Françoise

Олимпийскую набережную в Сочи смыло штормом: на восстановление уйдут миллионы рублей Стихия сломала фонари, повредила кусты и велодорожки. Точный размер ущерба еще не успели подсчитать.Об этом пишут "Кавказ. Реалии", сообщает Цензор.НЕТ. К разрушению части олимпийской набережной привел сильный шторм в Имеретинской бухте. Набережная не впервые страдает от зимних штормов. Подобное произошло в январе прошлого года - тогда была разрушена часть берегоукрепительных сооружений. Восстановить поврежденный участок удалось лишь к лету за 140 миллионов рублей. По мнению специалистов, во всем виновата продолжающаяся деградация пляжей в этом районе. Причиной этого является решение построить морской порт в устье реки Мзымта. Именно он перекрыл выносы гальки на пляжи, утверждают журналисты. https://censor.net.ua/news/3105232/olimpiyiskuyu_naberejnuyu_v_sochi_smylo_shtormom_na_vosstanovlenie_uyidut_milliony_rubleyi

Гайдамацька Січ6 hrs · Цього дня, 6 січня, народився генерал-хорунжий Армії УНР Олексій Алмазов. Легендарний полководець, один із будівничих української артилерії. Командир окремої кінно-гірської батареї Гайдамацького Коша Слобідської України військ Центральної Ради. / Український інститут національної пам'яті Командир Запорізького кінно-гірського гарматного дивізіону Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради, з яким брав участь в успішному наступі українського війська на Вапнярку, в боях за Кам’янець-Подільський, Шатаву, Дунаївці, Проскурів, Летичів, Вінницю, Київ. Олексій Алмазов був серед тих сміливих і витривалих, які подалися у Зимовий похід в грудні 1919 року. Більше про життєпис та бойовий шлях цієї непересічної постаті можете дізнатися зі статті співробітника Українського інституту національної пам'яті Павло Подобєд - http://bit.ly/2F4ngdn

Дякую

Снаг такий, вологий. Напівсніг напівдощ. Я турист непосидючий але не "рюкзачний". І висота в мене лише у літаку. Ну так, на Камчатці "до угару" на вулкани підіймалася але на ті, що для "пересічного" посто з середньою спортивною формою. Гірську хворобу не відчувала бо на таких висотах просто ще не була. а вниз дивитися боюся, запаморочення

Метеозалежна

Я теж агностик. Звісно що дещо маю але так щоб спеціально не готую. Та й почуваюся не надто, знов там магнітні заворушення мабуть намутили

от і "чуднєнько"

яким є тим і кидаєтеся. Втім мені байдуже. Томос це добре

ні

Поки ви тут фігнею страждаєте (кидаєте один в одного лайном навіть у позитивній темі) можна було б чапліна потролити

Jacob Nakoyher 6 hrs Хех!

Эй, портяночные, стекломойные, растрепанные, мы уходим от вас 05.01.2019 Віктор Трегубов 1--- геть від москви, Россия, томос Victor TregubovСижу, пью рислинг, смотрю новости, и мне хорошо. Мне давно не было так хорошо. В такие моменты хочется тихо петь. Эй, портяночные, стекломойные, растрепанные, мы уходим от вас. От «самого лучшего советского» (образования? быта? шампанского?), от Лукашиных и Москвы, которая слезам не верит, от дедов морозов со снегурочками и олимпийских мишек. От донских и суворовых, от жуковых и маргеловых, от гусарских баллад и татарских распевов. От дидов, которые воевали, да не вывоевали, от эффективных менеджеров, принявших народ с сохой и оставивших с сохой, но уже в другом месте. От ваших тошнотных праздников и способов их празднования. От вашей попсы и от ваших «традиционных ценностей». Уходить будем долго, да. Но безвозвратно. Эй, попы с неухоженными бородами на плосковато-конопатых лицах, вы теперь у нас на правах вторженцев. И погладьте, наконец, подрясники. Мы никогда вас не забудем, потому что такое не забывается и забывать нельзя. Мы тщательнейше объясним детям, что с вами нужно делать, когда вы опять полезете. Винтовка уже не закопана в огороде, а стоит дома, в сейфе, тщательно смазывается, регулярно испытывается. Вы всегда останетесь в наших сердцах примером того, как не надо делать. Как не надо строить страну, что нельзя делать с культурой, как не стоит вести себя с соседями, во что не нужно превращать собственную историю, на что не должны быть похожа церковь и армия. Как не вести себя с собеседниками, как не обращаться с женщинами, как не воспитывать детей, как, наконец, не одеваться, чтобы не выглядеть посмешищем. Спасибо вам за все эти простые и поучительные примеры. Оставайтесь такими же, чтобы мы всегда имели их перед глазами. Живите в грязи и славьте ракеты, чешите величие и славьте вошьдя. А мы пошли. Нам будет сложно, мы будем спотыкаться, падать, отряхиваться, отмываться и идти вперед. Вперед – это от вас. Вперед всегда было от вас. Пойми мы это раньше, мы бы уже были много дальше, но увы. Лучше, впрочем, поздно, чем никогда. https://tverezo.info/post/83152?fbclid=IwAR0BtM-OjDn3SfszHMNGPBaAFi4C0gPWOPe5L7PSbrEG_8_aSFsi-eXtDVE

Не пов'язана ніяк. Просто читаю, попадається. Що здається цікавим, кидаю тут

Oleg Vyshniakov / Олег Вишняков 7 hrs · ПОДВИГ КРАЄЗНАВЦЯ 4 січня 1938 року у Новосибірську розстріляли 61-річного українського історика Миколу Омеляновича Макаренка. Що ж таке накоїв літній професор мистецтвознавства, фахівець з рунічного письма всесвітнього рівня? Для радянської влади він виявився занадто порядним, принциповим і мужнім українцем: Микола Макаренко відмовився підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря. Друзі, ви тільки збагніть усю абсурдність і недолугість цього приводу для цькування та цієї страти! 1934 року Микола Омелянович виявився єдиним членом державної комісії, хто сказав категоричне «ні!» більшовицькому вандалізму. Відтак його негайно арештовують «за участь у контрреволюційній антирадянській організації» та засилають на три роки до Казані. Коли цього виявилося замало, 1936-го його ув’язнюють удруге, засуджують «за участь у контрреволюційній групі» ще на три роки виправно-трудових робіт у Томській колонії № 2. А потім, уже втретє, учасника «кадетско-монархической контрреволюционной повстанческой организации «Союз спасения России» 15 грудня 1937 року арештовують і постановою «трійки» НКВС СРСР «пускають у расход» у тюрмі. Місце поховання невідоме. Коли Миколу Омеляновича возили «по росіях», його дружина 56-річна Анастасія Сергіївна Федорова-Макаренко намагалася бути поряд. Вона залишила комфортну київську квартиру та поїхала жити десь поряд. До останнього свого подиху дружина Миколи Омеляновича була переконаною, що її чоловік не винен і оббивала пороги усіляких державних установ з проханням випустити його. Від неї приховували, що її «діда» вже давно нема серед живих. У квітні 1966 року 83-річна Анастасія Сергіївна звернулася до Томського управління КДБ з проханням переглянути справу М.О. Макаренка. Там вона довідалася, що коханого реабілітували. Посмертно. Читаючи довідку про реабілітацію чоловіка, жінка померла. Так, Миколу Омеляновича Макаренка «виправдали». Його реабілітовано Постановами Верховного суду Татарської АРСР від 07.07.1960 та Томського обласного суду від 28.01.1965, Президією Верховної Ради СРСР від 16.01.1989. Та кому від того легше? Людину спаплюжили і знищили. Микола Омелянович Макаренко народився 4 лютого 1877 року у селі Москалівці на Сумщині у багатодітній селянській родині. Залюбки навчався: початкова школа, Лохвицька гімназія, Центральне училище технічного малювання барона А. Штігліця, Петербурзький Археологічний інститут. Щоліта виїжджав на археологічні розкопки. Впродовж 17 років трудився кустосом в Ермітажі, тісно співпрацюючи з Імператорською Археологічною комісією. Тоді ж опублікував у часописі «Старые годы» понад 70 дописів. Микола Омелянович Макаренко був щирим українцем, «бывший надворный советник Министерства народного просвещения» одним із перших зголосився до громадянства УНР. З 1918 року Микола Макаренко – в Києві, дійсний член Всеукраїнської академії наук (ВУАН), директор Музею мистецтв. Йому вдалося впорядкувати колекцію родини Ханенків, створити музейну бібліотеку, хоч тоді музеї були на самофінансуванні. Сам директор музею разом із дружиною, сином Ором (єдину дитину вчений назвав на честь Ора: в українській міфології прапредок слов'ян, батько родоначальника племені полян Кия, а також Щека, Хорива та Либіді; за іншою версією – найголовніший бог орачів, хліборобства, родючості за часів трипільської культури) та улюбленим бульдогом мешкали у кімнатці при музеї. У 1924 році Микола Макаренко описав зібрання козацьких клейнодів Ермітажу і довів, що козацькі прапори мали переважно жовті та блакитні кольори. Після цього колекція прапорів «раптово зникла», а автора праці віддали під суд. Макаренкові закидали, що він заборгував платню за квартиру. Те, що «жалування» професор отримував рідко, нікого не обходило. Згодом учений опікувався справами Роменського музею, склав реєстр пам’яток Полтавщини, вів археологічні дослідження Ольвії, пам’яток трипільської культури, Крейдищанського кургану на околиці Сум. Він увійшов до комісії з організації охорони та збереження Києво-Печерської лаври. При дослідженні Густинського монастиря сталося непоправне: 17-річний син Ор (за нез’ясованих обставин) втопився в річці Удаї, де він брав участь у археологічній експедиції батька. Світове визнання Миколі Макаренку принесли розкопки могильника епохи неоліту на території розпочатого будівництва заводу «Азовсталь». Про ці роботи археолог 1933-го повідав у монографії «Маріупольський могильник». У 1930-1931 роках Макаренко – професор Одеського художнього інституту. Про нього згадують як про бездоганно чесну і пряму людину, науковця, здатного захоплюватися певною темою до самозабуття, професора, чиї лекції студенти слухали в стані зачарування. Кажуть, характер Микола Омелянович мав непростий, ніколи не боявся відверто висловлювати свої думки і точку зору. Його давній друг, український митець монументального малярства, професор Одеського художнього інституту Максим Гронець говорив про нього: «Золота людина, але якась дитяча, наївна прямота не доведе його до добра». Часи круто змінювалися. Спочатку було знищено духовенство – священиків і ченців. Під час лютого Голодомору в 1932-1933 роках у «кращі світи» пішли мільйони віруючих, але радянській владі цього було мало. Вона методично нищила в Україні церкви і монастирі. Насамперед це були споруди князівських часів та козацько-гетьманської доби. По всій Україні були зруйновані майже всі архітектурні українські шедеври. Під цей злочин більшовицький уряд намагався підвести науковий ґрунт. Була створена так звана «ліквідаційна комісія»… Коли зруйнували Братський Богоявленський собор, останки гетьмана Сагайдачного вивезли на сміттєве звалище. Вночі троє вчених-археологів їх потайки перепоховали. Одним із тих сміливців, котрі віддали шану гетьману, був Микола Макаренко. У 1934 році столицю Радянської України було переведено з Харкова до Києва. В центрі Києва планувалися архітектурні зміни. Потрібен був новий «урядовий радянський центр», і для цього було вирішено знести Софійський собор, Михайлівський монастир, Трьохсвятительську церкву. Згодом плани змінилися. Храм Софії «помилували», а на місці монастиря і Трьохсвятительської церкви постановили збудувати два палаци: Раднаркому і ЦК КП(б)У, а між ними спорудити велетенський пам’ятник Леніну. Такі варварські плани схвилювали свідомих українців, і в першу чергу інтелігенцію. Професор Макаренко рішуче виступив проти цих проектів, він надіслав телеграму Сталіну, в якій вказував на безглуздість подібних рішень. Був Макаренко і на аудієнції у Павла Постишева, який на той час керував Україною. Микола Омелянович намагався довести, що не можна руйнувати церковні святині, які за віки пережили усіляких зайд, але Постишев рішуче сказав: «Нет!» Коло замкнулося. Коли Миколу Макаренка заарештували, він не мав богатирського здоров’я – був хворий на туберкульоз кісток обох ніг з великою зяючою раною, оголеною гомілковою кісткою і екземою на лівій нозі, він ледь пересувався за допомогою палиці. Апологети «світлого майбутнього» не дозволили йому дожити віку в натхненій праці задля України. Історик і археолог потрапив у несприятливі життєві умови, але не скорився. Тоді ходу знесиленого патріота України обірвала куля НКВС. Люди з такими переконаннями не могли вижити в тих умовах і гинули в казематах злочинної влади. Вічна пам'ять героїчному Миколі Омеляновичу Макаренку та мільйонам найвеликодушніших синів і доньок України, котрих підступно знищили за відданість Україні!

Гайдамацька СічYesterday at 19:51 · Цього дня, 136 років тому, народився Всеволод Петрів - генерал-хорунжий Армії УНР, командир 1-го Запорізького кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнка Армії УНР! *** 2 (14) січня 1883 р., у Києві, народився майбутній міністр Армії УНР Всеволод Петрів. Його прадід був вояком Карла XII, який під час Північної війни потрапив у полон до Петра І. Походячи з шведсько-норвезької родини, Петрів, як і його родичі по чоловічій лінії, став вояком. У 1900 р. він закінчив Київський кадетський корпус, у 1902 р. вище Павловське військове училище в Петербурзі. Під час навчання у Миколаївській військовій академії Генерального штабу був зарахований до корпусу старшин. Також він пройшов скорострільні та фахові фізкультурні курси і курси кавалерійської школи. Військова кар’єра Петріва розвивалася стрімко. Під час Першої світової війни Петрів обіймав посади старшого адьютанта 42-ї піхотної дивізії, штаб-офіцера для доручень при штабі ХХІV армійського корпусу (з 15 вересня 1914 р.), штаб-офіцера для доручень при штабі Х армійського корпусу (з 6 липня 1915 р.), в.о. начальника штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії (з 9 травня 1916 р.). У 1917 р. отримав звання полковника. Під час навчання Всеволоду Петріву потрапила до уваги книга для кадрових військових старшин «Ако з козаками проти Турков воевать». Прочитавши працю, він зробив для себе відкриття – козаки були питомо українською армією зі своїми власними особливостями та відмінностями від російської. Петрів почав глибше досліджувати це питання, публікуючи наукові статті та розвідки під псевдо «Варяг». Під час командування вишкільною ротою Всеволод помітив, що муштра тих, хто був родом з України чи Кавказу дуже повільна, бо вони погано володіли російською мовою. З власної ініціативи він розділив сотню на групи земляків і проводив тренування їхньою рідною мовою (солдат, який володів обома мовами, читав групі устав і перекладав його, пояснюючи). Коли в кінці вишколу відбулося змагання між сотнями, його рота посіла перше місце. Такий випадок трапився вперше в історії полку. Замість того, щоб відзначити, Петріву висловили догану за неправильну методику бойової підготовки солдат і заборонили в майбутньому ділити їх на мовні групи. Тоді вперше в свій бік він почув: «Мазепинець!». ***Революція 1917*** На момент початку революції 1917 р. Всеволод Петрів твердо виступив на боці українського народу. Історик Володимир Сергійчук у своїх дослідженнях зазначив, що за спогадами товаришів Петріва, саме в українському середовищі він знайшов те, чого так бракувало його лицарській натурі серед російського офіцерства: шляхетний романтизм, що спирався на традицію українського лицарства минулих століть і безмежну любов до України, яка в той час боролася за власну державність. Ще у часи царату Всеволод Петрів, на тлі зверхніх російських офіцерів (а тоді суворо заборонялися дружні відносини між старшинами та солдатами) попри свій високий ранг, завдяки щирості та справедливому ставленні до вояцтва, здобув серед них авторитет. Це був той рідкісний випадок у царській армії, коли солдати поважали і довіряли своєму командиру. Тож не дивно, що він один з перших дізнався від своїх солдат про лютневі події в Петрограді в 1917 р. У той час, коли рядовий склад ще терпів своїх командирів, але вже переставав за ними йти, Всеволод Петрів згуртував навколо себе вояків-українців та зініціював створення окремих українських частин у складі 3-го Сибірського корпусу. Коли до влади прийшли більшовики, почалося роззброєння частин. Щоб цього уникнути, окремі сотні і курені з’єдналися в український полк. Всеволод Петрів запропонував назвати його на честь Костя Гордієнка, кошового отамана Запорізької Січі, що у 1709 р. привів під Полтаву 8 тисяч козаків на підмогу Івану Мазепі та Карлу XII. Він відмовився бути командиром 7-ї Туркестанської дивізії і добровільно перейшов на становище рядового, бо вважав себе громадянином України, а без згоди її законного уряду не мав права займати посади в російській армії. Під загрозою роззброєння Гордієнківського полку Петрів погодився стати його командиром та повести до Києва, в розпорядження Центральної Ради. Цікава вийшла аналогія – нащадок полоненого шведського старшини стає командиром полку імені Костя Гордієнка через 208 років після тих подій. Перед смертю він сказав: «Я ще молодий, бо ж народився у 1917 році, коли постала українська держава». Далі був «Зимовий похід від Німана до Дніпра», що тривав з другої половини грудня 1917 до початку січня 1918 рр. Гордієнківці вирішили за будь-яку ціну дістатися Києва. Обставини були не з найкращих – в ряди з’єднань, де були українці, засилалися агітатори з посвідченнями Військового міністерства України, які розповідали деморалізаційні байки. Це призводило до мітингів серед вояків з гаслами «демобілізація і додому». Петрів був змушений видати демобілізаційний наказ, проте сам закликав виїжджати зі зброєю, щоб здавати її лише українській владі. Ну а тих, хто бажав повернутися в Україну як бойова частина під полковим ім’ям – закликав лишатися під українським бойовим прапором. Шлях довжиною 350 км пролягав дикими болотами Полісся, напівпустими селами, через сутички з більшовиками та в повній невідомості. Гордієнківці, єдині з усіх українізованих частин Західного і Північного фронту, у повному спорядженні пробилися в Україну. Під час цього походу вони організовували українську владу в околицях, брали під контроль склади зі зброєю та амуніцією, демобілізовували російські запільні частини. Час від часу до них доходили чутки, що Центральної Ради нібито вже не існує. Але Петрів рішучим «Вперед! А там видко буде» вирішував цю дилему. У Київ прибули під час більшовицького повстання на Арсеналі. ***Оборона Києва*** Потрапивши до Центральної Ради, Петрів зі своїми козаками не встигли наслухатися політиків, мусили відразу долучитися до вуличних боїв з більшовиками. Михайло Грушевський, глянувши на повну бойову готовність гордієнківців, гукнув зі сходів: «Почекайте, хлопці, бо кров потече!». На що йому якийсь козак відповів: «Не вода, батьку». Вступ навіть передового авангарду Гордієнківського полку у київські бої 30 січня 1918 р. був вирішальним для оборони завоювань української революції. Група Петріва пробилася до Січових Стрільців, що були в облозі в Центральній пошті, разом вони витримали всі ворожі атаки. Спільно з куренем полку ім. П. Полуботка атакували червоних з боку Хрещатика і примусили ворога перейти до оборони. У центрі Києва 1 лютого бої тривали, більшовики почали відступ на Поділ. Саме в цей час до Києва підійшли загони Муравйова (8 500 солдат, 48 гармат). За здобуття міста Муравйов обіцяв кожному бійцю по 100 рублів, одяг та взуття. Перед наступом він кинув гасло: «Дайош Кієв! Смєрть центральной раде і єя защітнікам!». Почався обстріл з більшовицьких гармат, Петріву стало зрозуміло, що потрібно готуватися до організованого відступу. На Печерську доводилося ліквідовувати різні банди, що тікали в бік Лаври, до Видубицького монастиря. Ченці приймали та переховували червоних росіян. 9 лютого українські війська залишили Київ, уряд виїхав до Житомира, а більшовики влаштували червоний терор. Того ж дня у Брест-Литовському була підписана угода між українською делегацією та Центральними державами. На основі залишків полку ім. К. Гордієнка, був сформований 3-й Запорізький курінь, до якого увійшли рештки деморалізованих полків ім. Грушевського та «Вільної України». Після здобуття Києва у березні 1918 р. він був розгорнутий у 1-й Запорізький ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків, що входив у Запорізький корпус Армії УНР За словами дослідника Володимира Сергійчука, історія гордієнківців – це й бойова біографія полковника Петріва. Саме цей полк першим вступає до Києва, здобуває Лубни, Полтаву, Хорол. У кожному районі до них додавалися сотні добровольців, часом долучалися й повстанські з’єднання (у Полтаві – полк червоного козацтва). На той час гордієнківці привертали увагу німців новенькими довгими черкесками на український зразок та чубами. На початку квітня, коли полковник Армії УНР Петро Болбочан розгорнув наступ на Харків, запорізькі частини на чолі з Всеволодом Петрівом рушили в напрямку Костянтинград – Лозова. Вони мали перекрити більшовикам шлях на Крим та Донбас. 4 квітня 1918 р. під командуванням полковника Петріва було здобуто Карлівку, потім Лозову, звідти його частини вирушили в бік Слов’янська. ***Кримська операція 1918**" У квітні 1918 р. окрема бойова група на чолі з полковником Петром Болбочаном вирушила до Криму. До її складу увійшов і Гайдамацький кінний полк імені К. Гордієнка на чолі з Петрівом. 16 квітня кримська група зайняла Олександрівськ над Дніпром. Далі двома з’єднаннями зайняли Мелітополь і взявши Сиваш почали наступ на Джанкой та Сімферополь. Гордієнківці пішли на Бахчисарай. Так відбувалася славетна операція зі звільнення підрозділами української армії Криму від більшовиків. Коли німці почали вимагати виведення українських військ з Криму, було вирішено не відступати без наказу уряду і раптом що – воювати з німцями. І доки піші частини Запорізького полку були затримані в Сімферополі військами генерала фон Коша, гордієнківці дійшли з боями до південного узбережжя Криму. У Гордієнківському полку було сформовано Татарський кінний чамбул і Турецьку пішу сотню з полонених турків. Із татарським курултаєм було домовлено про формування магометанських частин і співпрацю проти більшовиків та німців. Більше того, Петрів почав переговори з українською частиною Севастопольської залоги і Чорноморського флоту про перехід на українську службу (українські прапори були підняті на Чорноморському флоті 29 квітня 1918 р.). У цей час від уряду надійшов наказ повертатися, в Києві відбувся гетьманський переворот. Німці хотіли вивести гордієнківців, роззброївши. Але після розмови Петріва з німецьким генералом, останній погодився, щоб українські війська вийшли самі. Під час Гетьманату Павла Скоропадського на Петріва почалися доноси і звинувачення у більшовизмі. Його викликали до Києва, затримали і навіть взяли підписку про невиїзд. Він опинився без засобів для життя. Змушений був продати свого коня, з яким відбув Першу світову війну та Кримський похід. Відмовлявся від пропозицій високих посад в білих російських арміях. Через знайомих він звільнився з-під арешту, трохи побув командиром 12-ї піхотної дивізії у Лубнах. Принагідно по два-три дні у тиждень Петрів працював у Головній Управі Воєнних Шкіл без зарахування до штату. В останні тижні Гетьманату відмовився від посади Головного Коменданта Лівобережної України з диктаторськими повноваженнями. Далі була Мотовилівка та прихід до влади Директорії. ***Військовий міністр Армії УНР*** На початку 1919 р. командування Армії УНР призначає Всеволода Петріва командувачем Волинської групи (одночасно він був начальником Житомирської військово-юнацької школи), що брала участь у багатьох боях проти більшовиків, зокрема в районі Кам’янця-Подільського. За характеристикою відомих воєначальників того часу Петрів був «хоробрим, вдало керував своїми частинами, був для вояків зразком, прикладом відваги у боях, здібний, працездатний, творчий». З липня по листопад 1919 р. він обіймав посаду військового міністра УНР. Це був дуже складний час. Після видатної перемоги об’єднаних українських армій – зайняття 31 серпня Києва, був відступ, в місті лишилися сили білих росіян. Українські війська опинилися затиснутими у «трикутнику смерті». Цей час Петрів назвав місяцем «трагічних подій, героїчних рішень, відважних чинів та катастрофічних помилок». З листопада 1919 р. Всеволод Петрів, як заступник військового міністра УНР, був направлений до Варшави. Через це не брав участі в Першому Зимовому поході, проте був одним з тих, хто планував похід. Він став одним з архітекторів цієї видатної бойової операції. У Польщі Петрів працював над відродженням українського Генерального штабу, який і очолював з квітня по червень 1920 р. У тому ж році він інспектував піхоту Армії УНР. Восени 1920 р. отримав звання генерал-хорунжого Армії УНР. І коли уряд УНР залишив Кам’янець, він став начальником залоги цього міста, був останнім генералом, що відступив з останньої української столиці революційної доби. Наприкінці 1920 р., під час інтернування українських військ до Польщі, Петріву висунули вимогу – здати й шаблю, з якою він воював ще з періоду Першої світової. Це була особиста зброя, що слугувала ознакою «модерної лицаркости» – шабля була оправлена в сріблі, з емблемою у вигляді голови вовка. Виготовила її родина кавказців, що загинула під час революції, разом з ними зникло і мистецтво такого кування. Тож під час спроби вилучення, Петрів не роздумуючи вихопив шаблю і зламав її об коліно, викинувши через вікно. У 1921 р. Всеволод Петрів був призначений начальником Генерального штабу, керував українськими спецслужбами – розвідкою та контррозвідкою. У 1922 р. за власним бажанням звільнився у запас, перебував у резерві Головного Командування Армії УНР, займався військовою історією України. Восени 1923 р., через складні матеріальні умови, подав рапорт про звільнення з військової служби. Наукові здобутки, еміграція У період еміграції колишній військовий міністр УНР жив у Чехо-словаччині та активно займався педагогічною діяльністю. Після роботи в Українській державній гімназії в Хусті, він читав лекції в Українському високому педагогічному інституті у Празі, був професором Української реальної гімназії у Моджарах, протягом 1922 – 1923 рр. викладав військову історію на курсах старшин УНР у Каліші. У 30-х роках окрім страшенно величезної кількості вузькоспеціальних розвідок він написав «Воєнне теренознавство» та «Оборону держави». В яких червоною лінією читалося між рядків його переконання: «Тільки належне ставлення до української збройної сили дасть можливість використати її на користь рідного народу». Крім активної громадської діяльності Петрів майстерно проводив мілітарні ігри: вирішення тактичних задач на військових мапах. Під час гри відтворювалася картина правдивого бою на фронті. На думку одного з військовиків, український генерал Петрів проводив такі ігри значно майстерніше ніж генерал Брусилов. У еміграції Всеволод Петрів став організатором молодіжного руху, засновував спортивні організації у Чехо-Словаччині. Був кошовим української «Січі» в Подєбрадах. Готував українських фізкультурників до участі в Другій Робітничій Олімпіаді. З 1928 по 1933 рр. він ніс січовий стяг на чолі спортивних делегацій, у яких брали участь українці. У той еміграційний період до нього навіть завітав Павло Христюк, колишній член Центральної Ради. Агітував приїхати до окупованої більшовиками України. «Я б повернувся, при умові максимум – як писар українського самостійного генерального штабу, а як мінімум – начальник Генштабу СРСР». Не отримавши згоди, Христюк сам повернувся в СРСР, де згодом був замордований в одному з концтаборів. У березні 1939 р., перебуваючи у Хусті, Петрів отримав пропозицію прийняти командування Збройними Силами Карпатської України, але попри відмову, дав згоду допомагати в роботі штабу січовиків. 30 червня 1941 р., у Львові, після проголошення революційним крилом ОУН (Степана Бандери) Українського Уряду на чолі з Ярославом Стецьком, Всеволод Миколайович увійшов до складу цього уряду як військовий міністр. Під час Другої світової війни брав участь у переговорах із нацистами щодо долі України та українців. Кілька разів отримував пропозиції очолити Українське Визвольне Військо (1943 р.) та Українську Національну Армію (1945 р.), але відмовлявся. Був одним із найближчих радників командувача Української Національної Армії Павла Шандрука. З 1945 р. Всеволод Петрів перебував на еміграції у Західній Німеччині. Помер у таборі для переміщених осіб у Регенсбурзі 10 липня 1948 р. Похований в Аусбурзі. *** Джерело: Експертний корпус http://expcorp.org.ua/ 3 Comments48 shares

"страна совєтов"(с)

Ірина Волос2 January 2018 · У цей день, 2 січня, в 1938 році за вироком радянської влади, яку представляла «особлива трійка» при управлінні НКВС по Кам'янець-Подільській області, був розстріляний К̲о̲с̲с̲а̲к̲ ̲М̲и̲х̲а̲й̲л̲о̲ ̲А̲н̲д̲р̲і̲й̲о̲в̲и̲ч̲ — український композитор доби «Розстріляного Відродження», диригент, музикознавець, музичний педагог. Народився Михайло Андрійович 8 квітня 1874 р. в селі Горішня Вигнанка біля Чорткова. Був найстаршим із шести дітей в сім'ї. Батько був дяком, самодіяльним диригентом хору. Всі його діти змалку опанували музичну грамоту, співали в хорі, яким керував тато. 18-річний Михайло, закінчивши чотири класи гімназії в Бучачі, 1892 р. став студентом Львівської консерваторії, де проходив курс диригування, гармонії та інструментовки. Одночасно, у 1893-1896 рр., він працював хормейстером Театру оперети Мишковського в Галичині й Польщі. Закінчивши 1896 р. консерваторію, Михайло Андрійович перейшов на роботу в Народний театр товариства «Руська бесіда» (з 1915 р. - «Українська бесіда»). Згодом композитор Кирило Стеценко писав про Коссака: «Диригує досить гарно, оркестр веде дуже талановито: нюансує розумно й артистично. Під його диригуванням у Галичині йдуть такі речі, що не кожен із наших диригентів й справився б з ними: опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Фауст», «Продана наречена» і т.ін.». Михайло Коссак не тільки диригував, а й писав музику. Серед його творів «Український марш» для оркестру, в’язанки народних пісень для струнного оркестру «Що краще?» та «Зоря», музика до вистав «Вій», «Циганка Аза», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Лісова пісня». Пробував він себе і як співак. Так, 1912 р. фірма «Грамофон» записала комічні куплети «Подорож Ронбулі до Америки» та «Враження Ронбулі в Америці», які Коссак виконав у супроводі оркестру. А ще Михайло Андрійович працював як педагог із вокалу й музики драматичної студії при театрі. Серед його учнів були брат Василь і сестра Катерина, які теж увійшли в історію українського мистецтва як талановиті співаки й актори. Сестру, Катерину Рубчакову, на сцені називали галицькою Марією Заньковецькою, а у співі - Соломією Крушельницькою. Трупа театру, в якій працював Коссак, постійно гастролювала. 1902 р. вона завітала до Кам’янця-Подільського. Успіх перевершив усі сподівання. Удруге і вже назавжди Михайло Коссак потрапив до Кам’янця 1921 р. Він переїхав до міста над Смотричем із новою сім’єю. Деякий час був диригентом у місцевому театрі, одночасно працював учителем співів і музики в музичній школі. У лютому 1925 р. Михайла Андрійовича призначили асистентом (або, як тоді казали, викладачем другої групи) Кам’янець-Подільського ІНО. В інституті він завідував лабораторією музично-вокального мистецтва. Не забував Коссак і про композиторську діяльність: до восьмої річниці створення ІНО написав кантату. Сім’я Коссаків не могла похвастатися належним побутом: Михайло Андрійович довго не міг отримати квартири й мешкав у неопалюваному інститутському флігелі. Нові неприємності почалися 1932 р. Через півроку після надання доцентської ставки його демонстративно перевели в асистенти, а після намагання встановити справедливість узагалі звільнили з інституту. 1933 р. слідчий домагався від Коссака зізнання, що колишній ректор ІНО Володимир Геринович вимагав від Михайла Андрійовича якнайбільше виучувати з хором заборонених українських пісень. Цього разу обійшлося без прикростей. Тож 1 грудня 1934 р. Коссак поновив роботу в інституті, який тоді вже був педагогічним, як керівник хорового та симфонічного гуртків. Проте праця у виші виявилася недовгою. Улітку 1935 р. інститут закрили, його студентів перевели до інших вишів. Михайло Андрійович став піаністом-акомпаніатором у кінотеатрі (нині тут розмістився районний центр національної культури й мистецтв «Розмай»). Дружина влаштувалася санітаркою в міській лікарні. Син Ярослав навчався в школі. 26 грудня 1937 р. Михайла Коссака заарештували. Його спробували звинуватити в участі в міфічній УВО (Українській військовій організації). Урешті всі звинувачення звелися до репертуару керованих ним хорів і гуртків, до того, що він зі студентами замість революційних вивчав українські націоналістичні пісні. Уже 30 грудня «особлива трійка» засудила М. Коссака до розстрілу. Вирок було виконано негайно - 2 січня 1938 року. Поховано Михайла Андрійовича на території хутора Загальського в загальній могилі (в наш час поблизу цього місця розмістилися нові корпуси консервного заводу). 10 липня 1989 р. прокурор Хмельницької області зробив висновок, що показання свідків у справі Коссака записано загальними, неконкретними фразами, тому жодних підстав притягнути Михайла Андрійовича до кримінальної відповідальності не було. (джерело інформації - http://podolyanin.com.ua/history/7205/) Ми пам'ятаємо...

Якщо серйозно, від совку лишилася звичка давати поради там, де їх ніхто не питає. Причому це звичка "надрегіональна". Я саме з неї більш за всі сміюся тут, читаючи місцевих "пронь прокопівн" які вважають себе блакитною кров'ю бо перебралися до Польщі трохи раніше за інших. Ті, хто "поїхав від совку" самі його з собою й потягли

брррррр (я про температуру єслі шо)

З Новим Роком !

За Іронією не сумую, олів'є взагалі не люблю. Але коли читаю у польських групах "я поїхав від совку а тут приперлися та святкують новий рік" то реально давишся зі сміху. Борцуни з новим роком бльо....

щось таке... дискомфорт

Якось я це пропустила. Стареньке але шедеврально https://www.youtube.com/watch?v=hGNCppxnjAA

ОХОТУ НА УКРОВ ЗАКОНЧИЛ: На Донбассе Убит “Легендарный” Командир Боевиков “ЛНР” Из Росси ​На Донбассе убит очередной российский “доброволец”, который воевал в составе террористов и имел позывной “Пластун”. Об этом пишут осведомленные пользователи социальных сетей со ссылкой на данные самих боевиков. Стало известно, что “Пластун” являлся командиром боевого подразделения, уничтоженного зимой 2016 года террориста Бэтмэна. Его сослужвец из “ЛНР”, Евгений Сергеев, опубликовал эмоциональные воспоминания о первой встрече с террористом, который умер на Донбассе “не за Луганск, а за Россию”. При этом пользователи социальных сетей высмеяли боевика за позорную подробность о том, что российский доброволец, приехав в Украину защищать луганщину, даже не знал о том, что такое на самом деле “Ворошиловград”. https://korespondenr24.blogspot.com/2017/04/blog-post_802.html?m=1&fbclid=IwAR02VCct9-hGGmV9zuybSkWg6aS5c8niv1A_Hvf5DHj-aWr2w1t3Ylqpnu8 p.,s. відкрийте лінк, помилуйтеся на ту пику

Як би там не було а Томос це правильно