АТО АТО. ПРИЄМНЕ

[Françoise]

Судья-снайпер Мамалуй: Нельзя человеку настолько потерять совесть, чтобы решить: “Они за меня пусть умирают, а я за них жить буду”

 

Судья из Харькова Александр Мамалуй стал известен на всю страну после того, как в официальном ответе "судье" из Севастополя назвал его "предателем, нарушителем присяги" и "шкурой". Мамалуй дважды был в АТО, сейчас он демобилизован, но остается в первой очереди резерва. В эксклюзивном интервью изданию "ГОРДОН" он рассказал, готов ли он снова пойти в АТО, за что любит работу судьи, как относится к бывшим коллегам из Крыма и где хочет отпраздновать победу.

__________________

тут  інтерв'ю з ним

 

http://m.gordonua.com/publications/sudya-snayper-mamaluy-nelzya-chtoby-chelovek-nastolko-sovest-poteryal-chtoby-reshil-oni-za-menya-pust-umirayuta-ya-za-nih-zhit-budu-150200.html

[кноп]

прикольный судейка.

[Olegik]

Утром в четверг в аэропорту "Борисполь" задержали гражданина Бразилии, который принимал участие в боевых действиях против Украины на стороне террористической организации "ДНР", а также занимался вербовкой наемников для террористов.

 

Об этом сообщается на сайтах СБУ и прокуратуры Киева.

 

При осмотре личных вещей у бразильца нашли "военный билет ДНР", приказ с подписью Игоря Стрелкова о награждении медалью за боевые заслуги и ноутбук, в котором обнаружили интернет-переписку с представителями террористических группировок.

...

больше тут http://society.lb.ua/war/2016/10/06/347181_borispole_poymali_braziltsa.html

[Agh]

Натовский попугай, на счёту которого сотня изнасилованных русскоговорящих снегирей, на службе у хунты

[Olegik]

наверное сюда

В Ровно задержали агента Главного разведывательного управления Генштаба Вооруженных сил Российской  Федерации, сообщила пресс-служба СБУ вечером в воскресенье, 9 октября.

 

"Шпион - гражданин Украины, который постоянно проживает в России, должен был завербовать одного из старших офицеров штаба Сухопутных войск ВСУ", – говорится в сообщении.

...

http://zn.ua/UKRAINE/sbu-soobschila-o-zaderzhanii-rossiyskogo-shpiona-226741_.html

[Olegik]

 

Задержанный правоохранителями боевик по кличке Фил оказался снайпером, ответственным за убийства украинских воинов на Донбассе.

 

Об этом сообщает Цензор.НЕТ.

 

Как стало известно, задержанный правоохранителями боевик по кличке Фил оказался бойцом 1-го АК ВС РФ Михаилом Филимоновым (уроженец Авдеевки,1981 года рождения), который был снайпером-убийцей украинских воинов из диверсионной группы боевиков "Белые лебеди". В частности, на одном из видео, датированным ноябрем 2014, боевик Фил заснят со снайперской винтовкой в руках, и прямо признает свою причастность к ДРГ "Белые лебеди". Он также рассказывает о своих военных преступлениях против украинских воинов.

 

Вчера, 11 октября, СБУ сообщила о задержании боевика "ДНР" по кличке Фил, который вел разведку позиций украинских подразделений на мариупольском направлении. По данным СБУ, задержанным оказался " 35-летний житель Авдеевки с 2014 года принимал участие в боях возле Славянска, Широкино, Саханки, Саур-Могилы. Главари террористов неоднократно отмечали его "наградами".

http://censor.net.ua/video_news/410118/vzyatyyi_v_plen_terrorist_fil_okazalsya_izvestnym_snayiperom_iz_drg_belye_lebedi_lyubitelem_koshmarit

[Спартак]

СБУ затримала бразильця Рафаела Лусваргі , який боровся на боці ЛНР проти злобної хунти

 

http://politolog.net/analytics/znakomtes-brazilskij-naemnik-lnr-rafael-lusvargi-zhurnalist-foto-video/

 

http://texty.org.ua/pg/news/textynewseditor/read/71509/Jak_SBU_zamanyla_brazylskogo_panslavista_u_Boryspil

Змінено 14 жовтня, 2016 користувачем Спартак

[Olegik]

 

В зоне АТО возле села Коминтерново (Донецкая область) в субботу, 15 октября, ликвидирован сербский наемник "армии" ДНР Владимир Станимирович.

 

Как передает Цензор.НЕТ, об этом в соцсетях пишут сами боевики

 

"Под селом Коминтерново в результате обстрела "укрокарателей" погиб Владимир Станимирович, сербский доброволец в армии "ДНР. Покойся с миром, герой!", - написали в Твиттере представители "ДНР".

http://censor.net.ua/news/410685/pod_kominternovo_likvidirovan_serbskiyi_terrorist_stanimirovich_smi_boevikov_foto

[кноп]

https://www.youtube.com/watch?v=OY7VksR_rhk

[кноп]

видос какогото местного...

видать кацапы заблукали и вышли на блок пост украинской нац.гвардии.

[Françoise]

Під Маріуполем ліквідовано терориста з Сербії

Учора поблизу села Пікузи (колишнє Комінтернове) під Маріуполем було вбито терориста із Сербії. Про це повідомляє сербське видання “Телеграф“.

 

Серб Владімір Станімірович приїхав воювати за так звану “новоросію” ще у 2014 році, і встиг завести на окупованій території Донецької області сім’ю.

 

14 жовтня українські війська відбили декілька атак терористів на Маріупольському напрямку. Внаслідок однієї з цих контратак і загинув сербський найманець, а разом з ним і його командир – найманець із Росії.

 

Окупанти планують поховати сербського терориста в Амвросіївці.

 

http://priazov.tv/news/teroryst-serb/

[кноп]

https://www.youtube.com/watch?v=EtQrXk5Pnpk

[Françoise]

Andriy Tsaplienko

3 hrs · 

 

Горячие средиземноморские парни в холодных украинских окопах. Джузеппе и Вальтер. Джузеппе 48, Вальтеру 55, оба с юности в армии. Итальянской. На Донбассе земляки работают в паре, блокируя атаки диверсионных групп противника.
"Я защищаю здесь свой дом," - говорит Джузеппе.- "Если я не остановлю Путина тут, то он придет в мою Европу". А еще он сказал: "Вы бедные. Но это пока. У вас есть дух. Очень сильный. Значит, вы победите. Мы победим". Кстати, позывной "Челентано" (похож!) собирается подавать документы на украинское гражданство.

 

http://i.piccy.info/i9/c137d1b94794192974475a662730b1d3/1476997997/97520/1074208/italobandery_800.jpghttp://i.piccy.info/a3/2016-10-20-21-13/i9-10419951/756x565-r/i.gif

[Вуйко_З_Онтарио]

Я не знаю или эта ссылка тут пролетала или нет, но я ее пролистал с чувством глубочайшего удовлетворения.

 

http://russiancossacks.getbb.ru/viewtopic.php?f=157&t=5394&st=0&sk=t&sd=a

[Andreas]

Со всей роисси нечисть. Кстати, и российские контрактники.

Гражданская война, как же...

[Agh]

Работа артиллерии ВСУ по сепарской технике.

 

https://www.youtube.com/watch?v=l-Qw6S-46GI

[Françoise]

"Все буде не так, як хоче імперія зла Путіна", - легендарний комбриг АТО, який одужує після страшних поранень, про війну з Росією та як дивився смерті в очі

Позивний "Сумрак" пережив тривале лікування та кілька операцій: був частково паралізований, мав зараження крові, за рішенням лікарів його вводили у медикаментозну кому.

 

http://patrioty.org.ua/images/2016/11/03211540_ak_large.jpgІгор Гордійчук. Фото: НВ

 

 

Герой України, генерал-майор Ігор Гордійчук, відомий під позивним Сумрак – військовий, чия історія приголомшила всю країну. У 2014-му він брав участь у кількох спецопераціях на Донбасі. 12 серпня розвідники з групи тоді ще полковника Гордійчука прорвалися на Савур-Могилу – стратегічну височину, яка на той час знаходилася під контролем бойовиків. Українські військові перебрали контроль до своїх рук та вели коригування вогню. Тоді Сумрак отримав наказ – тримати позиції будь-якою ціною, і виконував його протягом 12 діб. Патріоти України пропонують вам дізнатися подробиці героїчної історії Ігора Гордійчука та прочитати запис бесіди генерал-майора із кореспондентом НВ.

Він тримав височину попри регулярні артилерійські обстріли, а коли зв’язок переривався, продовжував коригувати вогонь по телефону. Після ротації, коли група Крим, що була під його командуванням, залишила позиції, сам Гордійчук не збирався відступати без наказу – він лишився на місці та продовжував оборону, хоча і був неодноразово контужений. 24 серпня відбувся черговий штурм висоти, а пізно ввечері того ж дня надійшов наказ відступати. Савур-Могила була закрита у щільне кільце, неподалік уже опинився у оточенні й сектор Б під Іловайськом – це був Іловайський котел. Гордійчук та його військові рухалися уночі – так пройшли близько 60 км та приєдналися до групи українських військових під селом Многопілля.

29 серпня, коли Сумрак та його побратим Сергій Стегар їхали у вантажівці, по ній відкрили мінометний та артилерійський обстріл. Тоді Гордійчук був серйозно поранений – великий осколок влучив йому у потилицю. Стегара та кількох інших військових взяли у полон російські десантники. Гордійчука покинули пораненим, зваживши, що він і так надто безнадійний. Він пролежав там кілька днів, проте – вижив. Сумрак пережив тривале лікування та кілька операцій: був частково паралізований, мав зараження крові, за рішенням лікарів його ввели у медикаментозну кому.

Рівно за два роки після трагічних подій на Савур-Могилі, 24 серпня цього року, під час параду до Дня Незалежності президент вручив Гордійчуку погони генерал-майора. Сьогодні Сумрак не просто живий – він командує військовим ліцеєм імені Івана Богуна в Києві, продовжує реабілітацію та повертається до звичного ритму життя. Ми зустрічаємося із героєм у його кабінеті в ліцеї. Гордійчуку важко пересуватися самостійно, проте він героїчно піднімається самотужки, аби фотограф міг зробити знімок у повний зріст. Тоді попереджає, що має часткову втрату пам’яті.

«Час від часу, коли є можливість, я зустрічаюся з бойовими побратимами і намагаюся, як би це не було важко психологічно, відтворити деякі події тих днів», - говорить він. Гордійчук згадує, як опинився на Донбасі, розповідає, що саме допомогло йому перемогти смерть, та зізнається, чи хотів би повернутися на фронт.

 

далі тут (воно довге)

 

 

- Як ви потрапили на війну?

- Практично з перших днів АТО я написав рапорт, попросився у керівництво. На той момент я уже мав певний досвід, більше чотирьох років командував окремим полком спеціального призначення. Майже рік служив у міжнародних коаліційних силах у Афганістані, навчався за кордоном. Я вважав, що маю, принаймні, мінімально необхідний досвід для участі у завданнях такого роду, вважав, що можу бути корисний. Я чекав, може, місяць чи півтора. Мій рапорт був затверджений і я відбув у АТО по команді.

Спочатку займався переважно розвідно-інформаційною діяльністю, забезпеченням, також окремо виконував спеціальні доручення. Слов'янск, Краматорськ, Дебальцево – ще тоді наше воно було, Артемівськ, були й інші, супутні завдання.

Савур-Могила та Іловайськ були на заключному етапі. Тоді уже стало зрозуміло, що це ніякі не сепаратисти, а регулярна російська армія, коли вже доказів було більше, ніж достатньо, буди взяті полонені… Ми бачили, що завдань все більшає, а зусиль – недостатньо, аби виконувати хоча би першочергові завдання. Тоді я попросився безпосередньо зайнятися бойовою роботою, а не розвідно-інформаційною чи штабною. Мені дозволили.

Багато мобілізованих не були готові ні фізично, ні морально, вони розуміли, що ризик дуже великий. Не можна було на них робити ставку. Треба було їх психологічно готувати, аби їхня мотивація була достатньо високою. Я більше розраховував на добровольців, хлопців, які змогли вирватися з того ж окупованого Криму, з Луганська, потім долучилися хлопці з Майдану, харків'яни. І ми почали виконувати завдання. Хто потребував до підготовки і забезпечення, ми їх забезпечували – спочатку тим, чим могли, тим, що в нас було. Потім нам дуже допомагали волонтери.

- Що ви пам’ятаєте про свої поранення?

- Я мав декілька контузій і легкі поранення в руку, але вони не заважали мені далі виконувати завдання. Були постійні головні болі від контузій, мене нудило. Ми якраз чекали на підкріплення і на часткову ротацію. Намагалися докласти всіх зусиль, аби провести ту ротацію, замінити бійців – в першу чергу тих, хто був контужений чи поранений. Але сил уже було недостатньо. Ми розуміли, що сидимо у глибокому оточенні, але завдання треба виконувати.

Тоді я не знав, де я і що відбувається. То вже потім дізнався, що це був Іловайський котел. Тоді вже дізнався, що нас залишалося декілька чоловік, що наша машина з пораненими попала в засідку, що, як я потім дізнався, [під Савур-Могилою] загинув [український військовий та майстер-спорту з паверліфтингу] Темур Юлдашев.

Вже було зрозуміло, що тут два варіанти. Або керівництво нам каже до кінця стояти на смерть, або говорить, куди евакуйовуватися. Я доповів по команді керівництву. Вони сказали мені район, куди виходити. І ми проривалися декілька діб, ночами. Ми розуміли, що це вже територія, повністю підконтрольна російській армії. На власний страх і ризик ми все ж таки вийшли у вказаний район, у вказане місце, об'єдналися із нашими військами. Але потім виявилося, що це була заготовлена пастка, і в засідку потрапила вся наша колона. Я намагався керувати [підлеглими], але втратив свідомість. Решту знаю тільки з того, що хлопці сказали. Я не можу ні підтвердити, ні спростувати.

- Що допомагало вам тоді рухатися далі?

- По життю я – оптиміст. Я вірю, я завжди вірив і в Бога, і в наше світле майбутнє, у те, що ми переможемо. Це стовідсотково, бо ця війна – справедлива для нас. Все буде не так, як хоче Путін, як хоче Імперія зла.

Це не громадянська війна, а вітчизняна, ми захищаємо свою Батьківщину. На жаль, це випало нинішньому поколінню, випало саме сьогодні. І саме нашому поколінню. Раніше [цим шляхом пройшли] Грузія, Молдова, ще багато країн, але у деяких це сталося практично без бою. Але наше покоління мусить нести цей хрест. І боротьба продовжується. Я думаю, що найважче і найгірше вже позаду. Роботи ще, звісно, непочатий край по всіх напрямках. Але ми, українці, завзяті, волелюбні та працелюбні, будемо до кінця доводити цю справу, як і обіцяли. Як і клялися перед нашим побратимами, які загинули, перед їхніми сім’ями.

- Що для вас було найважчим?

- Дивитися підлеглим в очі, коли було вже зрозуміло, що це – білет в один кінець. Це дуже важко: дати їм зрозуміти, що все буде добре, що завдання треба виконувати. Не можна було дозволяти собі надломитися, не можна було панікувати. Аби інші не дали задню.

- Вам вдавалося?

- У переважній більшості – так. Вже важко було: хтось отримував контузії або більш серйозні поранення. У когось були проблеми зі здоров'ям. Були хлопці, може, не так контужені чи поранені, але яким іноді ставало зле через серце, психологічно і фізично гіршало.

Була проблема, як евакуювати поранених, коли боєць і завдання виконувати більше не міг, і ми його не могли кинути, бо це ж наш брат, наша людина. Це найважче: ти розумієш, що ти у повному оточенні, без будь-якої допомоги, без підтримки, без води та їжі, без боєприпасів. А завдання треба виконувати.

- Що стосується саме психологічної допомоги: наскільки мені відомо, у нас є проблеми з військовими психологами. Як і хто працює з військовими?

- Треба розуміти: якщо ти маєш диплом психолога, це ще не значить, що ти і є психолог. Психологом треба бути від Бога. Якщо навіть кількісно їх може і вистачати, навіть у штаті, але от якісно…

Чи будуть у бойовій ситуації дослухатися до їхніх поряд, чи достукається цей психолог до свідомості бійців, офіцерів, командирів? Тому з цим, саме з якісним, не з кількісним, є проблеми.

Треба працювати. Ми ж не готувалися. Тобто так, ми готувалися, займалися бойовою підготовкою, я теж – був командиром окремого полку спецпризначення, ми цілодобово займалися бойовою підготовкою. Але ми ж не готувалися до повноцінної війни. Десь, може, у глибині душі я підозрював, що подібне могло би трапитися. Але що це буде відкрита агресія, як це було і на Савур-Могилі, і в Іловайську, до такого ми точно не були готовими.

- Розкажіть про свою реабілітацію. Як і де ви її проходили?

- На жаль, цей процес надто затягнувся. Я думав, вона пройде набагато швидше. Весь процес поділений на кілька етапів. Після кожного етапу треба проходити якесь операційне втручання. Спершу Червоний Хрест доставив мене у лікарню імені Мечникова у Дніпрі. Тамтешній лікар Андрій Сірко взявся за мене, практично безнадійного. Але взявся, і я йому завжди буду дякувати. Вже ми і тут навіть зустрічалися з ним, у Києві. Потім мене і ще декількох хлопців медичним санітарним літаком евакуювали в Київ у Центральний військово-клінічний госпіталь. За мене взявся лікар Олександр Данчин. Були певні ускладнення, інфекції. Але він високопрофесійно зробив свою справу.

Пізніше я рік пробув на реабілітації у США, там було чудово. Але що стосовно лікарів, нейрохірургії, то наші українські нейрохірурги – найкращі.

- Навіть кращі, ніж американські?

- У тому числі, ніж американські. Вони – найкращі в світі, ця медична команда, яка мене рятувала, лікувала – а це і колектив лікарні імені Мечникова, і госпіталю у Києві.

Щодо реабілітації – у нас все лише починало працювати. Бо, знову ж таки, до війни ми не готувалися. Не було як таких нормально підготовлених реабілітаційних центрів. Але за кордоном вони уже були. Скажімо, багато моїх бойових побратимів, з тих, хто був також у Афганістані, воював у Іраку, завдяки цьому мали досить великий досвід і у реабілітації. Тому в нас є кілька приватних установ. На державному ж рівні все лише починало працювати.

Після повернення з США як раз вийшов термін у один рік після усунення інфекції, час було ставити захисну пластину. Її встановили успішно. Тепер треба від півроку до року, аби вона адаптувалася, бо це – чужорідне тіло, має пройти час, щоб воно вжилося. Ця операція трошки відкинула мене назад, знову. Якщо я, коли приїхав, міг декілька кроків робити без нічого, то зараз, коли я вже десь п’ять місяців після операції, я знову повертаюся на той рівень, на якому був після повернення з Америки. Але динаміка позитивна, просто вона довга, затяжна. Якщо говорити узагальнено, то це як мала дитина, яка росте.

- Вас ставлять у приклад, як людину, яка фактично була на межі між життям і смертю, але перемогла цю саму смерть.

- Я усвідомлюю, що ще багато роботи не зроблено. Тут, окрім боротьби із зовнішнім ворогом, триває ще і боротьба з внутрішнім. Зокрема, у ліцеї іде боротьба з корупціонерами, брехунами і злодіями, негідниками, любителями «руського миру», всякими аморальщиками. Я думаю, що до кінця ще не виконав свій обов'язок – і громадянський, і службовий. Я ще можу принести користь і ЗСУ, і нашій державі.

- Як ви потрапили на роботу в ліцей?

- Завдяки керівництву Міноборони я подав рапорт, щоб мене залишили. Мене визнали обмежено-придатним до військової служби. Тобто на бойову роботу не можна поки що, а там побачимо. Мені можна на викладацьку, на адміністративну роботу, на штабну. Тоді саме побачив оголошення у газеті, конкурсна посада начальника ліцею. Я ще не міг писати сам, тож попросив друзів, щоб написали рапорт. Я розписався, подав документи на конкурс – мені допомогли, мої побратими. Усе задовольнили, я вже тут 5 місяців на цій посаді.

Поки тут все опановую. Робота, з одного боку, дещо нова для мене. Але з іншого – і не сказати, що зовсім нова. Я більше двох років працював на посаді першого заступника Національної академії сухопутних військ у Львові. Певний досвід маю, навчально-викладацький процес знаю і розумію. Тут є своя особливість, бо у Львові там були уже не діти, а юнаки, які вже присягу склали. Тут у мене – діти до 16 років. У Боярці – по 13-14 років, тут – 15-16. Є певна специфіка, особливість, закон їх захищає до прийняття присяги. До 16 років вони не є військовослужбовцями. Але загальна ідея навчального процесу приблизно однакова.

- Ви казали, що ви боретеся з корупціонерами. Можете розказати про це?

- На жаль, є такі. Я доповів одразу по команді, керівництво підтримало мене. Офіцери, про яких йшлося, були одразу позбавлені звання і звільнені. Тобто це – рішучі дії. І зараз начальники, які там сиділи, кришували все це, теж притягнуті до серйозної відповідальності. Ще є у Боярці негативний випадок, там шахрайство, крадіжки.

Всіх цих брехунів, злодіїв треба побороти. Якщо у когось більша «криша», то просто ця справа займе трошки більше часу. Це внутрішній ворог. І часом ще навіть гірше і важче з ним боротися, аніж із зовнішнім, бо зовнішній ти бачиш. А тут думаєш ніби все добре, а виявляється потім, коли приносять документи, що це не так. І це – ганьба. Як можуть брехуни, злодії, хабарники виховувати молоде покоління?

- Ті, про кого ви говорите – це люди зі старої системи?

- Так. Я нова людина, прийшов відносно нещодавно. По багатьох питаннях я ще розбираюся. Але це – першочергове завдання. Багато моїх бойових побратимів наразі працюють у різних компетентних органах. Як тільки мені надходять якісь сигнали – чи від батьків [учнів ліцею], чи від друзів, знайомих, я прошу перевірити, чи підтверджується ця інформація. Тут потрібно не просто шашкою махати. Потрібно, аби були певні докази. Бо я якраз не хочу подавати негативний приклад. Я хочу, щоб аби і я, і всі мої підлеглі подавали приклад того, як повинно бути.

Я не знаю, як там було. Не відповідаю за минуле. Але я відповідальний за сьогоднішні реалії, а також за те, що буде завтра. І за те, що ми залишимо тут після себе. Але без цього першого кроку, без очищення системи та «вливання» свіжої крові дуже важко говорити про розвиток.

- Чи багато «свіжої крові» прийшло працювати в ліцей разом із вами?

- Так, вже за ці 5 місяців у нас тільки учасників АТО 15 чоловік тут, з них четверо – з пораненнями, ще троє важкопоранених. Це хлопці з новими поглядами. Ми дорожимо, що нам дозволили продовжити службу і роботи, і ми себе не зганьбимо.

- Які посади вони мають?

- Мій заступник, начальник навчального комплексу в Боярці, полковник Потєхін. Командир четвертої роти, також поранений, тільки вийшов з реабілітації, сьогодні перший день, зараз черговим стоїть, майор Єгельський. Це серйозні посади. Крім того, там є ще один заступник в Боярці, є ще командир взводу. Потихеньку офіцери оновлюються.

Звичайно, це дуже важко, бо ніхто не хоче віддавати досвідчених офіцерів, їх не вистачає. Усі командири таких людей біля себе тримають. Але по одному, по два офіцери на місяць випрошуємо, йдуть назустріч і головнокомандувач, і начальник Генштабу.

- Розкажіть про тих, хто вчиться у ліцеї. Чи багато серед них дітей військових?

- По-різному. Десь 30% - це соціально захищена категорія, де держава, де ми повинні йти назустріч, виконувати зобов'язання і держави, Міністерства оборони.

У Боярці у мене одна дитина – дитина загиблого на Майдані, з Небесної сотні. Тринадцятеро дітей, чиї батьки у АТО загинуло. Ще 26 дітей-сиріт. 32 дитини, чиї батьки позбавлені батьківських прав. 48 дітей-переселенців. Серед них шестеро – з Криму, решта – з Луганської і Донецької областей. Також є діти з багатодітних сімей, діти учасників АТО, діти військовослужбовців. Практично половина набирається таких категорій, які потребують додаткової підтримки з боку держави і Міноборони, з боку керівництва ліцею.

Є невеличка частина учнів, я їх жартома називаю «мажори». Ну, вони не мажори насправді, це кияни, але я трохи злий на них часом, бо з ними найважче. Важко їх переконати, що вони повинні ставати військовими саме у ЗСУ. Ми готуємо кадри для збройних сил. Нас утримує Міністерство Оборони, і наше завдання – готувати захисників Батьківщини. А багато дітей по-старому думають, що краще було би в СБУ, у прикордонники, на митницю – теж у формі, при погонах. Але я їм пояснюю, що це різні речі. Якщо хто хоче бути генералом, треба починати з Національної академії сухопутних військ.

Стосовно конкурсу – показники, звичайно, не такі, як хотілося би. Хотілося би більшого. Але у Боярці у навчально-оздоровчому комплексі нормально, там більше, ніж дві людини на місце. Тут менше, тому що ліцеїв багато є. На балансі Міноборони таких два: ми, тобто ліцей імені Івана Богуна, а також військово-морський ліцей, який виїхав із Севастополя у Одесу. А ще є ліцеї, які знаходяться на балансі місцевих, обласних держадміністрацій.

- Як ви оцінили б умови та рівень підготовки військових сьогодні?

- Не так багато знаю про це, як хотілося би, але так, проблеми є. Треба реально дивитися на речі: нам дісталася гола і боса армія, коли ми починали війну. Перед цим, у часи Януковича, при владі були зрадники, які все робили, щоб армію деморалізувати і розкрасти. Вони дбали про збагачення своєї власної кишені, служили ворогу, агресору.

Так, ці проблеми [з підготовкою] залишаються. Але, думаю, вони кожен день зменшуються. В переважній більшості це залежить від командирів на місцях. Де командир адекватно реагує, думаю, там і проблем менше.

Ще 3-4 роки назад ми боялися навіть звертатися за порадами до керівників, бо в армії такі негласні правила: проявив ініціативу, то сам і будеш це вигрібати. Але зараз усе з точністю до навпаки. Назустріч йдуть, коли звертаєшся. Я спілкуюся з багатьма командирами. Думаю, командири і начальники для того і є, аби вирішувати проблеми, з'ясовувати потрібні питання.

- Розповідаючи про початок служби в АТО, ви сказали: «Коли стало зрозуміло, що це не сепаратисти, а російська армія, то...». Як саме ви зрозуміли, що це російська армія?

- Я попросив у команді взяти зі своєї колишньої підлеглої частини декілька дуже висококласних фахівців, спеціалістів по спецрадіозв'язку. І ми зробили декілька одночасних перехоплень. Це, зокрема, і російські найманці, також чеченці, осетини, дагестанці. Я знав тактику дій їхнього російського спецназу, наприклад, про те, що вони переодягаються під місцевих.

Буквально за днів п’ять після того, як я прибув на Донбас, ми провели першу успішну операцію у Краматорську на аеродромі, захопили ПЗРК, то було резонансно. Це ж все російське, бойовики, переодягнені під журналістів LifeNews, а ми знали, що це у них такий прийом. Це називається ІПСО – інформаційно-психологічні операції. Все це ми розклали по деталях, подали компетентним органам із фотографіями, описами, з живими людьми, з документами, грошима. Але до цього було ще декілька перехоплень. Доказів було кожного дня все більше і більше. Потім находили документи, карти, ми полонених захоплювали практично кожен день.

- Що робили з цими полоненими?

- Ми передавали їх у компетентні органи, а там вже займалися ними далі. Я чув про такі випадки, що дехто з командирів вважає, ніби краще тримати біля себе полонених. Тоді їх нібито завжди можна було би обміняти – наприклад, якщо когось зі своїх втратили, можна було домовитися. Але там, де воював я, ми передавали полонених контррозвідці. Це було їхнє питання, а не наше.

- Чи говорили росіяни у перехоплених вами розмовах щось про те, чому вони потрапили на Донбас? Якою була мотивація?

- Це був наказ. Але, звичайно, мотивація в них одна – гроші. Що у сепаратистів з числа громадян України, яких вони переманили на свою сторону, що у російських найманців. Красти, грабувати – це терористи в повному смислі цього слова. Регулярна армія – там наказ. Плюс підкріплення грошима.

- Я запитала про мотивацію, бо на початку війни «польовими командирами» на кшталт Захарченка чи Плотницького активно проштовхувалася ідея розбудови «держави Новоросії».

- Ніякої ідеї там немає. Насправді, це все ляльки. Що скаже Путін, в Кремлі що скажуть, те і буде. Нема різниці, хто то є – можна вас поставити, вам просто говоритимуть, що казати, як себе поводити. Вся генеруюча команда в Кремлі засідає, вся ця банда, терористичне угрупування номер один у світі, імперія зла. Але скоро, скоро це все закриється. То я кажу без сумнівів.

- Ви сказали, що поки не спроможні повернутися до бойових дій. А якщо би змогли – повернулися би?

- Як тільки я відчую, що я зможу бути корисним. Бо мені стидно десь ховатися. Якщо йти, то вже десь ближче до передової.

Так, є такий метод роботи – шляхом заслуховування доповідей підлеглих. Але не весь час же це робити. Щоб якомога реальніше оцінити ситуацію, потрібно бути якомога ближче до самого центру подій. То я би не хотів зараз бути тягарем. Бо навіть тут, у тепличних умовах, я і так сам можу ще не все. А там – тим більше. Тому поки що я працюватиму там, де від мене буде користь.

Я маю певний досвід і мені треба його передати, щоб ми були впевнені, що молоде покоління виховується у правильному напрямку, що воно мотивоване, свідоме. Через кілька місяців багатьом із них виповниться 16. І якщо буде уже зовсім важко – хоча я вважаю, що так не буде, але, якщо раптом у цьому буде потреба, то у свої 16 років вони приймуть присягу, бо чинне законодавство це дозволяє. Вони візьмуть зброю, підуть захищати Батьківщину.

Чому совок розвалився? Коли Берлінська стіна рухнула, люди побачили, що там все – брехня, що німці розвиваються. А всі гроші, як це робить та ж Північна Корея, йшли на війну. Так само це робить й імперія зла. Так, можна кількох людей дурити все життя, або всіх людей дурити короткий період. Але не можна всіх людей дурити все життя. Це і чекає Імперію зла. Там теж усе тримається на брехні, як і у «совку». Все повторюється.

- Що би ви порадили тяжко пораненим хлопцям, які пробують заново встати на ноги і морально, і фізично?

- Можу тільки порадити ніколи не здаватися. Мені особисто дуже допомогли близькі та рідні, їхня підтримка, підтримка моїх бойових побратимів. Усе можна перемогти.

 

 

 

http://patrioty.org.ua/society/vse-bude-ne-tak-iak-khoche-imperiia-zla-putina--lehendarnyi-kombryh-ato-iakyi-oduzhuie-pislia-strashnykh-poranen-pro-viinu-z-rosiieiu-ta-iak-dyvyvsia-smerti-v-ochi-140292.html

[кноп]

[кноп]

Змінено 8 листопада, 2016 користувачем кноп

[Françoise]

це не те щоб "приємно" але слушно та заслужено

 

У Києві з’явиться вулиця захисника Донецького аеропорту Ігоря Брановицького

10 листопада 2016, 16:27

http://gdb.rferl.org/A218C67A-B785-4604-AFA4-440B4474E8DC_cx0_cy21_cw0_w987_r1_s_r1.jpg

Ігор Брановицький після першої ротації у Донецькому аеропорту, 6 грудня 2014 року

У Києві з’явиться вулиця Ігоря Брановицького, оборонця Донецького аеропорту. За це рішення проголосували 79 депутатів Київради.

Відповідно до ухваленого рішення, у Печерському районі вулицю Перспективну перейменують на вулицю Ігоря Брановицького.

За словами керівника апарату КМДА Володимира Бондаренка, це рішення пройшло всі необхідні процедури, перейменування вулиці Перспективної підтримали 80% киян, що взяли участь в обговоренні.

Ігор Брановицький – Герой України, учасник Революції гідності, доброволець, оборонець Донецького аеропорту. Він залишився з пораненими після підриву перекриття терміналу ДАП, потрапив у полон до угруповання «Спарта», назвав себе кулеметником і зазнав жорстоких катувань. Як стверджують очевидці, Брановицького убив пострілами в голову громадянин Росії, бойовик Арсеній Павлов («Моторола»).

Міжнародна правозахисна організація Amnesty International у своєму щорічному звіті про права людини у світі згадує про Брановицького, який потрапив у полон з іншими військовими, де його вбили. Очевидцем убивства у полоні Брановицького був оборонець Донецького аеропорту, боєць 80-ї аеромобільної бригади Юрій Сова.

там ще відео

http://www.radiosvoboda.org/a/news/28108437.html

[Françoise]

Українці, вітаємо! Сьогодні день народження легендарного комбрига АТО (відео)

 

Ігорю Гордійчуку ("Сумрак"), Герою України, виповнилось 44 роки

 

http://patrioty.org.ua/images/2016/11/12131221_eneralgorordiychukumrak620x400.jpg

Герой Ігор Гордійчук. Фото: Новинарня

 

Сьогодні день народження у легендарного бойового генерала, Героя України Ігоря Гордійчука (позивний Сумрак). Гордійчук - офіцер Головного командного центру Генерального штабу України, ректор Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Про це повідомляють Патріоти України з посиланням на групу "Патріоти України - єднаймося".

"Його історія сколихнула всіх: героїчний захист "до останнього патрону" Савур-Могили, важке поранення... жирний хрест на ще одному герою... І неймовірне воскресіння із попелу. Покусаний опупантськими псами, але незламний, він вигріб. I у повний зріст воює далі, готуюючи кадри для нашої армії на посту ректора Київського військового ліцею ім. Івана Богуна. Він відкритий, але не простакуватий, щирий, але зібраний, він не репетує про зраду, але пильнує за дрібницями. І всією душею вірить у перемогу України, послідовно готуючи нашу армію до стандартів НАТО. Він символ побитої, але незламної України... І він не один. Таких як він героїв безліч навкруг", - пише Лена Макогон.

Дружина Тетяна також військова — старший солдат військ спеціального призначення. З Ігорем вони мають доньку.

"Прогриміла над країною біда:
Чорні крила, руssкій мірЪ, лиха Орда
Йде війною. Зжерла Крим, жере Донбас...
Гей, до зброї! Тільки ми! Ніхто крім нас!".

 

https://www.youtube.com/watch?v=ESMPMefNi38&feature=youtu.be

 

http://patrioty.org.ua/society/ukraintsi-vitaiemo-sohodni-den-narodzhennia-lehendarnoho-kombryha-ato-video-141505.html

Змінено 12 листопада, 2016 користувачем Françoise

[кноп]

 

 

Евгений Шевченко

5 ч · Киев · 

 

Очень скоро эта милая сердцу машинка будет готова весьма убедительно перевоспитывать даже самых ярых сторонников "русского мира".

И если что вдруг, то проектная дальность новых ракетных комплексов украинского производства позволит проводить воспитательные беседы даже в Москве, за что от всей души спасибо конструкторам и работникам нашего концерна в целом и КБ "Южное" и Шепетовского рем.завода в частности

#ольха #гром #нептун
#назаметкупутену
#зробленозлюбовь'ю
#выбачатор #80lvl
#укроборонпром 
#madeinukraine
#смертьроссийскимоккупантам

[кноп]

https://www.facebook.com/RodriguezScreen/videos/376664822671020/

 

Ответка ВСУ 

[Françoise]

9 раненых украинских военнослужащих прибыли в Болгарию на лечение

 

В Болгарию на лечение и реабилитацию прибыла очередная, шестая группа украинских военнослужащих в составе 9 человек.

 

Об этом информирует Цензор.НЕТ со ссылкой на страницу МИД Украины в Фейсбук.

 

В аэропорту Софии героев тепло встретили с украинскими флагами под возгласы "Слава Украине - Героям слава!" сотрудники посольства Украины в Болгарии и представители украинской диаспоры.

 

Двухнедельный курс реабилитации осуществляется при содействии почетного консула Украины в г.Бургас Димитра Караненова, а также Военно-медицинской академии Республики Болгария.

 

Всего реабилитацию в санаторно-курортном госпитале Болгарии прошли и продолжают проходить 47 наших военных, раненых в зоне АТО.

 

http://censor.net.ua/p417308

[Françoise]

Serhiy Takhmazov added 3 new photos.

7 hrs · 

 

Просить у вас деньги, на помощь армии, третий год, мне всё-таки, всегда, неловко. А если я предложу вам купить календарь? Гривень за 150, например? И у вас будет память, и танкистам помощь. Формат А3. Фото мои, танки наши. 
Купите?
Если да, то напишите в коментах, кому сколько надо

 

 

http://i.piccy.info/i9/eb2cde82fc397764872f19118737dd23/1480632272/55424/1074208/tankscalendar.jpghttp://i.piccy.info/a3/2016-12-01-22-44/i9-10586804/520x525-r/i.gif

[Olegik]

 

3 декабря, в оккупированном Донецке произошел мощный взрыв, как передает Цензор.НЕТ, об этом ЛІГА.net сообщили местные жители.

 

Взрыв уничтожил склад боеприпасов боевиков террористической организации ДНР.

 

Источник сообщает, что взорвался арсенал оружия пророссийских наемников, который был расположен на заводе химических изделий.

 

"Взрыв было слышно около 20:00, мощный, стекла в некоторых жилых домах повылетали", - сказал дончанин Сергей.

 

О пострадавших местных жителях информации пока нет.

 

Однако, по некоторым данным, в результате взрыва были уничтожены около 100 боевиков.

 

Каких-либо других подтверждений массовой гибели боевиков пока нет. Их информационные ресурсы - ДАН и ДНР - молчат. Нет подобной информации и на форумах.

 

http://censor.net.ua/photo_news/417766/moschneyishiyi_vzryv_v_donetske_v_vozduh_vzletel_sklad_boepripasov_rossiyiskih_naemnikov_smi_foto

[Françoise]

Тарас Щесюк

3 hrs · Lviv · 

 

На вул. Ушинского 1 у Києві відкрив кавярню Первухин Дмитро, що воював у 2-й Бат 72-й ОМБР. Зайдіть до нього на каву і потисніть йому руку.

[кноп]

скоро виталик до него доберётся...

[Françoise]

"Коли розмовляю з дітьми, які втратили батька, надіваю окуляри. Не хочу, щоб вони бачили, як я плачу". Чому хорватський екс-футболіст "Арсенала" Івіца Піріч допомагає Україні

 

 18:30 1386 37

Івіца Піріч з українськими воїнами / Facebook (ги)

Олег Бабій

Максимально відверте інтерв'ю "Футбол 24" із екс-хавбеком київського "Арсенала", який організовує дітям, що постраждали від війни на Донбасі, а також пораненим українським воїнам реабілітацію у Хорватії.

 

"Солдати приїжджають покалічені, порізані…"

– Івіца, ви вже не перший рік допомагаєте пораненим українським солдатам, а також дітям, постраждалим від війни. Звідки такий благородний порив?

– Я відданий Україні вже 13 років – з 2003-го, коли прийшов грати у футбол. Потім став футбольним агентом. У мене тут дуже багато друзів. Зараз я по півроку живу в Україні.

Коли мені було 13 років, у Хорватії почалася війна. Я пережив увесь цей жах. Коли летіли гранати, коли обстрілювали Спліт із моря, коли були повітряні атаки. Ми жили у підвалах. Тож коли таке почалося в Україні, я вирішив допомогти. Адже Україна допомогла мені і моїй сім’ї. Я тут грав і заробляв гроші. Зараз потрібно віддячити.

Я організував гуманітарну акцію. Не думав, що вона сягне таких широких масштабів. Приємно було чути від українських політиків, що я вивіз закордон на реабілітацію більше дітей та солдатів, ніж всі країни світу разом взяті. Станом на сьогодні вже близько 1000 українців побувало у мене в Хорватії. Ставлю перед собою ціль на найближчі роки – допомогти п’ятьом тисячам поранених вояків і дітей.

– Що на них очікує у Хорватії?

– Насамперед – прекрасний відпочинок. З ними працюють психологи. Дітям організовую футбольні турніри із хорватськими ровесниками. Солдати спілкуються із ветеранами війни у Хорватії. Завжди організовую їм дружню вечерю, за якою вони продовжують розмову. Купаються у морі, відпочивають, бачать Європу. Потім привозять цю європейську культуру сюди, в Україну.

У Хорватії побувало чимало біженців із Донецької і Луганської областей, які завжди орієнтувалися на Росію. Але після відпочинку в рамках гуманітарної акції вони сказали, що хочуть жити у європейській Україні. Думаю, це найкращий показник того, що ці діти – майбутнє України і Європи.

– Що відчуваєте, коли вам дякують за допомогу і турботу?

– Я згадую ті історії, які пережив сам. Дякувати Богу, мій батько не загинув. Але друзів я втрачав на війні. Знаєте, як кажу… У нас була війна. Потім я грав у футбол і пов’язався із країною, де також почалася війна. Можливо, так Бог скерував. Я дуже побожний, і вірю в те, що Господь мене підштовхнув, аби я допомагав українському народу.

– Пригадайте випадок, який вас по-особливому зворушив…

– Пригадую двох братів-близнюків, у яких загинули і батько, і мати. Їм було 9 років, але вони, наскільки я зрозумів, ще не усвідомили, що більше ніколи не побачать батьків. Дуже-дуже багато діток, у яких загинув тато. У мене є понад 500 листів від них. Знаєте, коли з ними розмовляю, то одягаю окуляри. Без сліз – неможливо, а я не хочу, щоб діти бачили, як я плачу, бо тоді засумують ще дужче.

Солдати приїжджають покалічені, порізані… Вони вирушали на фронт із відкритим серцем. Їм вся Україна повинна сказати "спасибі", повинна пишатися ними і зробити все, щоб подбати про них, коли вони повернуться із зони АТО. Завдяки їм решта території України живе спокійно.

– Хто вам допомагає у цій нелегкій справі?

– Маю помічників – Роксану та Іллю. Тісно співпрацюю із Мариною Порошенко і Благодійним фондом Президента, а також Міністерством оборони. А ще – з послом України у Хорватії, паном Левченком.

– Часу на агентську діяльність вистачає?

– Скажу вам чесно. У мене є близько десяти молодих футболістів із "Дніпра", "Шахтаря" та "Динамо". Я їм допомагаю надалі, але вони розуміють, що в першу чергу потрібно допомогти Україні. Вони – патріоти своєї держави. З розумінням ставляться до того, що я іноді можу не відповісти на дзвінок.

А ще маю дружину і трьох маленьких дітей. Вдома практично не буваю. Це дуже важко. Тішить лише те, що дружина мене максимально розуміє і підтримує. Її батько був великим патріотом Хорватії. У 1980 році він врятувався від служби безпеки Югославії втечею в Австралію. Жона прекрасно знає, що таке боротися за свою державу, і бачить, наскільки я люблю та поважаю Україну.

– Ви ще й почесний консул України в Хорватії. Немає побоювання, що політика вас поглине повністю?

– Дякую Україні за довіру. До всього, я представник торгово-промислової палати України в Хорватії, Словенії, Боснії і Герцеговині. Але я в політику не лізу, мене це не цікавить. Мене вже запрошували дві українські партії – відмовив. Моя ціль – допомогти із реабілітацією українських дітей та воїнів. Вірю, що Бог дасть мені сили і можливості довести розпочате до кінця.

– Читав, у двох російських клубах вам сказали, що ви тепер – небажаний гість у Росії, бо "допомагаєте фашистам"…

– Я допомагаю українському народу, українським дітям і українським солдатам. Хорватська держава повністю підтримує Європу і є на боці Америки. У політику не лізу, але те, що почув на свою адресу… Я ніколи не був у Росії і не збираюся туди їхати. А чоловіку, який мені це сказав, я відповів: "Ти також не заїдеш у Хорватію". Нехай купається у своєму Сочі, а я купатимуся у Хорватії.

– Тобто, ви на свою адресу отримали погрози?

– Він не погрожував, але сказав це так, щоб я зрозумів – робити у Росії нічого. Краще туди й справді не літати.

– Хто ця людина?

– Думаю, що він не вартий уваги. Цими показав – хто він і що він. Витрачати час на таких людей не потрібно.

"Якби не США, їх загнали б до самого Белграда"

– Перша половина 90-х – війна Хорватії за свою незалежність. Що вам особливо гостро врізалося у пам’ять про той період?

– Перший день війни. Ми грали у футбол на шкільному майданчику. Прийшла сестра мого товариша і стала кричати до нього: "Йди додому, почалася війна". У той день вбили першого нашого солдата, про це повідомило телебачення, і увесь хорватський народ зрозумів, що буде далі. Пам’ятаю, як мої батьки плакали перед телевізором, коли кількість наших загиблих солдатів зростала. Для нас, дітей, слово "війна" було невідоме, проте по обличчях батьків ми усе зрозуміли.

– Чи часто вашому життю загрожувала небезпека?

– Звичайно. Багаторазові бомбардування, стрільба снайперів. Ми нікуди не ходили і сиділи лише у підвалі. Про футбольні тренування не могло бути й мови. У якийсь момент життя просто зупинилося.

Батьки сушили собі голови над тим, як роздобути продукти. Особливих запасів не було, бо ніхто не очікував, що так нахабно, хитро нападуть на нас. На початку війни серби захопили величезну територію Хорватії. Практично в кожному хорватському місті була югославська військова база. Зокрема, у моєму рідному Спліті розташовувалася найбільша база військово-морського флоту Югославії. Коли вони почали бомбардувати місто із кораблів – це був жах. Ніхто з нас не знав, чи прокинемося завтра живими.

– Вашого батька не призвали в армію?

– Він був готовий, але в армію набирали молодих. Йому ж тоді було 45-47 років. Мої сусіди, багато молодих хлопців, воювали. Хтось загинув, хтось замерз у горах Велебіт. Наші воювали не лише у Хорватії, але й у Боснії та Герцеговині – там також багато хорватів мешкає. З допомогою Бога, а також патріотів, які є у Хорватії, і нашої діаспори з Канади, США, Чилі, Бразилії, Австралії, Німеччини, ми перемогли. Заможні емігранти не шкодували грошей на зброю і постачали її різноманітними способами. Народ згуртувався. Хто чим міг – тим і допомагав. Не було якоїсь стратегії президента чи міністерств – люди самотужки робили все, що треба. У перші півтора-два роки довелося дуже скрутно.

– День перемоги пам’ятаєте?

– О! Коли у серпні 1995-го почалася Operacija Oluja (операція "Буря"), Америка і Європа вимагали у нашого президента Туджмана: "Зупиніть акцію!" А він відповів: "Ми вас очікуємо вже 5 років. А ви обіцяєте і нічого не робите. Тепер ми сильні, і ми йдемо визволяти свою територію". Упродовж 48 годин ми звільнили практично все узбережжя і Сербску Країну – відповідник теперішнього ДНР. Якщо б Америка не втрутилася, ми би їх загнали до самого Белграда. А так, змушені були зупинитися перед містом Баня-Лука.

При наступі загинув генерал-полковник 4-ї Сплітської бригади Андрія Матіяш. Із 9-ти бригад ця була однією з найкращих. Вони приїжджали туди, де ніхто не міг впоратися, і вирішували проблему. Коли снайпер вбив Матіяша, цих хлопців дуже-дуже важко було зупинити. Зараз пригадую той час і досі на очах сльози. До речі, 4-та Сплітська бригада о 5-ій годині ранку першою зайшла у місто Кнін, столицю Сербскої Країни.

– Із роками ваше ставлення до сербів змінилося, чи осад залишився на все життя?

– У мене серед сербів є хороші друзі. Вважаю, що не буває лише поганих людей. У війні найбільше винен тодішній президент Югославії Слободан Мілошевіч. За допомогою телебачення і радіо він обманював свій народ. Розповідав, що у Хорватії вбивають сербів, і, тим самим, підняв населення на те, щоб увірватися в нашу країну і вбивати хорватів.

Аналогічно – в Україні. Дуже багато людей загинуло… Таке не забувається через ніч. Але сподіваюся, що колись між Україною та Росією стосунки налагодяться. Вважаю, що люди в Росії не знають правду про події в Україні. Це велика проблема.

Банани для Окодуви, бізнес із Срною і нічні клуби

– Упродовж 5 років ви грали у київському "Арсеналі". Найприємніший спогад про той етап кар’єри?

– Це були дуже хороші, насичені 5 років. Потоваришував із багатьма футболістами, тренерами, з якими досі збереглися прекрасні стосунки. Хто це? Тренери Заваров і Грозний, гравці Коновалов, Мізін, мій близький і покійний товариш Сергій Закарлюка, Бунєвчевіч, Чернов, Іванов, Бабич… З 2003-го все почалося і привело мене на те місце, де я перебуваю зараз.

– Ваші враження від тодішнього президента клубу Вадима Рабиновича? Чи можна його назвати людиною слова?

– Я б не сказав, що він – людина слова. Рекламу він робить хорошу, а діло – не робить.

– Пригадуєте історію із легендарним Кафу, який, начебто, повинен був виступати в "Арсеналі"?

– Знаєте, багато різних історій я почув. Але не можу розповісти напевно. Це тільки пан Рабинович знає усю правду. Я б не хотів повертатися до цього. Деякі речі, які він робив, були для мене та інших футболістів неприємними. Але я вірю в Бога. Нехай Господь кожну людину судить, я судити не стану.

На фото: "Арсенал" перед приходом Піріча

– Ваш найоригінальніший одноклубник в "Арсеналі"…

– Це Еммануель Окодува. Ми разом мешкали на базі, під час виїздів, тренувальних зборів. Я його знімав на телефон, коли він вночі спав, а потім зранку давав йому подивитися. Приносив йому банани. Телефонував його дружині в Нігерію. Після тренування поцупив ключі від авто і перепаркував в інше місце. Окодува півтори години шукав свою машину. Словом, я завжди щось вигадував, аби не нудьгувати (Усміхається). Варто сказати, що Еммануель ніколи на мене не ображався. Знав, що я його поважаю - як людину і як товариша.

– Де він зараз?

– В останні півроку Окодува кудись зник. Але я його знайду – це точно. Мені сказали, що він тут, у Києві.

– Що вважаєте своїм головним досягненням в ігровій кар’єрі?

– Із НК "Загреб" ставав чемпіоном Хорватії-2002. У якості другого гравця чемпіонату Хорватії викликався у національну збірну на товариські матчі. Ну й з німецьким "Ульмом" пробився у першу Бундеслігу. Це було наприкінці 90-х.

– Чому "зав’язали” у 33-річному віці?

– Пішов на отримання ліцензії FIFA. Вже не тренувався по 5-6 годин на день. Зрозумів, що треба закінчувати, бо не поводився максимально професіонально і кортіло спробувати себе в іншій справі. Якщо є такі думки – це знак, що на грі у футбол потрібно ставити крапку.

– Ви товаришували із "динамівцями" Лєко та Саблічем. У які пригоди потрапляли у Києві?

– Ми з Саблічем – із одного міста, Спліта. Лєко – із Загреба. Але хорват із хорватом, звісно, познайомиться, якщо грають в одному місті. Грали один проти одного, а потім разом вечеряли. Гуляли разом. От те, що любили погуляти – це правда.

– У нічних клубах?

– Так-так. Лєко – найбільше. Але ми його не залишали самого на цьому шляху і також йшли туди (Сміється).

– Міру знали? Відчували момент, коли потрібно зупинитися?

– Коли – так, коли – ні (Усміхається). Правду потрібно говорити завжди, незалежно від того, якою вона є.

– А як познайомилися із Даріо Срною?

– Ми із ним знайомі ще з початку 2000-х. Потоваришували з першого дня. Невдовзі я поїхав грати у київський "Арсенал", а через два місяці Даріо перейшов у "Шахтар". Продовжували спілкування. Він прилітав до мене у Київ, я бував у нього в Донецьку. До речі, Даріо був свідком на моєму весіллі. Товаришуємо сім’ями.

– Які якості характеру Даріо ви цінуєте понад усе?

– Думаю, це бачите ви і вся Україна, як Даріо віддає всього себе у грі за "Шахтар". Як він поважає історію клубу, президента "Шахтаря" і місто Донецьк. Справжній капітан! А ще Срна – хороша людина, яка дуже прив’язана до своєї сім’ї.

– Якщо не помиляюся, свого часу ви спільно відкрили у Києві кафе. Яка його подальша доля?

– Так, ми відкрили це кафе, воно працювало. У нас не виникало ніяких проблем. Усе було спокійно. Але потім я повернувся, щоб грати у Хорватії, а Даріо також перебував на відстані – у Донецьку. Стало важко контролювати і управляти. Словом, довелося продати це кафе одній сім’ї.

"Україні потрібно їхати на чемпіонат світу в Росію"

– Як ви прийшли в агентський бізнес?

– Прийшов, бо зрозумів, що не зможу стати тренером. Я дуже емоційний чоловік, тож ця професія – не для мене. Та все ж хотілося залишитись у футболі. Став агентом. Привозив в Україну Калініча, Бартуловіча, Баліча, Стрініча. Зараз мої клієнти – Баланюк, Вакулко, Луньов, Качараба, Сагуткін та інші. Всі були задоволені – я, футболісти, клуби.

Але тепер мене призначили почесним консулом і представником торгово-промислової палати у Хорватії. Намагаюся навести контакт між українським та хорватським бізнесом.

– Нікола Калініч – ваш найбільший успіх?

– Так, безперечно. Зараз я не веду його справи. У нього й тоді був інший агент. Я ж вів цей трансфер від початку й до кінця. Думаю, що Баланюк, Вакулко, Луньов, Назаріна, Сагуткін, Качараба стануть не менш успішними трансферами, ніж свого часу Нікола Калініч. Це дуже великі таланти. Українським клубам потрібно більше довіряти місцевим футболістам, ніж є на сьогодні. Запитання: чому і куди зникають ваші таланти у віці 18-22 років? Їх розвиток залежить від довіри у клубах.

– За яким принципом підбираєте клієнтів?

– Звичайно, важливо, що він собою являє, як футболіст. Якщо я беру молодого гравця – 13-15 років – то звертаю увагу, яка у нього сім’я. Якщо він – нормальний футболіст і у нього хороша сім’я, тоді я впевнений у гарному результаті. Мої футболісти мають додаткову робочу програму, вітаміни, я їх забезпечую бутсами тощо. У них лише одне завдання – тренуватися.

– Кого вважаєте найкращим агентом світу?

– Жорже Мендеша, який є агентом Роналду, Моурінью і багатьох інших топових персон. Успіхи Роналду посприяли його репутації.

– Перельоти, зустрічі, переговори. Скільки у вас часу на сім’ю?

– В Україні я вже практично три місяці перебуваю. Брав участь в організації україно-хорватського форуму, на який прийшли Прем’єр-міністри обох країн. Важко без сім’ї. Але найближчим часом усе нормалізується. Через 2-3 місяці у Хорватії відкриється мій офіс почесного консула – на набережній Спліта. Поруч із консульствами Англії, Франції та Італії майорітиме прапор України. Повз ці будівлі щороку проходять сотні тисяч туристів. Для України це великий крок у серце Європи.

– Наступного року нас очікує два матчі між збірними України та Хорватії у відбірковому циклі ЧС-2018. Чого очікуєте від цих поєдинків?

– Вболіватиму за Хорватію, але мрію про те, щоб разом із нами на чемпіонат світу кваліфікувалася Україна.

– А чи варто нашим командам, особливо – Україні, їхати на чемпіонат світу в Росію?

– Я вважаю, що їхати потрібно обов’язково. Повторюся: чимало росіян не знають, що тут відбувається насправді. Йде настільки потужна пропаганда, що народ не знає, де правда. На жаль, до цього часу вже загинула велика кількість людей з обох боків барикад – це найбільш прикро. У кожному інтерв’ю кажу: дай Боже, щоб вони сіли за стіл переговорів і домовилися. Щоб ця війна нарешті закінчилася.

https://football24.ua/koli_rozmovlyayu_z_ditmi_yaki_vtratili_batka_nadivayu_okulyari_ne_hochu_shhob_voni_bachili_yak_ya_plachu_chomu_horvatskiy_eksfutbolist_arsenala_ivitsa_pirich_dopomagaye_ukrayini_n353003/

Змінено 5 грудня, 2016 користувачем Françoise

[Françoise]

Franco Morici‎We love blue-yellow

 

Врятовані прикордонниками...

Цих двох лелек українські прикордонники виявили на полігоні. Бузьки були занадто слабкі щоб відлетіти у вирій. Тож їх передали до Черкаського зоопарку набиратися сил

 

http://i.piccy.info/i9/866c795181e263f56cdbd24fcbf4fca4/1481026792/34367/1095843/weakstorks.jpghttp://i.piccy.info/a3/2016-12-06-12-19/i9-10604551/630x400-r/i.gif