Збігнев Буяк. На Майдані

[Power]

27 липня 2014 року. На одному з чисельних блокпостів між Ізюмом і Краматорськом нацгвардієць на пості питає мене  - “а Майдан в Києві ще стоїть?” Я кажу – “стоїть”. “Ой, слава богу! – каже військовий. – А то, якщо не буде кому прочищати мізки владі – нам тут кінець”. - Передмова від перекладача.

Якщо ми захочемо зустрітися з лідерами Майдану, то чекає нас багато зустрічей. Одного лідера нема і не буде. Нема навіть одного центру ухвалення рішень. Майдан діє як багато мереж різних людей і центрів координації та інформації. Важливою є функція авторитетних осіб, які координують людей на барикадах під час боїв, забезпечують вирішення спільних проблем, включно з пошуками засобів фінансування. Важливою є відданість ідеї, вміння говорити та переконувати людей.

З суботи, 7 червня на Майдані стоїть нова сцена. То нарешті їх власна сцена, лідерів Майдану. Доступ до неї вже не організовує Батьківщина чи УДАР. Обмеження доступу до сцени було проблемою останніх місяців до виборів. Політики, напевно, сподівалися, що Майдан без сцени закінчиться, як політична сила. Не закінчився. Демонтаж старої сцени став каталізатором. Об’єдналися кілька підприємців, зібрали гроші і закупили потрібне обладнання та саму сцену. Зараз на ній немає партійних символів і вже не буде.

Майдан змінився, приводиться до ладу, культивує пам’ять про загиблих з Небесної Сотні, хоче стати естетичним і хоче моніторити владні структури. Серед лідерів є люди освічені (які отримали освіту як в Україні, так і за кордоном), люди, які знаються на праці в державному управлінні, які працювали за кордоном. Вони впевнені, що без Майдану не станеться жодних реальних реформ.

Я намагаюся зрозуміти звідки, походить напруга і розбіжності (в ставленні до Майдану – НЗ). Київська інтелігенція, яка підтримувала Майдан і сама була на барикадах, зараз налаштована до Майдану критично чи навіть вороже. Про людей з Майдану багато хто каже, що вони вже не ті, що взимку, про поточний Майдан висловлюються з презирством. Я знаю той синдром з досвіду Солідарності.

Після перемоги на виборах 4 червня 1989 року я спостерігав швидку маргіналізацію Солідарності. Ще пару місяців вона служила як парасолька для реформ. Але після того, як вичерпала свої сили і вплив на суспільну думку, стала всього лише однією з профспілок. А ефективний і глибокий процес реформ потребую безперервної політичної підтримки від організації чи руху, який виборов ті реформи.

Майдан то зараз найкраще і по суті єдине місце для громадських дебатів про проблеми України, про необхідні реформи, і при тому єдине місце суспільного нагляду над владним апаратом. Можливо, саме остання функція так сильно муляє очі. «Революціонери» посідають нові офіси та стають істеблішментом. І виявляється, що ніхто, навіть найсвітліші революціонери та прихильники громадянського суспільства, не люблять бути контрольованими. Вони намагаються послабити не тільки рух, що виносить їх до влади, а і кожну інституцію, організацію, газету чи телеканал, які пробують їх контролювати.

Важче зрозуміти інтелектуальне середовище, яке критикує владу, але при тому також відмовляє в підтримці Майдану і не визнає його. Може то ефект конкуренції?  Це, зрештою, світ інтелекту, який цілком природньо приписує собі роль критика всього, що робиться в суспільній сфері. Однак, існування Солідарності чи Майдану доводить, що саме в них, допоки вони діють, існує джерело суспільної критики. Саме там, поки вони існують, нові ідеї, думки та критика мають реальний вплив.

Якщо час боротьби з тираном, з авторитарною владою сприяє спільним діям, то після перемоги настає відчайдушна боротьба за «панування над душами» в державі. До такої боротьби стають не тільки інтелектуали. До неї долучаються великі маси ідеологів, релігійні лідери (церкви) і візіонери. Це, очевидно, дуже позитивне явище. Так постає свобода.

Втім поганим в цьому процесі є те, що ця боротьба починається від знищення «конкурента», який недавно сам був джерелом цієї свободи. Це «джерело» має колосальну перевагу над іншими авторитетами. І тому ідея його знищення є раціональною. Однак така раціональність є інтелектуально примітивною і призводить до того, що замість відкритих дебатів в публічній сфері, протиріччя заливаються під асфальт.

Президент Порошенко на Майдан не прибув і не поклав квітів на жалобних пам’ятках Небесної Сотні. Це помилка. Я вважаю, що Майдан залишається єдиним джерелом політичної сили, здатної до глибоких реформ в Україні. Якщо Президент хоче бути реформатором, то без Майдану жодних глибоких реформ він не зробить. Київська інтелігенція вважає, що для реформ вистачить гарних законів. Але на щастя є і такі люди, що наголошують на тому, що за більше ніж двадцять років ухвалювалися нові, кращі закони, і нічого з цього доброго не вийшло.

Де я бачу шанс і при тому суттєві проблеми для реформ?

Козацький індивідуалізм є сильним і глибоким. Він побудований на відповідальності за родину, найближчих сусідів та за себе. З таким індивідуалізмом можна думати про побудову «держави мінімум». Я вважаю, що Україна зараз приречена до побудови системи влади і управління та суспільної структури якраз в такій формі. Нажаль, та індивідуалістична культура, засадничим елементом якої є особиста чесність, не є стійкою до впливів суспільних технологій медійних маніпуляцій, до шахрайства, до використання адміністративних повноважень для приватних цілей. Вільний і чесний козак ніколи не будував системи контролю і нагляду над апаратом влади. В цьому козак був анархістом. І єдиним інструментом нагляду в нього був Майдан (Віче – НЗ) . Прибували козаки на нього восени після закінчення робіт в полі, підтверджували повноваження отамана, або, якщо треба, відставляли отамана, обирали нового, і поверталися до себе. З такою традицією громадяни не отримували знань про побудову інституцій контролю за владою, а влада не могла погодитися з тим, щоби попри традиції така суспільна контрольна інституція з’явилася.

http://maidanua.org/2014/07/zbihnev-buyak-na-majdani/