуострова и древностей его. История Херсонеса» (1879); «Сравнительная таблица эллинских поселений по Эвкслинскому Понту» та ін.; Микола Аркас (1852-1909), син Захара, учень приватної гімназії, студент Новоросійського університету (природознавче відділення), опанував теорію та композицію музики, практикував нею, захоплювався кобзарським мистецтвом, аматором брав участь у виставах Одеського нового театру (трупа М. Коцюбинського), культурно-освітній діяч, письменник, тривалий час служив у Чорноморському флоті, входив до апарату морського відомства (дійсний статський радник), 1881 – залишив службу, зайнявся господаркою у власному маєтку (с. Христофорівка й Богданівка на Херсонщині), фундатор народної школи з українською мовою викладання, один із засновників і незмінний голова «Просвіти» (Миколаїв), збирач українських пісень, дум, переказів. Завзятий яхтсмен, придбав крейсерську яхту (Великобританія) та присвоїв їй ім’я «Олеся».

Очолював яхт-клуб (Миколаїв), входив до складу Одеського та Санкт-Петербурзького – імператорського, влаштовував перегони яхт за маршрутом «Очаків-Миколаїв», дітей с. Богданівки запрошував на прогулянку яхтою, довкола с. Христофорівки висадив лісові насадження… Микола Аркас (1889-1938) – старший син Миколи, активіст аматорського театрального колективу (Миколаїв), навчався у кінному училищі, командир кінного ескадрону, дивізіону; з 1917 – в Українському війську, полковник, командир 2-го кінного Переяславського полку 2-ї Волинської дивізії (1918-1919), у складі кінної групи (1919) армії УНР брав участь у наступі на Одесу, генерал-хорунжий, учасник Першого Зимового походу, боїв армії УНР (1920). У часи інтернування Української армії в Польщі перебував у таборі, згодом перебрався у Галичину, працював актором і режисером театральних колективів (Станіслав, Коломия), директор Руського театру (1920) в Ужгороді, поставив вистави “Дай серцю волю – заведе в неволю» М. Кропивницького, «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Живий труп» Л. Толстого, в яких грав провідні ролі, написав кілька п’єс, похований у Хусті. Микола Аркас (*1898), брат попереднього, філолог-еллініст, педагог, з 1921 – у Чехословаччині, Франції, автор праць про грецьку колонізацію Північного Чорномор’я, переклав «Іліаду», автор спогадів «Родинна хроніка».

Домашня вчителька молодших членів родини Аркасів у потаємному щоденнику занотувала: «Как родители, так и дети, особенно старший сын (Микола –Н. Б.), большие патриоты, которые очень любят свою Малороссию и сильно ненавидят Петра Великого и всех, кто не ценит и не любит Малороссии». Отже, родинний ген пронизував всю душу, єство і життя Миколи, як і всіх членів родини Аркасів. Він написав поему “Гетьман Пилип Орлик” (1907), образ якого змалював в останньому пристанищі – у Салоніках (Греція). Став автором музики до текстового дуету «Не співай нам тепер, Бандуристе!», писав музику до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (тут його випередив М. Вербицький). Значний позитивний резонанс викликали у сучасників його лібрето та музика першої опери на шевченківський сюжет «Катерина», рукопис якої 5 років пролежав у цензурних відомствах Москви та Києва і лише 1897 р. побачив світ у Миколаєві за рахунок коштів автора. На обкладинці видання значилось прізвище Т. Шевченка, авторство лібрето і музики приховувалися криптонімом: «Н. А. …ъ», а зверху містилася присвята: «Любій, незабутній жінці моїй Лесі». Прем’єра опери відбулася 12 лютого 1899 р. у Москві (режисер М. Кропивницький). Влітку 1899 р. трупа М. Кропивницького дала 10 вистав «Катерини» у Києві. 14 березня 1900 р. у Миколаєві на виставі вперше побував її автор. Упродовж 5 років оперу «Катерина» вітали мешканці Мінська, Вільно, Катеринодара, Одеси, Маріуполя, Луцька, Львова, Варшави. Сценічне життя «Катерини» відновилося у 50- роках XX ст. (Вінницький музично-драматичний театр) та у 1989 р. у Київському театрі опери та балету, її поставили також у Дніпропетровському та Одеському театрах опери і балету. На жаль, крововилив у мозок, відтак параліч правої руки не дали змоги М. Аркасу далі музикувати. Хоча задуми були, однак, не судилося.

Не менш успішна муза супроводжувала Миколу Аркаса у науковій діяльності, зокрема, в опрацюванні історії України. Маючи кількатисячну бібліотеку з українознавчої проблематики, чисельну періодику, повсякчас поповнюючи їх, Микола Аркас встановив ділові стосунки із книгарнями, бібліотеками, видавництвами Києва, Петербурга, Одеси, Львова, ретельно вивчав документальні матеріали, друковані доробки професійних істориків, періодично отримував від них плідні консультації. Одним словом, все робив для того, щоби підготувати популярний рукопис з історії України, розрахований, насамперед, для домашніх потреб: навчання та виховання онука Миколи. 1908 р. світ побачила книга М. Аркаса «Історія України-Русі» (редактор Василь Доманицький (1877-1910), друкарня товариства «Общественная польза», Петербург). До речі, автор позичив для друку книги 10 тис. крб. під великі проценти. Деякі відгуки на працю: «Автором зроблено все, щоб зміст книги легко й хутко і надовго западав в голову читачеві – це й ілюстрації і, особливо, помітки на полях… «Історія» буде корисною для гімназій, учителів народних шкіл, а поки що для кожного українця… Вона будитиме свідомість у людей і підміцнюватиме вже свідомих інтелігентів і робітників” (А. Ніковський, бібліотекар, Одеса). «…Ваша книжечка після «Кобзаря» єсть найкорисніша. Вона розходиться добре, читається з великим інтересом, будить любов до свого краю, його минулого і пробуджує надії на будуще” (Є. Чикаленко, редактор газети «Рада»).

«Ви не дивіться, що дехто на Вас косо дивиться і шкварчить. Хай собі шкварчить, бо їх завидки беруть за Вас… Невже ж Ви не постерігаєте, як Вас усюди і всі люблять за Вашу історію? А як би вся ця біднота зустріла радо та прихильно «нову» та ще повнішу історію» (Б. Грінченко, укладач «Словаря української мови»). «Галичина бідна, книжок мало, але Вашу книжку цілували… Та сам той факт, що книжка Ваша так скоро, майже нечувано скоро (як на українські стосунки) розійшлася – хіба се не свідчить, що Ваша книга сподобалась, що вона потрібна» (Г. Хоткевич, Львів). «Історію» купували, читали; читали із захопленням і щиро дякували авторові за його книгу, надсилаючи до нього листи… Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній історії України, яка почувалася в широких колах нашого громадянства» (В. Біднов, історик).

Натомість чинна влада називала М. Аркаса «українофілом», піддавала перлюстрації його листування, при найменшій нагоді найсуворіше відчитувала, практикувала стосовно нього відверту або приховану систему «проволочок», цькувань та переслідувань. Очевидно, що книга М. Аркаса мала й певні хиби, окремі недоречності, помилки.

Зокрема, В. Липинський, історик-професіонал, знавець історії українського народу позитивно відгукнувся про мову та форму авторського викладу, його спокійний, об’єктивний літописний характер тону, своєрідний поділ матеріалу на періоди, дрібніші розділи, нарешті, виклад історії народу з великим почуттям любові до нього; «се почуття передається і читачеві, воно будить в нім національну свідомість та національну самоповагу». Одночасно рецензент зауважив, що у книжці мало та надто побіжно йдеться про соціальну еволюцію українського народу, історія України з кінця XVIII до початку XIXст. подано стисло, бракує єдиної концепції історії України, вельми часто вживається вислів: «що, мовляв, якби і т.п.», що в історії є недоречним, нарешті, автор беззастережно ставить поряд один з одним терміни «Україна» і «Галичина». І все таки більшість читацького загалу просили автора взятися за друге видання. Однак 1909 р. М.Аркас залишив цей світ, 1910 р. спочив у Бозі і редактор книги В. Доманицький. Втім, друге видання книги вийшло. На його обкладинці значилося: «Історія України-Русі з малюнками. Написав Микола Аркас. Друге видання. Краків. Накладом Ольги Аркасової (дружина автора – Н.Б.). 1912)».

На жаль, як відзначають професійні історики, текст книги був перероблений до невпізнання і за формою, і за змістом. Не пощастило також і з розповсюдженням праці. Частину тиражу затримали на таможні російсько-австрійського кордону. Решту вивезли до Львова, але тут уже поширювалася праця М. Грушевського «Ілюстрована історія України», тому книгу М. Аркаса притримали. У роки Першої світової війни її вивезли російські війська і по дорозі спалили. Події Української революції (1917-1920) знову затребували «Історію України-Русі» М. Аркаса. Тому 1918 р. її первісний текст перевидали у Петрограді, а видання, підготовлене до друку у Києві, вийшло у світ 1921 р. у Лейпцигу (Німеччина). 1947 р. книгу випустило у світ видавництво «Полтава» у Буенос-Айресі (Аргентина). Фототипічні видання цієї книги здійснило видавництво «Вища школа» (Київ) у 1990 і 1991 рр. тиражем 80 тис. прим. 1994 р. видавництво «Маяк» (Одеса) здійснило ще одне перевидання книги М. Аркаса «Історія України-Русі». Тут опублікована нова вступна стаття та коментар (348 позицій!) доктора історичних наук, професора В. Сарбея, матеріали якого, а також «Енциклопедії Українознавства» та книги О. Колянчука, М. Литвина,

К. Науменка «Генералітет українських визвольних змагань» (Львів, 1995) залучені до цієї публікації.

 

https://vgolos.com.ua/articles/greky-z-ukrayinskym-sertsem-arkasa_107899.html?fbclid=IwAR2MFTooUBNjRIcYe5x5ZHXZCzLiq-Khh2GFYa6WDPnTgSeHG_fAUeY2bZ0

 

 

 

 

 

 

 

[Гість shpylka]

Минулої  ночі  наткнулася  на  5-му  каналі  на  передачу  про  хор  Олександра  Кошиця  і  про  шлях  нашого  Щедрика  по  світу.

Власне  в  ці  січневі  дні  минає  100  років,  як  з  ініціативи  Симона  Петлюри  Щедрик  "рушив  у  дорогу"  з   дипломатичною  і  культурною  місією   до  Європи  і  Америки. 

На  початок  1919  року  УНР  не  визнавалася  у  світі  і  Україна  трактувалася  лише  як  російська  провінція.

Для  подолання  бар єру  Петлюра  вирішив  наспіх  сформувати  Українську  республіканську  капелу  на  чолі  з  Кошицем,  яка  мала  донести  світові  частинку  української  культури  і  переконати  світ,  що  Україна  не  Росія.

2  січня  1919  р.  Петлюрі  вдалося  вибити  з  мізерного  бюджету  УНР  досить  великі кошти  для  хору  і  відправити  його  в  дорогу.

Сам  Кошиць  писав,  що такого  зброду  у  нього  ніколи  не  було,  бо  хористів  збирали  повсюди  на  ходу.  Через  захоплення  кацапами  Києва,  хор  поїхав  до  Кам янця.  В  голоді  і  холоді  відбувалися  репетиції. 

В  березні  відбувся  перший  виступ  у  Станіславові.

А  далі  Прага.  На  вокзалі  до  хору  вчепилася  поліція,  бо  хористи  виглядали  як  бомжі:  з  старими  валізами,  часом  солдатськими  дерев яними,  клунками.  Посол  УНР  позичив  їм  гроші,  щоб  вбралися.  Але концерт  зробив  фурор.

В  Австрії,  Швейцарії  місцеві  кацапи  усіляко  намагалися  зірвати  виступи,  але  знову  ж  таки  шалений  успіх.  Те саме  було  і  у  Франції,  Бельгії,  Англії,  Нідерландах  і  Німеччині.

Наведені  були  хвалебні  цитати  різних  видатних  людей,  в  т. ч.  бельгійської  королеви.

Казали,  що  якщо  ваша країна  стане  такою  як  ваша  пісня,  то  будете  першими  у  Європі.

У 1921 році  "Щедрик"  вперше  прозвучав  у нью-йоркському  "Карнегі  Холі".

А  далі  відома  доля  Щедрика. 

Матеріал  про  Кошиця  і  капелу  є  в  неті. 

Ось  стаття  Тіни  Пересунько

https://lb.ua/culture/2016/09/06/344399_kulturna_diplomatiya_oleksandra.html

 

Культурна дипломатія Олександра Кошиця: тріумф української пісні в Америці (частина друга)  

 

«Ці слов'яни заволодіють майбутнім…» Відгук американської преси про українців стає ланцюговим продовженням європейської хвилі захоплень українською народною піснею, котру за дорученням керманича Української Народної Республіки Симона Петлюри повезла демонструвати за кордон Українська Республіканська Капела. В її репертуарі був і знаменитий «Щедрик». Вбачаючи за українським народом перспективи майбуття, чиказький оглядач видання «The Chicago Evening Post» ставить перед українцями лише одну умову – «коли знайдуть себе»...

Змінено 8 січня, 2019 користувачем shpylka