Дацюкістам втикати

[mick]

Тсячи долбоёбов против миллионов, кто вообще не в курсе,сто такой Пономарь 

 

Это правда. Однако ж в сравнении с Дацюком...

[Citizen UA]

Это правда. Однако ж в сравнении с Дацюком...

 

Ну так я же и говорю, что очень плохо что его не выпускают на широкую аудиторию с такими интервью. 

[mick]

Ну так я же и говорю, что очень плохо что его не выпускают на широкую аудиторию с такими интервью. 

 

Так его и не выпустят. Зачем это хозяевам страны и каналов???

Кстати, вчера или позавчера он был на 112-м. Там его расспрашивали о погоде - и отклоняться от темы не давали.

Он встал и ушел - достало.

[Citizen UA]

Так его и не выпустят. Зачем это хозяевам страны и каналов???

Кстати, вчера или позавчера он был на 112-м. Там его расспрашивали о погоде - и отклоняться от темы не давали.

Он встал и ушел - достало.

 

Я в курсе

[Гість paraskaa-W]

спасибо, послушаем

а то я серьезно только Горбулина воспринимаю

невзирая на

[Гість paraskaa-W]

а что он так часто Юльку поминает?

кагбе хвалит

[Citizen UA]

а что он так часто Юльку поминает?

кагбе хвалит

 

Тимоху он привел, как пример того, что оппе приходится брать на себя функции власти по причине полной ее импотенции и запаздывании в решении накопившихся проблем

[Гість paraskaa-W]

в общем, ничего нового не услышала

[Citizen UA]

в общем, ничего нового не услышала

 

Так у нас же все по-старому, каких новостей ты ждешь? Просто никто с экрана так точно не формулирует текущий пипец, в котором оказалась Украина, и его причины. Для меня, например, оказалось новостью его мысль о неизбежности сползания режима Поросяты к диктатуре. А Горбулин, кста, не блещет новизной и свежестью мысли. Возраст...

Змінено 9 лютого, 2017 користувачем Citizen UA

[Гість paraskaa-W]

тю

тоже мне бином ньютона

если ты подгребаешь бизнес и финпотоки, рано или поздно тебе понадобятся преданные силовики, сми,законотворцы и все остальные

а это оно самое и есть

фио и должность главного при этом может быть любой - премьер,канцлер,президент,порошенко,тимошенко, саркози...

им противостоит только общество

иногда в балаклавах и с шинами

[Citizen UA]

тю

тоже мне бином ньютона

если ты подгребаешь бизнес и финпотоки, рано или поздно тебе понадобятся преданные силовики, сми,законотворцы и все остальные

а это оно самое и есть

фио и должность главного при этом может быть любой - премьер,канцлер,президент,порошенко,тимошенко, саркози...

им противостоит только общество

иногда в балаклавах и с шинами

 

Преданные силовики и законотворцы были и у Кучмы 2 срока, но это не привело к диктатуре. Почему?

[Спартак]

Преданные силовики и законотворцы были и у Кучмы 2 срока, но это не привело к диктатуре. Почему?

 

Бо Кучма мислив в категоріях радянської еліти: передача влади спадкоємцю і т.п. тобто стратегічно (принаймі в другий термін). Тікати закордон - це фішка суто сучасних українських одноденок, для старих партійців це просто в голові не вкладалось.

 

Крім того Кучма був політично незрівнянно сильніша фігура за Пороха - це він створив олігархів, а не вони його.

Змінено 9 лютого, 2017 користувачем Спартак

[Citizen UA]

АНТИНАРОДНИЙ РЕЖИМ

 

Вже вкотре в Україні створено антинародний режим. Український правлячий клас не здатний перебувати навіть у позірній солідарності з українською громадою чи хоча б приховувати власну нелюдську зажерливість довше трьох років.

Цей політичний цикл з дивною послідовністю постійно відтворюється в Україні. Політичний режим вибудовується і відсторонюється від народної підтримки протягом трьох років вже вкотре в сучасній історії України.

Водночас констатація "антинародного режиму" це лише експертна оцінка. І як свідчить знову ж таки сучасна історія, від експертної констатації до загальнонародного протесту має пройти деякий час (місяці, але не роки).

Три експертних консенсуси

З моменту контрреволюційного перевороту в квітні 2016-го року, ми мали різний стан суспільства: розгубленість, депресію, спробу млявих протестів з апеляцією до влади на річницю початку Революції Гідності та вже спробу прямого протистояння з владою зараз до річниці піку Революції Гідності.

Відтак і настрої експертів теж змінювалися. За цей час відбулося три потужні синхронізації експертних позицій, які дозволили і суспільству переходити від одного емоційного стану до іншого. Ці синхронізації можна розглядати як експертні консенсуси, що виникали поза мейнстримом владного дискурсу в олігархічних ЗМІ.

Перший експертний консенсус виник протягом першої половини 2016-го року щодо мінського процесу. Влітку 2016-го року експерти почали шукати інші формати діалогу "Захід-Україна-Росія", відмінні від "мінського формату".

Влада продовжувала наполягати, що "альтернативи мінському процесу немає", і це був перший розкол між владою та експертами. Влада обстоювала "мінські домовленості" як елемент українського олігархічного консенсусу, захищаючи його примусом Заходу та загрозою посилення війни з Росією, а експертний консенсус виходив з розуміння громадянської позиції та інтересів всього суспільства України.

Всі експертні інновації та можливі нові підходи до зміни мінського формату були владою проігноровані. Причому влада постійно посилалася на слабкість української позиції та тиск Заходу. Водночас посилювати українську позицію влада не бажала.

Цей експертний консенсус не зміг перерости в громадський консенсус і стимулювати достатньо громадської активності для протесту проти влади. Млявий протест з апеляцією до влади на річницю початку Революції Гідності показав, що суспільство ще не вийшло зі стану соціальної депресії та апатії.

Другий експертний консенсус був наслідком першого і приводом до нього стала сумнозвісна стаття Пінчука про необхідність болючих компромісів з Росією. Згодом стало відомо, що та стаття була прямо інспірована з президентської адміністрації і слугувала своєрідним зондуванням владною командою відношення суспільства до можливих компромісів з Росією і здачі національних інтересів України.

З цього приводу відбувся другий експертний консенсус (грудень 2016-го – січень 2017-го), оскільки вихід з мінського глухого кута експерти бачили зовсім не там, де його бачила влада та кинутий нею під народне обурення олігарх Пінчук.

Це був другий розкол між владою та експертами. Влада здійснювала маніпулятивне просування цього елементу олігархічного консенсусу за кордоном, уникаючи фахової експертної та широкої громадянської дискусій. Тобто компроміси та національна зрада готувалися маніпулятивним чином.

Відтак другий розкол був не тільки між олігархічним консенсусом та експертним консенсусом. Це також породило громадський консенсус – громада вирішила діяти, не оглядаючись на владу.

Цьому сприяли зокрема і рішення влади про підняття мінімальної зарплати, специфічні умови чого загнали сотні тисяч приватних підприємців у тінь, змусивши їх відмовитися від офіційної сплати податків. Отже нездатність до відвоювання територіального суверенітету України наклалася на економічну бездарність влади.

Третій експертний консенсус стався щодо блокади громадськими активістами торгівлі України з окупованим Донбасом вже в лютому 2017-го року. Блокада торгівлі з Донбасом після ультиматуму громадянських активістів так званим ДНР-ЛНР почалася в грудні 2016-го року.

Блокада торгівлі з окупованим Донбасом була наслідком того, що громада більше не бачила виходу для України з невизначеної ситуації війни разом з цією владою і пропонованими нею шляхами.

Торгова блокада окупованого Донбасу це початок своєрідного третього Майдану, хоча це відбувається і не в Києві. Ця блокада – не тільки проти Росії та керованих нею сепаратистів так званих ДНР-ЛНР, вона також проти нинішньої української влади, яка знаходиться в Києві.

Влада прямо і безпосередньо сформулювала щодо блокади окупованого Донбасу черговий елемент олігархічного консенсусу. Експертний консенсус склався знову в ситуації розколу з олігархічним консенсусом влади.

Давайте більш детально розглянемо третій консенсус щодо блокади окупованого Донбасу.

Блокада торгівлі з окупованим Донбасом – експертний та громадський консенсуси

Влада довго відмовчувалася щодо цієї блокади. Зокрема Президент України досі не заявив однозначної і зрозумілої позиції з цього приводу, відбуваючись неясним коментарем.

Але торгова блокада так званих ДНР-ЛНР вперше створила ситуацію, яку неможливо довго тягти. По-перше, її затягування не хочуть олігархи, які постійно на цьому втрачають гроші. По-друге, її затягування призводить до подальшої мобілізації антивладних громадських активістів. По-третє, її затягування створює тиск ДНР-ЛНР-Росія-Захід на Україну. По-четверте, парламентські ініціативи про введення військового стану на території окупованого Донбасу та про одностороннє з боку України оголошення цих територій окупованими не залишають владі часу на маневри.

І тут чи не вперше за останній час громада змусила владу зробити вибір між загальнонаціональними інтересами та олігархічними інтересами.

Прем'єр-міністр Володимир Гройсман прямо і безпосередньо став на бік олігархів.

Замість підтримки громадської ініціативи він заявив про те, що Україна не зможе обійтися без вугілля і пригрозив віяловими відключеннями електроенергії та введенням надзвичайного стану.

Олігархічно-громадська дилема влади полягає у наступному.

Якщо влада знаходиться на боці громади, то вона має виходити з позиції захисту її довгострокових інтересів та основних цінностей. Основною цінністю українців в ситуації війни є не комфорт, а відвоювання власної економічної незалежності – як від Росії, так і від українських олігархів. Тобто в цій позиції потрібно було б послідовно та невпинно позбавлятися впливу на Україну як економіки окупованої території, так і олігархічного контролю за економікою, звертаючись до громади по підтримку.

Якщо влада знаходиться на боці олігархів, то вона має говорити: 1) про неможливість користуватися ніяким іншим вугіллям, ніж тим яке поставляється з окупованого Донбасу, кришується Урядом та на якому заробляють олігархи; 2) про загрозу віялових відключень в разі відмови від використання вугілля з окупованого Донбасу та про надзвичайний стан; 3) про загрозу для економіки прилеглих районів окупованого Донбасу від торгової блокади.

Тобто війна це завжди ціннісний вибір. Якщо не йдеш на компроміс з цінностями, є шанс перемогти. Якщо пішов на компроміс з цінностями, вже програв, навіть якщо це видно не відразу.

Уряд на позиції громади мав би шукати можливості модернізації всіх електростанцій під вугілля на підконтрольних нам територіях та диверсифікації поставок або взагалі перехід на поставки потрібного вугілля з інших джерел. Окрім того, він би мав закликати українську громаду потерпіти, допоки йде унезалежнення економіки від окупованих територій та від олігархічного контролю за енергоносіями.

Але Уряд став на позицію олігархів і фактично оприлюднив новий елемент олігархічного консенсусу – залишити вплив окупованих територій та Україну.

Подивіться на те, хто проти блокади окупованого Донбасу. Прем'єр-міністр Володимир Гройсман, який по суті шантажує українську громаду відключеннями електроенергії тавведенням надзвичайного стану в країні. Бізнесмен Тарута, який не може ніяк для себеприйняти примат цінностей політичної та економічної незалежності над економічними інтересами. Газета олігарха Ахметова "Сегодня" веде просто інформаційну війну проти блокади.

В цьому процесі експертний консенсус знову збігся з громадським консенсусом, а олігархічний консенсус знову їм протистоїть. Але цього разу також влада почала діяти силовим чином.

Спроба влади розігнати громадських активістів учасників блокади силовим чином це лише початок.

Влада на цьому не зупиниться. Пропонований нею надзвичайний стан в економіці – це лише один з можливих способів введення олігархічної диктатури в Україні.

Фактично в Україні створено антинародний режим, який вперто і не дивлячись ні на що просуває інтереси олігархів, силовим чином подавляє громаду, прямо і безпосередньо загрожує самому існуванню держави.

Антинародний режим і що з ним робити?

Владний режим впродовж останніх трьох років з часу перемоги Революції Гідності сформувався як антинародний.

Цей режим не здатен повернути територіальну цілісність країни. Він готується до компромісів, а не до перемоги над ворогом.

Цей режим продовжує підтримувати олігархів та практикувати корупцію, фактично знищує середній клас, руйнує українську банківську систему, розганяє інфляцію та приховує її.

Цей режим ігнорує громаду на експертів. Цей режим протягом більше року засвідчив свою нездатність до фахових дискусій, широкого громадського обговорення питань, що торкаються всієї країни, спричинився до широкомасштабних маніпуляцій у ЗМІ.

Запропонована Юлією Тимошенко відставка Прем'єр-міністра Гройсмана можливо дасть якийсь невеликий шанс на зміни. Але лише відставкою Гройсмана неможливо подолати суть цього антинародного режиму.

Разом з Гройсманом відповідальність мають понести і Порошенко, і Парубій, і Луценко, і Гонтарева.

Дилема ситуації і справжня її нереально-драконівська суть полягає от у чому – прийняття закону про окуповані території та введення військового стану на окупованих територіях та для державних і муніципальних чиновників де-факто означатиме пряму дорогу до диктатури в Україні.

Без таких кроків неможливо. А такі кроки за умов антинародного режиму приведуть до диктатури антинародного Президента.

У нас не лишилося можливості діяти через дострокові парламентські та президентські перевибори. І це дуже велика проблема.

Тому я не бачу жодного іншого виходу як воювати водночас і проти зовнішнього і проти внутрішнього ворога в ситуації антинародної диктатури.

 

[Миклован]

"Тому я не бачу жодного іншого виходу як воювати водночас і проти зовнішнього і проти внутрішнього ворога в ситуації антинародної диктатури."

 

Це ясно давно як божий день.

Неясно лише хто і коли буде воювати.

Хоча ситуація описана вірно, і напруженість посилюється: все більші борги за ЖКГ, погрози влади їх далі збільшувати, силовий тиск влади на незгодних

коли і чи буде вибух? і чим він скінчиться за умов відсутності лідерів суспільної думки?

[Citizen UA]

СТРАТЕГІЇ ДЛЯ ГРОМАДИ

21 лютого 2017, 12:04

 

До третьої річниці перемоги Майдану в Революції Гідності.

Суперечливі, драматичні чи навіть трагічні обставини не є приводом для відмови від мислення, рефлексії та творчої уяви. Навпаки, саме такі обставини мали би стимулювати до проявлення цього всього.

Дезорієнтація і розгубленість в суспільстві опановують персональну свідомість лише тоді, коли невміння чи відсутність звички творити новий дискурс призводить до втрати розуміння своєї соціальної позиції і відповідно до пасивності.

В такому разі ситуація перетворюється на цугцванг в умовах цейтноту. Цугцванг це коли всі очевидні ходи ведуть до погіршення позиції, а цейтнот це відсутність часу для обдумування ходів.

Україна, Європа та світ

Мені не вдається переконати українську громаду та український креативний клас в тому, що Україні на Європу сподіватися не потрібно. Європа знаходиться в найпотужнішій інтелектуальній кризі з часів дуже давнього минулого.

Безперервно декілька століть поспіль Європа являла собою потужний інтелектуальний генератор для людської цивілізації. Тепер функція загальнолюдського інтелектуального генератора Європою втрачена. Звичка оглядатися на Європу це лише інерція мислення і не більше того.

Навіть в той час, як США вели з СРСР холодну війну, Європа долала націонал-соціалізм та комуно-соціалізм мисленнєво. Німецькі філософи розвивали нові ліві ідеї, французькі мислителі формували нову філософію постструктуралізму-постмодернізму, яка успішно руйнувала фундаменталістську природу тотальних філософських концептів XIX та XX століть, зокрема і марксизм.

Зрештою створений для нібито благої справи глобалізований постмодернізм і призвів до нинішньої інтелектуальної поразки Європи через створення в мисленні фундаментального когнітивного бар'єру – закриття мисленнєвого доступу до розмитих аструктурних засновків і допуск множинності істини.

Втрата критичного мислення через концептуальний релятивізм та інфляцію істини вперше була створена саме в постмодернізмі, а зараз Росія, ісламський світ та Китай просто реалізують ці підходи, руйнуючи ліберальний світопорядок.

Сама назва 90-сторінкової доповіді "Пост-правда, пост-Захід, пост-порядок" доМюнхенської конференції з безпеки 2017-о року створює глибоку відразу і небажання навіть брати в руки цей так званий документ. Постмодерністське лайно нині не заслуговує навіть на прочитання – самої назви вже досить.

Розуміння в будь-який час і в будь-якому місці настає тільки тоді, коли люди здатні впізнавати нові суті, бачити за ними нові смисли і давати їм нові імена – така роль, перш за все, філософії. Якщо люди оперують словами "пост-правда", "пост-Захід" і "пост-порядок", то це вже інтелектуально мертві люди. Вони в принципі неспроможні ані мислити, ані приймати виклики, ані гідно відповідати на ці виклики.

Не існує ніякої "пост-правди", існує правда або брехня. "Пост-правда" це симулякр, який Росія впарює Європі. Не існує "пост-Заходу", існує Китай, ісламський світ, США в ізоляції чи, скоріше за все, єдине людство, яке має пройти через період постмодерністської дезорієнтації. Не існує ніякого "пост-порядку", існує нинішній порядок і може існувати хаос як становлення нового порядку – мережевий світ з анклавами самодостатніх громад, які контролюють глобально функціоналізовані корпорації та архаїчні відмираючі держави.

Жодна посадова особа та жодне інституціональне живе створіння з території України не навчене творити новий дискурс. Приїхавши в Європу з України, воно здатне лише транслювати бла-бла-дискурс. І воно навіть не розуміє, що найперша війна, що точиться в Україні – це дискурсивна війна. І що Європа спрагла за новим дискурсом. І що Україна творить новий дискурс. От тільки українські живі інституціональні створіння, заскочені олігархічним консенсусом, не здатні навіть транслювати в Європу цей новий дискурс з України.

Україна в світ транслює звужений до ситуації російсько-української війни дискурс приниження – модель компромісу від Пінчука, модель поразки від Артеменко. Модель громадської перемоги у російсько-українській війні, яка присутня в Україні, розробляється українськими експертами та деякими політиками, в світ не транслюється. Бо на заваді цьому стоять українські інституціональні створіння, які своїм бла-бла-дискурсом створюють домінуючий "білий шум". На заваді цьому також стоять абсолютно неспроможні до цивілізаційної рефлексії європейські політики.

Україна не може перемогти Росію, бо на заваді цьому стоїть Європа, яка вдає з себе друга України, водночас і друга хорошої Росії, а насправді є найзлішим ворогом України.

В інтелектуальному плані Європа мене більше не цікавить. І цю огиду я з усіх сил хочу передати українській громаді.

Подалі від Європи, подалі від Росії. Україна має бути спільником нової індустріалізації Китаю та технологічних проривів США. Соціальні інновації української громади можуть прислужитися цим локомотивам людської цивілізації.

Виграти нинішню війну з Росією Україна може, перш за все, соціальними інноваціями та дискурсивно. Не вигравши інновативно та дискурсивно, не має сенсу навіть сподіватися на якусь стратегічну перемогу.

Стратегія громади у війні з Росією та у внутрішній антиолігархічній війні

Коли мені раніше задавали питання, з чого потрібно починати розробляти стратегію, я завжди відповідав, що будь-яка стратегія є перспективою вашої ідентичності. Для розробки стратегії потрібно, перш за все, глибоко заглянути в самих себе – ви це і є реальність, якої ви прагнете і в якій збираєтеся жити.

Тепер я бачу проблему, якої не бачив раніше. А що, як ідентичність є глибоко суперечливою, в стані трансформації (ідентичністна криза)? Як тоді будувати стратегію?

Тепер після стількох спроб стратегування української громади в стані глибокої ідентичністної кризи я зрозумів, що потрібно робити.

Потрібно через ціннісну орієнтацію розібратися зі своїми найглибшими страхами.

Що є нашими найбільшими цінностями? Свобода для кожного (на відміну від російської рівності для всіх), справедливість для більшості (а не справедливість позірно для всіх, а насправді для меншості, як в Росії), успіх кожного активного громадянина і успіх кожної самодостатньої громади (а не велич держави, як в Росії), мережевий доступ до ресурсів (а не територіальна експансія, як в Росії).

Якщо це справді так, а це має бути так, якщо ми українці, то наші найбільші страхи пов'язані з невизначеністю саме в цих опозиціях.

Наші найбільші страхи – це розкол України (на дві, три чи більше частин), втрата її промислової величі, яка дістанеться Росії, громадянська війна, коли брат під на брата.

Ці страхи керують нами і не дозволяють за великим рахунком робити реформи, бо війна; не дозволяють знищити олігархів, бо буде розруха; не дозволяють покарати винних у крові, бо це призведе до внутрішньої громадянської війни. З цих страхів виросли тарифи для олігархів, контрабанда на крові і нищення середнього класу. З цих страхів війна перетворилася на генератор хаосу, а Донбас на чорну діру, яка поглинає життя наших громадян, ресурси та суспільну увагу.

Ми живемо в реальності цих страхів. Допоки ми не подолаємо ці страхи, ми в принципі не можемо стратегувати.

Типологія страхів це типологія ідентичності сьогодні. Скажи мені, чого ти боїшся, і я скажу тобі хто ти.

Не потрібно боятися розколу країни, бо вона вже розколота, і ми бачимо, що можна жити і потроху навчатися долати розкол. Не потрібно боятися знищити олігархів, бо вони зумисне нас лякають розрухою, але самі українці здатні швидко відновити економіку за рахунок середнього класу, якщо не буде владного нищення, зарегульованості та олігархічної експлуатації. Не потрібно боятися карати винних, бо торжество моралі несе звільнення від хаосу аморальності.

Не треба боятися втрат заради власних цінностей. Просто потрібно чітко знати, які це цінності.

В цьому сенсі не потрібно слухати експертів, які продукують моральний релятивізм – з одного боку, потрібно знищити антинародний режим, бо це смерть країні, з іншого боку, не треба чіпати антинародний режим, бо це смерть країні.

Візьміть будь-яку ситуацію, і ви цей моральний релятивізм ангажованих експертів побачите одразу ж.

Контрабанда на крові щодо окупованого Донбасу це умова виживання олігархічного консенсусу. Ця контрабанда на крові тримається за рахунок того, що ми боїмося втратити частину Донбасу. Хоча насправді ми його вже втратили, але колосальні ресурси кинуті не тільки Україною, але і Європою, на те, щоб підтримувати ілюзію, що ми можемо його повернути.

Ці ілюзії не враховують цінності. Бо ми можемо повернути лише територію, ми не можемо повернути ідентичністну лояльність жителів окупованих територій.

Отже потрібно перестати боятися втратити окупований Донбас, зафіксувати його окупований статус, винести питання на референдум щодо можливості змін Конституції на неокупованих територіях. Без змін Конституції, реформ не здійснити.

Така смілива дія створить можливість зробити радикальну конституційну реформу, здійснити економічні реформи і зробити неокуповану Україну привабливою для повернення окупованого Криму та окупованого Донбасу.

Такі самі страхи продукуються ангажованими експертами щодо неможливості дострокових перевиборів Президента та Парламенту.

Без перевиборів Президента та Парламенту ми в принципі неспроможні здійснити руйнування олігархічного консенсусу.

Олігархічний консенсус підлягає руйнуванню. Олігархи мають бути знищені як впливова політична та економічна сила.

Без олігархів ніякого економічного колапсу не настане. Не вірте в казочки, що розповідають нам заангажовані експерти.

Ще одна страшилка – майбутній Парламент буде гірший за попередній. Це чому раптом? Тобто повністю корумпований, без легальної Коаліції, обстоюючий олігархічний консенсус нинішній Парламент це єдино можливий зараз? Що за нісенітниця?

Сьогодні Президент, контрольований ним Парламент та очолювані ними олігархи мають знати, що це для них кращий вихід – дострокові перевибори Президента та Парламенту.

Більш руйнівний вихід це партизанська війна громади проти влади та олігархів.

Влада та олігархи конкретно бояться, і понаганяли купу силовиків напередодні третьої річниці перемоги Майдану в Революції Гідності.

Не хочте Майдану в центрі Києва? Ви думаєте, громада буде повторюватись? Що погано спрацювало двічі, не краще спрацює і третій раз.

Не буде вам третього Майдану в центрі Києва. Буде вам Партизанський Майдан – малопублічні дії озброєних угруповань, які нападають на олігархів, олігархічні об'єкти, блокують критичні мережі комунікацій олігархічного консенсусу по всій території України.

Партизанська стратегія базується на підтримці всієї громади. Ні СБУ, ні МВС, ні армія не зможуть з цим нічого подіяти. Партизанський підхід мінімальних дій для максимальних наслідків, стратегічний вибір критичних об'єктів та інформаційних комунікацій для фізичного нападу та руйнування публічного реноме, партизанська тактика – удар з тіні, відхід в тінь, ніякого взяття на себе публічної відповідальності. Мережевість і анонімність.

Ви справді цього хочете, панове влада та олігархи? Ви думаєте, сховаєтеся за кордоном? А хто ж захищатиме ваші активи? Думаєте замість вас це будуть робити найняті вами агенти? Вони теж швидко вичисляються і нейтралізовуються.

Ви, панове влада та олігархи, пішли проти громади. Тому ви приречені.

Вам не вдасться залякати українську громаду казочками про партизанів як російських агентів, про хаотизацію ними ситуації в країні і так далі. Олігархічний порядок для України є гіршою альтернативою, ніж внутрішній громадянський хаос з позитивною перспективою життя без олігархів.

Блокада контрабанди на крові це лише тренування партизанських дій. Подібно до того, як замовчуваний на телебаченні демарш експертів проти гібридних телеканалів це теж лише тренування дискурсивних партизанів.

Погроза віялових відключень це шантаж громади за її партизанську активність блокування контрабанди на крові по лінії розмежування з окупованим Донбасом. Влада та олігархи перші вдалися до економічного шантажу при доведеній експертами можливості навіть не помітити дефіциту електроенергії. Шантаж олігархів породжує шантаж громади. Тому нехай де дивуються, що так вчинять і з ними.

Поступове дезавуювання олігархічного консенсусу та демонтаж олігополій набагато кращі за партизансько-руйнівний крах олігархату. Але Партизанський Майдан є можливим. Бо громада на третю річницю Майдану вже проснулася.

Позиційні та дискурсивні війни в Україні

Наостанок ще одна тема ще однієї війни.

Найважливішими вочевидь є доволі прості принципи. Коли не знаєш, як діяти, дій по совісті. Коли не знаєш, на яку позицію ставати, ставай на позицію власної громади.

Досить професійна аналітична стаття Ігоря Тишкевича "Блокада ОРДЛО – вилка для Петра Порошенко" викликає дуже суперечливі враження. Найбільшою проблемою позиції автора є під кінець статті солідаризація з владою у своїх аналітичних висновках та пропозиціях.

Саме така позиція викликає у мене моральний сумнів.

Солідаризуватися з владою можливо лише тоді, коли сама влада солідарна з громадою.

Більше того, пропонувати новий дискурс можливо лише тому, хто сам здатен генерувати такий дискурс, відрізняти його від старого дискурсу, реалізовувати цей новий дискурс в практичній діяльності.

Позиція громади зараз не може збігатися з позицією влади, тому що влада втратила солідарність з громадою, в принципі не веде з громадою публічну комунікацію, розгорнула дискурсивно-маніпулятивну війну проти активної громади в ЗМІ, діє за спиною громади на міжнародному рівні, переслідує інтереси олігархату, який прямо діє проти інтересів громади.

Підказувати олігархічній владі інновації, що виходять за рамки олігархічного консенсусу, безглуздо зі змістовної точки зору і сумнівно з моральної точки зору.

Мені здається, що позиція автора базується на страхах, які описані вище не початку другої глави.

Психоаналіз соціальних страхів це мабуть головне завдання на сьогодні в контексті громадського стратегування.

Я хочу, щоб ви зрозуміли основне спрямування дискурсивно-маніпулятивної війни олігархічної української влади проти власної громади – продукування та підтримка страхів: страх перед тим, що Росія війною піде на Україну, страх перед подальшим розколом країни, страх перед економічним хаосом. Натомість нам пропонують з безвиході одне – олігархічний порядок.

Не зруйнувавши цю примітивну ментальну схему маніпуляцій, ми в принципі не здатні стратегувати.

Тому головне спрямування громади – подолати ці страхи. Мислити з позиції цінностей і перспективи, а не втрат.

Головна ментальна стратегія для громади це позбутися уявних страхів та діяти позитивно; змиритися з невідворотністю супутніх втрат і не дати паразитувати на них олігархічній владі.

Головна діяльністна стратегія громади – бути готовими до Партизанського Майдану, вперто і наполегливо руйнувати олігархічний консенсус в комунікації, знищувати олігархічне домінування в політиці, долати олігархічну експлуатацію середнього класу та олігархічне тарифне паразитування на всій громаді.

Коли війна прийшла, не треба боятися війни. Ті, хто боїться війни, отримує поразку. Ті, хто воює до кінця, не дивлячись на жодні втрати, перемагає.

З річницею нас, громадо!

І слава новій Україні!

 

[Миклован]

Непогано написано. Як завжди.

От тільки теза: "Подалі від Європи, подалі від Росії. Україна має бути спільником нової індустріалізації Китаю та технологічних проривів США." викликає сумнів щодо Китаю - ті проковтнуть нас і не гикнуть...

так шо подалі і від Китаю.

[Citizen UA]

Непогано написано. Як завжди.

От тільки теза: "Подалі від Європи, подалі від Росії. Україна має бути спільником нової індустріалізації Китаю та технологічних проривів США." викликає сумнів щодо Китаю - ті проковтнуть нас і не гикнуть...

так шо подалі і від Китаю.

 

А торгувати сільгосппродукцією з ким? Спільником, то не значить, що віддати землю на 50-100 років у "довгострокову оренду".

[Миклован]

Торгувати? З усіма, крім рашки. У нас всього 2-3 товари: с/г, метал, електроенергія.

с/г куплять кругом, метал - кому треба, енергію - ЄС.

Бо з Китаєм торгівля закінчиться однозначно, як у кацапів...

[Citizen UA]

Я хочу, щоб ви зрозуміли основне спрямування дискурсивно-маніпулятивної війни олігархічної української влади проти власної громади – продукування та підтримка страхів: страх перед тим, що Росія війною піде на Україну, страх перед подальшим розколом країни, страх перед економічним хаосом. Натомість нам пропонують з безвиході одне – олігархічний порядок.

Не зруйнувавши цю примітивну ментальну схему маніпуляцій, ми в принципі не здатні стратегувати.

Тому головне спрямування громади – подолати ці страхи. Мислити з позиції цінностей і перспективи, а не втрат.

Торгувати? З усіма, крім рашки. У нас всього 2-3 товари: с/г, метал, електроенергія.

с/г куплять кругом, метал - кому треба, енергію - ЄС.

Бо з Китаєм торгівля закінчиться однозначно, як у кацапів...

 

Та не кругом, бо той же ЄС квотує, наприклад

Змінено 21 лютого, 2017 користувачем Citizen UA

[Миклован]

значить освітити нарешті все наше бездоріжжя і бардак

[Citizen UA]

Хорошо расписал

 

 

КОРУПЦІЙНА СТАБІЛЬНІСТЬ ЯК ІЛЮЗІЯ

04 квітня 2017, 10:04

 

Версія для друкуКоментарі14

 

Розуміння ситуації, у якій знаходишся, це одна з найбільш важливих складових стратегічного бачення розвитку цієї ситуації.

Дуже невірно нинішню ситуацію розуміти як корупційну стабільність, як багатосторонній пат, як конфліктну рівновагу основних політичних сил.

Саме так здебільшого розглядають ситуацію безліч аналітиків з позиції елітаризму. Зокрема, на такому баченні побудована редакційна стаття сайту "Петро та Мазепа" "Мы ждем перемен (А вот хрен) ".

Головна проблема позиції цієї статті – фундаментальне переконання авторів в тому, що лише позиція елітаризму здійснює зміни, що розгойдування човна громадою не призведе до швидких змін. Два Майдани нічому таких аналітиків не навчили.

Зміни в країні досягаються лише з позиції солідаризму, до якого позиція елітаризму може долучатися, що не є обов'язковою умовою в часи фундаментальної зміни (чи створення наново) еліт.

Тобто ключовою позицію зараз є солідарна громадська позиція. Причому чим більше буде прірва між позицією громади та правлячим класом, тим простіше буде створити нову еліту в Україні.

Звичайно небезпека саботажу правлячого класу нікуди не ділася, але в часи війни тиск громади завжди переважатиме тиск правлячого класу, бо позиція громади завжди більш благородна.

Тільки на перший погляд в Україні корупційна стабільність.

Це не так.

1. Рівень корумпованості в Україні постійно зростає, оскільки корумпована частина правлячого клас відчуває свій кінець і хоче наостанок збагатитися. Це мародерська корупція, якою вона також була за часів Кривавого Президента. І тут Президент-олігарх просто повторює його шлях. Про зростання корумпованості свідчать не тільки вітчизняні дослідження, але і всілякі міжнародні рейтинги. Антикорупційна боротьба повністю блокована владним (зокрема інституційно-правовим) саботажем. Без громадського тиску навіть одного корупційного міністра ми під суд віддати не можемо.

2. Постійно зростає в Україні рівень олігархічної експлуатації через введення нових способів здирництва громади з боку правлячого класу. Наприклад, як підвищити здирництво на 25 гривень на користь олігархів? Дуже просто. Уряд виходить з пропозицією – ввести нові побори в 100 гривень, наприклад, за доставку газу, за доставку електроенергії, за ремонт міської інфраструктури і т.д. – за що завгодно. Ряд депутатів критикують. До критики також доєднується Президент. Потім нібито під тиском критики побори зі 100 гривень зменшують до 25 гривень (що з самого початку і планували). Оскільки громада думає, що 100 це не 25, то вона погоджується. А через 3 місяці знову якісь нові способи здирництва придумають. Тобто олігархічна експлуатація громади постійно наростає і ніякої стабільності в олігархічній експлуатації тут немає.

3. Постійно зменшується економічна та громадська свобода в Україні – цілий ряд законів погіршує ситуацію. Оскільки це відбувається поступово, то виникають лише епізодичні критичні виступи. Ситуація громадою ще не усвідомлюється як системна. Але вже дуже скоро це зміниться.

4. Радикально зменшилася можливість просувати громадянський дискурс через ЗМІ, тому громадські дискусії все більше стають непублічними, переміщаються в Інтернет-видання та в соціальні мережі. Форматна цензура досягла дуже великого рівня, особливо на так званих гібридних телеканалах.

5. Ніякого стабільного позитивного реноме українська влада на міжнародному рівні не має.

6. Мінський процес не є умовою стабільності, що б там не розповідали його прихильники.

Інакше кажучи, можна зробити два висновка.

1) Ніякої корупційної стабільності, ніякої стабільності олігархічної експлуатації, ніякої стабільності економічної та громадської свободи та ніякої свободи публічних громадських дискусій немає. Немає жодних гарантій стабільності у війні з Росією. Немає гарантії стабільності у міжнародній підтримці української влади. Саме тому Україна не просто знаходиться над прірвою, а сповзає у прірву.

2) Це не громада розгойдує човен, як вважають автори згаданої редакційної статті. Це не громада придумує нові корупційні схеми, це не громада продукує нові способи олігархічного здирництва. Це не громада зменшує свою економічну свободу. Це не громада продукує форматну цензуру на телебаченні. Тут можна пояснити метафорично. Це щури (олігархи) гойдають човен. Оскільки щури в човні великі (товсті і більші за людей), то їх можна лише ганяти по човну, не даючи їм жерти все підряд, відтак човен гойдається. Якщо посадити щурів на голодний пайок, вони зменшаться, і їх можна буде викинути за борт, не боячись розгойдати човен. Звичайно це спрощена метафора, бо олігархи будуть опиратися. Але на кожного щура є свій щуроїд чи своя пастка.

Тобто ключовим для громади – є процес знищення цієї корупційно-олігархічної стабільності. Потрібно розуміти форми громадського протесту, щоб знати, на що звертати увагу.

1. Постійно зростають комунальні неплатежі. Тому нові способи олігархічного здирництва від Уряду призведуть лише до посилення кризи неплатежів.

2. Вже декілька сотень тисяч підприємців змушені були піти в тінь через недолугі способи владного здирництва щодо середнього класу.

3. Періодично громада переходить в наступ в рамках партизанської тактики (наприклад, блокада торгівлі з окупованою територією Донбасу), яку влада називає махновщиною, але яка реально працює в політичному сенсі і реально призводить до деолігархізації.

4. На наших очах відбувається зміна структури інформаційного простору та простору громадської комунікації. Телебачення продовжує втрачати вплив. Якщо процес під далі, вже через 2-3 роки Інтернет за комунікаційною потугою зрівняється з телебаченням.

Тому не вірте аналітикам, які говорять нам про корупційну стабільність і багатосторонній пат.

Бо реально за корупційною стабільністю стоїть зростання корупції, що руйнує стабільність. Бо реально за багатостороннім патом стоїть погіршення економічної та громадської свободи, яка руйнує політичний пат.

Бо громада ніякої участі в тому політичному паті не бере і ніяку корупційну стабільність не підтримує

Громада творить нову солідарну стабільність, у якій немає місця ані корумпованим політикам, ані зажерливим олігархам.

Це дуже велика ілюзія, що корупційна стабільність в Україні протримається до 2019-го чи хоча б до 2018-го.

Причому зруйнують цю стабільність саме корумповані політики та олігархи. Їм не треба заважати. Їм треба трохи допомогти.   

[Миклован]

Сергій ДацюкФілософ

 

МОЖЛИВІ НАСЛІДКИ НЕАДЕКВАТНОСТІ

11 квітня 2017, 11:00

 

 

Сприймати узагальнені оцінки та приймати адекватні рішення можна лише в одній і тій же реальності. Якщо виникає підозра про неадекватність деяких людей, тобто про відрив їх від реальності, то оцінювати разом з ними ситуацію та спільно приймати рішення стає неможливим.

Цей мій висновок стосується тих політиків та експертів, які зараз намагаються оцінити ситуацію в Україні як таку, що "нормально розвивається, хоча є певні недоліки".

Отже давайте подивимось на оцінки ситуації в Україні на тлі року виконання своєї програми Урядом.

Сам Прем'єр-міністр Гройсман ще в своєму звіті за 14-те лютого 2017-го року вважає, що економіка підводиться з колін, вдалося спинити кризу й досягти зростання економіки, хоч і не такого стрімкого, як хотілося. Проте вже сьогодні, запевняє Гройсман, це дає змогу збільшувати надходження до бюджету, активно модернізувати інфраструктуру та підвищувати соціальні виплати. Винувата ж в усьому поганому – Юлія Тимошенко: "Мамою української економічної слабкості, знищення української незалежності, корупції, популізму і неефективності є Юлія Тимошенко".

Зараз з нагоди річниці виконання програми Уряду в БПП вважають, що Уряд Гройсмана впорався, міняти його не потрібно.

Протилежне бачення ситуації у партії "Батьківщина", на сайті якої знаходяться матеріали з критикою політики Президента та Уряду. Зокрема, ось останні матеріали про діяльність Уряду Гройсмана: "які пункти програми Уряду не виконано" та "Уряд посилює тиск на середній клас". "Після відставки Гонтаревої також мають відбутися і відставка Гройсмана, й усього уряду та їхнього головного керівника – Президента України, адже Україна не зможе нормально жити поки вони очолюють країну" – заявила Тимошенко на останньому брифінгу.

Маємо два бачення ситуації, дві різні системні позиції. А по суті маємо дві реальності в Україні. На боці провладної реальності – "сила" політичних рішень Президента, Парламенту та Уряду та "вплив" олігархічних ЗМІ. На боці опозиційної реальності – сила організаційної активності більшості української громади та комунікації в соціальних мережах.

Опозиційні партії схиляються більше до позиції "Батьківщини", а провладні партії схиляються більше до позиції БПП. Навіть якщо всередині кожної з реальностей є якесь непорозуміння чи персональні образи, то загострення ситуації швидко розставить все на свої місця і змусить їх об'єднатися в реальністному протистоянні.

Яка ж з реальностей дійсна, яка з них має перспективу? З якою реальністю потрібно співвідноситися, щоб бути адекватним?

Якщо є дві радикально протилежні позиції, то істина десь посередині. А якщо є дві протилежні реальності, то адекватна лише одна з них. Реальність – це не якась позиція, це набір системно узгоджених позицій зі своєю картиною світу. Серединна, третя реальність, між ними малоймовірна, бо всі наявні та навіть потенційні ресурси розподіляються між нормуванням та підтримкою цих двох реальностей.

Щоб побудувати третю реальність, потрібна якась інша картина світу – неполітична. Але зараз на це немає інтелектуальних ресурсів та обмаль часу. Отже в ситуації війни та контрреволюції ми змушені обирати між двома реальностями, які формуються всередині політики.

Щоб отримати право на формування третьої реальності, потрібно повернути процес революції (вийти з олігархічної контрреволюції).

Отже повернення до революції і право на якусь іншу (третю) реальність, або вибір між двома реальностями політики – владною та опозиційною і збереження громадського миру. Такий вибір у нас.

Тему повернення до революції та творення нової реальності в Україні ми зараз залишимо на майбутнє і зосередимось на виборі між цими двома реальностями нашої політики.

Щоб зрозуміти, щодо якої реальності ми маємо бути адекватними, нам вочевидь потрібно буде мати справу з позицією міжнародної спільноти.

Критика нинішньої української влади, керівництва НБУ та оцінка поганих перспектив для Президента України – зі статті в "New York Times". Ця критика майже ніяк Президентом та Прем'єр-міністром не коментується.

Заява ЄБРР про провал реформ в "Нафтогазі" в листі Президенту та Прем'єр-міністру України. Ця заява ніяк ними не прокоментована.

На персонально-кадровому рівні владно-олігархічна система вже посипалася: розкол (самі вони кажуть про перестановки) в БПП, неоформлений розкол в Оппоблоку... у виконавчій вертикалі арешти та відставки: Насиров, Гонтарева, Білоус... Це не останні втікачі з цього "Титаніка".

Україна вийшла не перше місце по корупції згідно з дослідженням, проведеним аудиторською компанією Ernst & Young. Це дослідження про корупцію принципово змінює уявлення про ситуацію з корупцією в Україні.

Корупція в Україні має системний характер, бо генерується та підтримується найвищими посадовими особами. НАБУ, НАЗК та САП принципово не можуть справлятися з системною корупцією: вони в рамках своїх фінансових затрат, кадрового складу та повноважень можуть боротися лише з окремими проявами корупції, а не з корупційною олігархічною державою в цілому. Проти українських антикорупціонерів ведеться владна кампанія по правовому блокуванню (Парламент) та інформаційному знищенню (олігархічні ЗМІ).

Попереднім дореволюційним Урядам – хоч Азарова, хоч Тимошенко – такий рівень корупції, який досягнуто сьогодні, навіть не снився.

Водночас можна дуже обережно констатувати наступе. Якщо корупція часів до Революції Гідності була зокрема в інтересах Росії. То зараз це в своїй більшості суверенна корупція, за винятком звичайно деяких олігархів, через яких російський вплив продовжує проникати.

Тобто адекватної оцінки цієї корупційної владно-олігархічної реальності від представників влади та олігархів бути не може. Бо якщо вони дадуть адекватну оцінку, то це означатиме, що влада повністю має піти у відставку, а проти олігархів має бути задіяна система громадсько-правового переслідування.

Які ж наслідки цієї неадекватності владно-олігархічної системи можуть бути?

Перший шлях – спроба влади замовчувати проблеми, спроба олігархічних ЗМІ грати в гру "і вашим, і нашим". Цей шлях є дуже коротким. Можна сказати, що ми знаходимся в моменті кінця цього шляху.

Другий шлях – створення паралельної реальності у ЗМІ, яка неминуче нас розділить з міжнародною спільнотою, та нехтування нинішньою владою негативного міжнародного ставлення до неї, що неминуче призводить до втрати міжнародної підтримки у війні з Росією. Цей шлях влада та олігархи пробують започаткувати, але він вже активно блокується українською громадою.

Третій шлях – повний бойкот з боку громадськості олігархічних ЗМІ, партизанський спротив олігархічно-владній активності, тиск на владу щодо позачергових перевиборів спочатку Парламенту, а потім і Президента.

Варіант якоїсь конституційної угоди між владою та опозицією є дуже малоймовірним, бо надто вже висока корупція, яка системно загрожує існуванню України.

Поки що можна зафіксувати повну неадекватність влади та провладних експертів та продовження втрати владно-олігархічною системою контролю над ситуацією в Україні.

Те, що відбувається в Україні, це вже не просто протистояння між владою та опозицією, чи точніше, між владно-олігархічним консенсусом та опозиційно-громадським консенсусом. Це протистояння між хворою свідомістю та здоровим глуздом.

Неадекватність владно-олігархічної корупційної системи стала очевидною. Потрібно готуватися до зламу цієї неадекватної системи.

[legreen]

А от мені цікаво, філософ Дацюк для якої аудиторії цей спіч приготував? Це так, щоб про нього не забули, повітря побаламутити? 

[Миклован]

а для кого пишуть журналісти, блогери, особливо в мережевих виданнях? ото і він для тих самих

[legreen]

ну так... для себе... це в них такий різновид діареї ...

[Миклован]

Сергій ДацюкФілософ

 

МОЖЕ ПРОПЕТЛЯЄМО?

16 травня 2017, 11:28

 

 

Нинішня ситуація в Україні нагадує фільм жахів, який поставили на паузу. Український правлячий клас вже не раз так робив. Коли ситуація заходить у глухий кут, вони беруть канікули, не дивлячись на війну чи кризу.

За великим рахунком ніхто не сподівається, що воно якось само розсмокчеться. Сподівання просто на те, що протиріччя якось викристалізуються, сили протистояння визначаться, і ситуація стане зрозумілішою.

Але в цій довгій українській революції, яка насправді почалася ще в 1914-му році, фундаментальні протиріччя давно відомі і самі по собі з часом нікуди не ділися. Причому український правлячий клас, як і 100 років назад, їх вирішувати не готовий.

Ці протиріччя насправді можна звести всього лишень до двох основних дилем: 1) цивілізаційний вибір – Росія чи Захід; 2) мотиваційний вибір – часткові (кланові, партійні, корпоративні, регіональні) інтереси чи загальні інтереси (державні, європейські, світові, загальнолюдські).

Перший вибір український правлячий клас не здатен зробити впевнено та послідовно. Другий вибір здається принципово неможливим – надто глибоко викорчувана аристократична традиція благородства.

Тому головна мислительна орієнтація, головна політична установка сьогодні – якось пересидимо, якось перетопчемося, якось пропетляємо.

Ця установка воістину якась непереборна для українців. Від "чухраїнців" Остапа Вишні до "зачекай ще мить" Святослава Вакарчука – творів про різне, але з такою схожою орієнтацією. Пісня Вакарчука взагалі якась пророча – вона ж не про воїна АТО напередодні смерті, вона про всю Україну над прірвою.

Я би співав би про інше – не бійся зробити крок у вічність, не чекай, не дивися на інших, сподівайся лише на свої сили, дій рішуче, хай навіть це ризиковано чи небезпечно.

Але нині інші пісні – сумні та безрадісні. Ці пісні описують нескінченість спроб вирватися з безпросвітності.

Вічне чекання – таке майбуть прокляття написав Всевишній на долі нашої країни.

Ми дуже схожі на ірландців у їх вічній боротьбі проти англів. Ірландський письменник Семюел Беккет написав п'єсу "В очікуванні Годо". Весь час герої п'єси сидять на одному місці і чекають, що з'явиться Годо і внесе смисл у їх безсмислене існування.

Чи є економічне зростання в Україні?

Це зовсім не економічне питання для України. Відповідь на нього можлива лише всередині тієї чи іншої політичної позиції. Відтак відповідь на це питання філософська.

Тому я навіть не дивуюся, що українським економістам байдуже до економічної ситуації в Україні. Принаймні жодного більш-менш масштабного фахового опису економічної ситуації в країні за цей рік я не знайшов. Є тільки аналіз української економіки Світового Банку заквітень 2017-го року. Цей аналіз свідчить лише про одне – економічні реформи не відбулися, а ті зміни, що відбулися, проривним чином на економіку країни не вплинули.

Немає жодних політичних причин сподіватися на економічне зростання в Україні.

Ну так, відновлення дореволюційного економічного потенціалу в Україні справді можливе в найближчий час. Але чи схоже це на проривне економічне зростання, яке зазвичай буває після революцій? Не думаю.

Існує міф – якщо економіку не чіпати, якщо забезпечити політичну стабільність, то економічне зростання потрохи-потрохи розкрутиться і принесе економічний прорив.

Це справді не більше, ніж міф.

Олігархічна економіка, де монополізовані всі інфраструктурні сфери, яку держава захищає проти інтересів громади, не може забезпечити проривне економічне зростання за жодних обставин.

Ні політична стабільність, ні міжнародна допомога, ні закінчення війни не призведуть до проривного економічного розвитку в умовах олігополій.

Чи можлива революція в Україні через революційну угоду правлячого класу?

Недавно Володимир Фесенко написав блог про те, чи може з'явитися український Макрон? Тобто чи можливо вийти з політичної кризи в Україні політтехнологічним чином?

Що таке Макрон? По-перше, це політтехнологія правлячого класу Франції. Оскільки основні політичні лідери втратили громадську довіру, був взятий молодий, енергійний політик поза увагою громадськості і розкручений засобами політтехнологій до рівня загальнонаціонального лідера. По-друге, цей політик в своїй книзі "Революція" запропонував революційну угоду – здійснення революційних змін інституційним шляхом за підтримки громади. По-третє, суть цієї угоди правлячого класу з французькою громадою полягала у наступному: правлячий клас гарантує пом'якшити проблеми та зменшити втрати французької громади за рахунок державного бюджету, причому правлячий клас бере на свої корпорації соціальні зобов'язання, зменшуючи навантаження на цей бюджет. Тобто мова йде про солідарний розподіл соціальної відповідальності перед світовою економічною кризою та європейською політичною кризою. Таким обіцянкам можна вірити, можна не вірити, але принаймні для виборів це спрацювало.

Відомо, що для написання книги "Революція" Макрон застосував сучасні політтехнології – фокус-групи, соціологічні дослідження, експертні опитування.

Давайте спробуємо змоделювати цю політтехнологію в українській ситуації.

Зібрали ми фокус-групи і вияснили, що хоче громада.

Наприклад, ми вияснили, що громада хоче: 1) конституційну реформу без участі правлячого класу; 2) жорсткої ізоляції Донбасу і виходу з Мінського процесу; 3) жорсткої деолігархізації; 4) не абстрактної боротьби з корупцією, а жорсткого покарання хоча б сотні найбільших корупціонерів, починаючи з найвищих посадових осіб; 5) люстрації кадрів всієї правової системи і створення по суті нової правої системи з нуля; 6) стимулювання розвитку середнього класу за рахунок знищення всевладдя монополій та скасування державного контролю (справжня дерегуляція); 7) відсторонення всіх нинішніх політиків від влади і приходу нових політичних сил; 8) покарання винних у розстрілі Майдану та у співпраці з ворогом. Ну можливо ще якісь нюанси виявляться на фокус-групах. Але результат буде десь такий.

Ну от ми це взнали і вклали ці слова в уста "українського Макрона". І що буде далі?

Жодних ресурсів ЗМІ такий "Макрон" не зможе використати? Більшість політиків його не підтримають і будуть критикувати. На деолігархізацію олігархи не погодяться. На відсторонення всіх нинішніх політиків від влади всі політики не погодяться. На жорстку ізоляцію Донбасу не погодяться всі, окрім української громади, – тобто більшість українського правлячого класу, Росія, Захід.

Мало того, проти такого "Макрона" одразу ж розгорнуть брудну піар-кампанію, в якій виявиться, що він зрадник, корупціонер, а ще їсть нехрещених немовлят на сніданок.

Революція через революційну угоду з громадою в Україні неможлива саме через повну відсутність благородних мотивацій у більшості правлячого класу.

Що нас чекає?

Що взагалі відбувається зараз в Україні і чого нам варто чекати?

Щоб спокійно сприйняти відповідь і не звинувачувати мене у нагнітанні негативу, вдихніть а потім видихніть.

Зараз в Україні відбувається щоденний повільний і невпинний демонтаж України як історичної спільноти. Вже не як держави, не як території і не як економіки. Демонтаж історичної спільноти "Україна" означає фрагментацію території, фрагментацію української ідентичності, слабкість держави, злиденність колишнього середнього класу.

Це відбувається не зі злого умислу Росії, Заходу чи власного правлячого класу. Зазвичай агресія лише посилює єдність. Але якщо єдність не встановлюється, тоді причина уже не в зовнішній агресії, а у внутрішній неспроможності.

В цьому навіть не дуже винуваті націоналісти – вони просто енергійні, але не дуже розумні діти історії. Їх можна звинувачувати у поширенні підозрілості та ненависті до інакших. Але навіть вони не здатні зруйнувати історичну спільноту.

Руйнування історичної спільноти відбувається через те, що масштаб викликів, перед якими постала Україна, виявився більшим, ніж ментальна, рефлексивна та стратегічна спроможність українського правлячого класу.

Час від часу я отримую пропозиції – давайте створимо якийсь програмно-стратегічний документ чи давайте створимо якусь організацію, щоб спасти Україну.

Тоді я прошу подивитися на політичну ситуацію останніх років і сказати, чому створені за останній рік нові політичні партії та рухи з непоганими програмно-стратегічними документами були фактично знищені в організаційному плані та у ЗМІ?

Думаєте їх створювали ідіоти, а ми, такі розумні, зараз візьмемо і створимо щось таке, що буде націлене на знищення системи, і система цьому не буде опиратися? Так не буває.

На створення неполітичного громадського руху під інтелектуальним проводом у нас елементарно немає критичної кількості інтелектуалів. Отаманщина це громадський рух без інтелектуально спроможної організації. І отаманщина – не найкращий спосіб розпаду України.

Якщо правлячий клас взяв курс на демонтаж України як історичної спільноти задля регіональних анклавів під проводом олігархічних корпорацій, то опиратися цьому можна лише організаційною силою всієї громади.

Але якщо у всієї громади не вистачає організаційної сили, щоб лишень досягти відповідальності злочинців Майдану, тоді громаді немає сенсу жадати зберегти історичну спільноту на всій території України. Безсила громада заслуговує такого кінця.

Цілісність, що нездатна усвідомити і організувати себе як цілісність, розпадається доти, доки шматки не стануть здатні усвідомлювати та організовувати себе як цілісності.

Тому нічого саме по собі не розсмокчеться. Вовки не стануть вегетаріанцями, якщо ми залишимо їх у спокої. Ми ніяк не пропетляємо, не перетопчемося і не відсидимося.

Вихід з "олігархічного консенсусу" неможливий через укладення нового консенсусу олігархами, якогось принципово іншого за змістом.

Олігархії з людським обличчям не буває.

А громадський консенсус у солідарній єдності з правлячим класом, якому повністю не довіряють, неможливий. Бо ця недовіра зайшла надзвичайно глибоко, і ніякої солідарної єдності немає.

Звичайно демонтаж України як історичної спільноти це не кінець світу.

В ситуації демонтажу можна буде якось жити.

Але модель нової цілісності вже не буде тією Україною, яку ми знали.

На питання "що робити?" відповідь є, але ця відповідь мало кому подобається – втілювати нову мережеву модель співжиття у фрагментованому і більш складному світі.

Абсолютна більшість громади до цієї відповіді не готова. Вочевидь громада має пережити поневіряння і злидні розпаду під час демонтажу України. Лише тоді з'явиться якась внутрішня готовність громади до сприйняття нового.

Відтак монтаж такої нової моделі співжиття складе цілу епоху.

[Euro]

Сука, аналіз гідний, а плюсувати рука не підіймається 

Змінено 16 травня, 2017 користувачем Euro

[Kumpel]

Дацюк озвучил то, о чем многие думают и понимают, но гонят эту мысль от себя.

Видать надеясь все таки "пропетлять"...

[Euro]

Відчуття такі, що більшість про це взагалі не здогадується.

[Kumpel]

Відчуття такі, що більшість про це взагалі не здогадується.

большинство населения естественно не догадывается.

Более того, оно даже не знает, что об этом можно догадываться...